— Мене дивує, — промовила міс Бінґлі, — що наш батько залишив таку маленьку книгозбірню. А яка чудова ваша бібліотека в Пемберлі, містере Дарсі!
— Ще б пак, — відповів той, — вона не може бути поганою, бо її збирало кілька поколінь.
— Та й ви самі суттєво її поповнили, адже постійно купуєте книжки.
— Було б дивно знехтувати родинною бібліотекою в такі часи. Що ще нам лишається робити, як не сидіти вдома й читати, доки нарешті знайдуть ліки від недуги?
Елізабет відклала книжку й підійшла до грального столика. Ставши між містером Бінґлі та його старшою сестрою, вона спостерігала за грою.
— А як там міс Дарсі, дуже виросла від весни? — спитала міс Бінґлі. — Вона буде такою ж високою, як я?
— Мабуть, так. Зараз вона заввишки десь така, як міс Елізабет Беннет. А може, й трохи вища.
— Як же я хочу знову її побачити! Мало хто викликає в мене таке захоплення. Яка чарівність, які манери! І яка ж вона неймовірно обдарована та освічена для свого віку!
— Мені не збагнути, — зауважив Бінґлі, — звідки в неймовірно обдарованих юних леді стільки терпіння, щоб бути такими освіченими.
— Ви вважаєте всіх молодих леді освіченими? Мій любий Чарльзе, ви про що?
— Усі вони розмальовують столики, розфарбовують екрани й плетуть гаманці. Я не знаю жодної дівчини, яка б усього цього не вміла. І мені, до речі, не доводилося натрапити бодай на одну молоду леді, яку, представляючи вперше, не назвали б дуже обдарованою.
— Нині так справді називають усіх жінок, навіть коли вони тільки й здатні, що сплести гаманець чи розписати екран або ширму, — озвався Дарсі. — Але моя сестра Джорджіана заслуговує особливої відзнаки, адже вона майстерна не лише в жіночих, а й у бойових мистецтвах. Серед своїх знайомих я можу на пальцях однієї руки перелічити жінок, які були б такими ж обдарованими.
— Я теж, — підтримала його міс Бінґлі.
— У такому разі, містере Дарсі, — зауважила Елізабет, — ви, мабуть, зможете дати чітке визначення такій справжній жіночій обдарованості?
— Справді обдарована жінка має чудово знатися на музиці, співах, малюванні, танцях і сучасних мовах; також вона повинна вправно володіти бойовими стилями майстрів із Кіото та сучасними тактиками й, звісно, знатися на європейській зброї. Крім того, в її зовнішності, в тому, як вона ходить, тембрі її голосу, поведінці, виразі обличчя та словах мусить бути щось особливе, інакше вона лише наполовину заслуговуватиме такого звання. Але є й дещо суттєвіше — постійне вдосконалення власного розуму невпинним читанням.
— Мене вже не дивує, що ви можете перелічити цих справді обдарованих жінок на пальцях однієї руки. Дивно тільки, що серед ваших знайомих такі взагалі є.
— Ви такі суворі до представниць власної статі, що в цьому сумніваєтеся?
— Мені ще ніколи не траплялися такі жінки. З мого досвіду, жінка буває або майстерним воїном, або вишуканою леді. В наші часи мало хто може дозволити собі розкіш поєднувати перше з другим. А щодо моїх сестер і мене особисто, то наш дорогий батько вважає, що нині книжкам і музиці ліпше присвячувати менше часу, а більше зусиль віддавати самозахистові та обороні від уражених.
Місіс Герст і міс Бінґлі в один голос постали проти її несправедливих сумнівів і почали запевняти, що знають не одну жінку, котра б відповідала таким вимогам, аж доки містер Герст не закликав їх до порядку. Таким чином, розмова урвалася, й невдовзі Елізабет вийшла з кімнати.
— Ця Елізабет Беннет, — сказала міс Бінґлі, щойно двері за нею зачинилися, — з тих молодих панночок, які хочуть привернути увагу протилежної статі, принижуючи власну. І завважте, що з багатьма чоловіками такий маневр спрацьовує. Але, як на мене, це дуже ганебна поведінка й огидливий трюк.
— Без сумніву, — відповів Дарсі, до якого насамперед і було звернено цю репліку, — ганебним є будь-який маневр, до якого часом вдаються дами, щоб принадити чоловіків. Усе, що породжене хитрощами, — гидко.
Така відповідь не зовсім влаштувала міс Бінґлі, тож вона вирішила змінити тему розмови.
Повторно Елізабет спустилася лише для того, аби повідомити, що сестрі погіршало й вона не зможе залишити її саму. Бінґлі одразу наполіг, щоб терміново викликали містера Джоунса; натомість сестри, переконані, що від сільських лікарів мало користі, запропонували відправити експрес-екіпаж, щоб привезти відомого лікаря зі столиці. Елізабет і слухати про це не схотіла (надто небезпечно було відсилати гінця серед ночі), але радо пристала на пропозицію Бінґлі. Вони домовилися, що пошлють по містера Джоунса із самісінького ранку, якщо до того часу міс Беннет не стане значно легше. Бінґлі дуже тривожився, а його сестри запевняли, що їм страшенно сумно. Але вже після вечері обидві повеселіли й виспівували дуети. Сам же Бінґлі не вигадав нічого кращого, як наказати дворецькому виконувати кожне, навіть найменше, прохання хворої дівчини та її сестри.