Утім, він ані словом не прохопився про причину такого настрою, доки гість не зібрався їхати. Щойно за тим зачинилися двері, як він обернувся до доньки і сказав:
— Джейн, вітаю. Ти будеш дуже щасливою жінкою.
Джейн миттю підбігла до нього, розцілувала й подякувала за ласку.
— Ти хороша дівчина, — відповів він, — і для мене велика втіха, що твоє життя так добре влаштувалося. Я й не сумніваюся, що ви будете дуже щасливі разом. Бо тут яке їхало, таке й здибало. Ви такі поступливі, що ніколи не прийматимете ніяких рішень, такі милосердні, що слуги постійно вас обкрадатимуть, і такі щедрі, що ваші витрати завжди перевищуватимуть ваші прибутки.
— Сподіваюся, ви помиляєтеся. Необачність у грошових справах — це для мене неприпустимо.
— Перевищуватимуть прибутки? Мій любий містере Беннет! — вигукнула його дружина. — Та що ви таке кажете? Та він же має тисяч чотири-п’ять на рік, як не більше! — І далі, вже до доньки: — Моя люба, моя наймиліша Джейн, я така щаслива! Я знала, що ти недаремно вродилася такою гарненькою! Пам’ятаю, коли я його вперше побачила, коли він тільки приїхав торік до Гартфордширу, я одразу подумала, що ви можете зійтися. О, гарнішого юнака світ не бачив!
Про Вікгема й Лідію одразу ж було забуто. Джейн, поза сумнівами, була її улюблена дитина, тож тепер їй було не до інших. А тим часом молодші сестри почали розмірковувати, які радощі їм забезпечить цей союз.
Мері попросилася в незерфілдську бібліотеку, а Кітті — влаштовувати в маєтку зимові бали.
Звісно, відтоді Бінґлі став у Лонґборні частим гостем — він нерідко прибував ще до сніданку й лишався на вечерю (якщо, звісно, якийсь сусід, такий варвар, що забракне слів, аби описати його ницість, не нав’язував йому запрошення на обід, від якого він не смів відмовитися).
Дні ставали коротші, а зграї зомбі в Гартфордширі — більші. Вони втікали на південь у пошуках м’якшої землі, даючи драпака від королівських мушкетів. Елізабет майже не лишалося часу говорити з сестрою — вони з Кітті й Мері щодня мусили рятувати те чи те сільце, а Джейн не могла відірватися від Бінґлі. Коли Джейн не було поруч, він завжди звертався до Елізабет, з якою любив поговорити, а коли не було Бінґлі, то так само чинила Джейн.
— Він мене так заспокоїв, — сказала вона одного вечора. — Каже, навіть не знав, що я була в місті минулої весни! Я й не думала, що таке можливо.
— Я про це підозрювала, — відповіла Елізабет. — А що він сказав?
— Напевно, то були каверзи його сестри. Вона не в захваті від нашого союзу, що й не дивно, адже він міг обрати значно вигіднішу партію. Проте коли вона побачить — а вона неодмінно побачить, — що її брат зі мною щасливий, то вона змириться і ми знову потоваришуємо. Хоча, звісно, такими подругами, як раніше, вже не будемо.
— Я ще ніколи не чула, щоб ти була така сувора, — відповіла Елізабет. — От і молодець! Було б шкода, якби ти знову повірила фальшивим посмішкам міс Бінґлі.
— Уявляєш, Ліззі, він справді був у мене закоханий, коли повертався до міста минулого падолиста. Якби він не був певен, що мені до нього байдуже, і якби не нова облога Лондона, то він би тут і лишився!
Елізабет потішилася, що він не розповів про підступи свого друга. Джейн була найщиріша й найдобріша людина на світі, але й вона після такого ставилася б до Дарсі з упередженням.
— Я — найщасливіша жінка на світі! — вигукнула Джейн. — Ліззі, чому ж доля обдарувала мене більшим благословенням, аніж решту цієї родини? Якби ж то й тобі пощастило так само! Якби ж і для тебе знайшовся добрий чоловік!
— Та навіть якби мені сорок таких перепало, я б ніколи не була така щаслива, як ти! Якщо я не наділена твоєю вдачею і добротою, то не можу зазіхати й на твоє щастя. Ні, дозволь мені шукати щастя в боротьбі з нечестивими — а як дуже пощастить, то, може, з часом і мені знайдеться ще один містер Коллінз.
Заручини недовго лишалися таємницею. Місіс Беннет по секрету розповіла про це місіс Філліпс, а та без дозволу переказала це по секрету всім своїм сусідам.
Незабаром усі були певні, що Беннети — найщасливіша родина на світі, хоча ще кілька тижнів тому після втечі Лідії всі вважали, що над ними тяжіє прокляття.
Розділ 56
ОДНОГО РАНКУ, ДЕСЬ за тиждень по тому, як Бінґлі заручився із Джейн, він сидів із жіноцтвом родини Беннет у вітальні, коли їхню увагу привернули звуки знадвору. До будинку наближався фаетон, запряжений четвериком. Коні були поштові, а лівреї слуг і фаетон — не знайомі їм. Бінґлі одразу ж переконав Джейн уникнути нав’язливого товариства — і вони пішли у хащі за домом, де Джейн мала навчити нареченого боротися з оленями. Троє жінок, що лишилися у вітальні, й далі гадали, хто ж то прибув, доки двері не прочинилися — і з’явився їхній гість у супроводі пари ніндзя. То була леді Кетрін де Бурґ.