– Для мене? – здивувалася я. – А який?
– Ну, отой, – відказав він. – Шо то… той…
Павлусь хоч старший за мене на два роки був, та не набагато сміливіший у гутірці.
– Який? – я справді не могла докумекати.
– Я чув, як сьогодні мати дещо сказала нашій Наталці…
То вже про середню сестру Павлусь заговорив, їй чотирнадцять.
– Мати сказала, шо їй такий вінок уже можна сплести, бо його можна робити дівчатам од тринадцяти літ і до замужу, – відказав він.
Я нашорошила вуха й далі слухала його, не знала, шо сказати.
– Мати сказала, шо тобі теж-ка вже можна…
– Мені теж-ка вже можна? – я трохи насторожилася. – Про шо ти кажеш, Павлусю? – шарпонула його за рукав.
– Та ж про вінок! – скрикнув він і помчав стрімголов до річки.
Я спурхнула за ним. Як отой шуліка, зірвалася з місця.
– Ти куди?! – зарепетувала. Але й зареготала нараз. – Втекти хоч’ од мене?! Не вийде!
Ми часто так у доганячки грали…
Павлусь оглянувся пару раз, побачив, шо я за ним лечу, і собі став сміятися на всьой луг. Голосно, аж луна за селом пушла.
– Біжи, Надько, хутчіш біжи за мною, Надько, доганяй! – заголосив.
А потом-ка навмисно спотикнувся, упав у траву, покрутився, як поліняко, і вспокоївся. Засопів, мовби дід.
Я підбігла й бебехнула грудкою поруч.
– Швидкий, – сказала йому, сміючись.
– То – коби ти знала, шо ніколи й нікуди од мене не зможеш втекти, – відповів він серйозно.
– Та я й не збираюся, – відказала я й вирвала коло себе високу травину. – То шо, який мені вже можна вінок плести, га? – спитала й полоскотала соломиною лице Павлуся.
Він підвівся, сів, тоді шпарко нахилився, чмокнув мене в щоку й скочив на ноги.
– Вінок кохання, Надько, так він називається, – відповів і очі відвів.
Я й собі із землі встала. Геть не знала, шо сказати. Засоромилася, а чого?
– То давай сплетемо, – нарешті відповіла.
Павлусь подивився на мене так пильно, по голові погладив, сказав:
– Вельми гарні мені твої коси. Коби не вогняні такі, коби не рижі, не знаю, чи так сильно горів би тобою… А так тільки гляну – й усе всередині займається вогнем. Дивись, не спали мене всього, збережи. Най тільки серце горить-не згорає, як ото грива твоя червоняста, – засміявся.
Я й собі заляскотіла сміхом.
– Чого ти? – спитав він.
– Ти так се розказав, шо я маком тебе уявила. Він теж-ка весь червоний од любові.
– Ну, от, не перетвори мене на мак, а то лиш тут на вигоні мене й бачитимеш, у букет рватимеш, удома на стіл у слоїк ставитимеш, потім карандашами малюватимеш, – усміхнено проказав він.
А мені в ту мить стало вельми страшно. Так страшно, що аж закололо в серці. Бо абищо я ляпнула язиком.
– Дурна я, не слухай, – підбігла до нього, міцно за шию обняла. Вперше так крепко.
Потом-ка[32] ми сплели той вінок кохання. Але він у нас незакінченим вийшов. Для нього треба було найбільше ромашок. Павлусь сказав: то символ юності, доброти і ніжності. То ми їх назбирали. А ще треба був цвіт яблуні, вишні, гроно калини, а між квітами – вусики хмелю, як символ розуму. То для деяких сих рослин тре’ було весни дожидатися… Але так як всього в одному такому вінку могло бути до дванадцяти різних квіток, то ми ше зібрали барвінок, безсмертник, деревій, любисток, волошки і мак… Павлусь переповів, шо йому мати сказала, мол, вінок із живих квіток захищає дівчину від злого ока, а ще – коли дівчина має його на голові, то володіє чарами.
Мені тих чарів не треба було. Бо й так, що треба для щастя, я мала.