– Ви мені того не забороняєте…
– Шо в цім пустого?
– Я даже з Павлусем на вигун ходжу, і ви не бороните, – я дальше свеми[26] думками ділилася.
– Не в любові зло, а в неволі, – видав дід.
– Ви, діду, як вітер із моїх думок, – зізналася я.
– То – який? – спитав він.
– Ви колись мені казали, шо люди вітер пояснюють так: на чотирьох сторонах світу стоять чотири великих чоловіки з довгими вусами й міцними губами і постійно дують один на одного. Якщо котрийсь із цих велетнів дме сильніше за гинчих,[27] то з того боку й буває вітер…
– Ше кажуть, шо вітер – то чоловік із великими вусами, прикований за руки й ноги до скелі великими ланцюгами. То коли поривчасто надворі дме, то так той чоловічисько крепко дихає, бо пут позбутися хоче…
– Бо нікому не добре в путах, – мовила я на те.
– Тому й біда велика від неволі, як буває од сердитого сильного вітру, – відказав дід.
А перегодя спитав, кумедно так, хитро з окулярів зирячи:
– Ти ж не віриш в сі казки?
– Нє, – правду сказала я і розсміялася.
Ми багато всього з дідом чули і знали, на природу частіше зважали, але тільки одним собі довіряли… Погодили: лиш той у чужому відповіді шукає, хто в собі сил і знань не має, собі не довіряє.
Але ми любили з дідом усякі казки складати, всякі прикмети з правдою звіряти…
Я тоді сказала дідові:
– У моїх думках вітер лагідний, як і ви, і моргає він одним вусом, як і ви.
– Лиш одним?
– Так, одним. Бо як двома, то вже бути бурі, – відказала я й зайшлася сміхом.
Дід і собі зареготав. Вусом моргнув. Ніби вітер.
Звідтоді так і звала його – Вітром.
Вільним був мій дід. І я – коло нього.
Пощастило нам.
А вихор і справді неспроста теї ночі крутив: Варки Гапонихи баба в сусідньому селі вмерла – довго відійти не могла, мучилася. Про неї казали всяке, а що з того правда, що брехня, не знав ніхто.
Нам із дідом теж то було неінтересно. Всякі люди є, і всяких треба. Так кажуть.
Пишу се в літі 1965 року.
Щоб колись прочитала Марія.
А я – Надія.
На сім крапка.
Поки.
– Вільний Вітер і мені скоро буде за діда, – дивне мовила Марія. І попросила дівчат лишити її на самоті.
За кілька днів Марія померла. Було їй тоді сорок п’ять. Її доньки Софія, Лія та Мія, котрі й так жили без опіки своєї неньки, зосталися з пристаркуватими дідом і бабою. Але й вони пожили недовго: через п’ять років, на сімдесят шостому році життя, не стало діда Гордія. Іще через два з половиною, у сімдесят три, за ним пішла баба Устина, у дівоцтві Лозова.
4
Сестри зайшли в червону кімнату. Навіть найрозкутіша поміж усіх Мія почувалася в ній невпевнено. Сіла одразу біля дверей на високий табурет, уперлася на килим, що висів на стіні й вражав пащеками лапатих маків.
– Софіє, замовляй, бо ти в нас – довгождана гостя, – почала Лія.
Найстарша із сестер, що мала округлений животик, новоутворене ластовиння на щоках, котре ще більше увиразнювало яскравість природної рудизни її волосся, старанно приховуючи невеселий вираз обличчя, мовила:
– Перша поличка, друга книжка, третя сторінка.
– Кому читати? – порівняно веселіше пролепетала Лія.
– Читай ти, Ліє, читай, люба, – відповіла сестра, спираючись об стіс подушок на другому, «своєму», а не «материному» ліжку.
– «Дівчата-українки любили прикрашати свої голови вінками, – задекламувала старша з близнючок. – Бувало, і для того, щоб освідчитися нерішучому парубку, вони в’язали вінок із волошок та польових маків. Волошка – символ простоти і ніжності, мак уселяє надію. Вважали, що любов прийде сама, коли такий вінок дівчина власноручно одягне на голову своєму обранцеві… Ще цвіт маку долучають у вінок тоді, коли в родині хтось загинув у боротьбі з ворогами. До того ж мак є символом печалі й туги», – завершила.
– Ліє, а чого ти досі того не зробила? – знічев’я заясніла усмішкою Мія.
– Що саме? – перепитала сестра-близнючка.
– Не сплела вінок із волошок та польових маків і власноручно не одягла його на голову своєму Івану Петровичу, – широко заскалилася.
Лія спершу не знайшлася з відповіддю. Але за трохи мовила:
– Мені й так нормально.