– Добре, – скорилася наймолодша з доньок. Мія знала, що її незугарне читання багато кого не влаштовувало ще з дитинства.
Тим часом сестра-близнючка Лія вкотре взялася читати виразно, мов була диктором на телебаченні. Саме телеведучою вона потайки мріяла стати, та не судилося. До того ж, почувши материні «передбачення» та напучування щодо її сімейства й материнства, вирішила одне: тільки-но трапиться їй заміж, то присвятить себе сім’ї та дітям.
Зошит, який узяла в руки, був старим і пошарпаним. Почерк, котрий старалася розбирати, був схожий на дитячий – нерівний, закарлючений. «Як материні руді завитки», – аж пурхнула нізвідкіль думка.
Лія виразно прочитала:
Десь було, мусить,[19] дванадцять часов. Дідо приніс до хати воду з колодязя, сказав:
– Сіно одсиріло в покосах – до дощу.
Я малювала коло вікна букет маків. Тих, шо мені Павлусь учора надвечур приніс. Вони зараз-ки[20] стояли на столі, то я їх карандашами змальовувала.
Я дідові одказала:
– Так, буде сьогодні дощ, бо ворони вельми каркають – тож-ка до негоди.
– Сіна шкода, – відказав дід. – Третий день мочиться, а вже ж пущі[21] сухе було…
– Висохне, тільки б із чортом танцювати не пушло,[22] – я засміялася.
Дідо теж-ка зареготав.
Ми не раз так дне-другого веселили шутками всякими.
Чортовим танцем бурю називали. Тоді вона справді крутила-вертіла. Ох, шуму наробила! Сіно розколошкала, гєт[23] покрутила…
Дідо сказав:
– Хтося в окрузі знов-ка вмер, сам собі віку вкоротив.
Я таке знала: коли вихор крутить, то хтося або в нашому селі, або в сусідському повісився чи втопився. Таке в нас тут-ка часто буває…
А ще буря не на шутку розходилася тогді, коли недобра людина на той світ одходила, або та, що з чортом зналася, або знахур чи знахурка…
То ми й сього разу подумали з дідом: покрутить ся буча і стихне, як покійника похоронять.
Але тогді крутило до самого вечора. Ще й уночі. Тільки на ранок успокоїлося.
Ми з дідом у хатині повсякчас були. Аж незвично було, що дідо вдень лежить. А він лежав. З Євангєллю і в окулярах.
А тогді, як ото тільки почало дощити, ще вдень, коло дванадцяти, дідо засміявся:
– Шо, знов по мак із Павлусем на вигун ходила?
– Ну, – не збрехала я. Хоч застидалася.
– Ше років із три, та й поженитеся, – сказав дід.
– Вже мона буде? – я розчервонілася. Думала, у п’ятнадцять літ замуж мене ше не пустить.
– Як по науку в город їхати не схоч, то підеш замуж. Бо тиї, шо по науку в місто їдуть, тиї замуж в пітнадціть не йдуть. А тиї, шо городами їдними живуть, ще з-пуд стола полоти буряки з морквою йдуть, і гинчого життє не знають-не бачили й знати-бачити не хочуть, то тиї йдуть.
– А ви-те як хочете, діду? – спитала я.
– А ти сама як хоч? – подививсь на мене.
– Ше не знаю, – сказала я.
– Ну, то за два роки взнаєш, – рішив дід.
І ще таке сказав:
– Але замуж тре’ йти по любови, коли найдужче кличуть і найбільш хочеться. Бо юна любов – то як свіжий буханець. Вийняв із печі і з’їсти хочеться… З’їв – і ситий цілий день. На завтра сей хліб – уже другий. Їси, бо свіжого нема… Так і любов: кожна друга менш жадана і менш нею ситишся, ніж першою. Тому за першу любов найлучче замуж йти.
Дідо бачив: я Павлуся любила…
…як і свіжий хліб.
І замуж тільки за Павлуся вийти хтіла…
Тогді дідові я таке відказала:
– Я би хтіла і розумом багатіти, і душею не бідніти. Бо в наших людей чось[24] так рідко виходить.
– Хай у тебе вийде, – побажав мені дід.
– Діду, генде Варці Гапонисі, майже меї[25] однолітці, мати Євка не дає маки на вигоні збирати…
– Їхнє діло, – відказав дід.