Елізабет спробувала й собі розсміятися, але витиснула лише стриману посмішку. Ніколи ще батькові дотепи не були для неї такими дошкульними.
— Ти геть не здивована?
— Та ні ж бо, читайте, прошу, далі.
— «Згадавши вчора увечері про імовірність цього шлюбу, вона одразу сказала, що з цього приводу думає. З цілої низки причин вона ніколи не дасть згоди на союз, який називає ганебним. Отож я вважаю за обов’язок передати це Вам, щоб Елізабет і її шляхетний шанувальник не зважилися необачно на шлюб, який не дістав належного схвалення». Далі він співчуває нам, бо почув, що Шарлотті стяли голову, а містер Коллінз наклав на себе руки. Ліззі, здається, тебе цей лист не потішив? Сподіваюся, тебе не ображають такі дурні чутки?
— Та ні! — вигукнула Елізабет. — Мені смішно. Але ж що за дивина!
— Так, саме тому це й смішно. Якби ж то вони вигадали іншого залицяльника... а так його цілковита байдужість і твоя нехіть до нього роблять це припущення абсурдним! Але як леді Кетрін сприйняла ці чутки? Невже вона приїздила сюди повідомити, що не згодна на цей шлюб?
На це його донька відповіла лише усмішкою, адже запитання було геть невинне. Ще ніколи Елізабет не було так важко вдавати, що вона відчуває те, чого не відчувала насправді. Вона мала сміятися, коли сльози бриніли в неї на очах. Батько жорстоко принизив її, наголосивши на байдужості містера Дарсі, і її здивувала така нерозважливість. Утім, можливо, то не він чогось не помічав, а вона собі зайвого навигадувала?
Розділ 58
НА ПРЕВЕЛИКИЙ ПОДИВ ЕЛІЗАБЕТ, уже незабаром після відвідин леді Кетрін містер Бінґлі привіз до Лонґборна Дарсі. Джентльмени прибули вранці, і, перш ніж місіс Беннет встигла повідомити містерові Дарсі, що до них нещодавно навідувалася його тітонька, — о, як Елізабет боялася цієї миті! — Бінґлі, який хотів поговорити із Джейн наодинці, запропонував їм пройтися. Всі погодилися. Місіс Беннет ходити не любила, у Мері не було часу, а п’ятеро рушили на прогулянку. Незабаром Бінґлі та Джейн дозволили іншим вирватися уперед. Вони відстали, а Елізабет, Кітті й Дарсі мусили розважати одне одного. Говорили мало: Кітті надто боялася Дарсі, щоб розбазікуватися, Елізабет набиралася рішучості, та й Дарсі, можливо, теж.
Вони рушили до Лукасів, бо Кітті хотіла побачитися з Марією. Елізабет не мала бажання до неї приєднатися, тож, коли Кітті від них одділилася, вона рішуче покрокувала далі з ним сам на сам. Ось і настала мить, коли вона мала випробувати свою рішучість. І Елізабет сказала:
— Містере Дарсі, я — створіння егоїстичне, а отже, щоб принести полегкість собі, мушу сказати те, що може зачепити вас. Я не можу далі стримуватися й повинна подякувати вам за турботу про Лідію. Відколи я про це довідалася, мені не терпілося сказати, яка я вам вдячна. Якби про те було відомо й решті родини, то я висловлювала б не лише свою вдячність.
— Перепрошую, мені справді прикро, — подив і збурені почуття змішалися в голосі містера Дарсі. — Ви не повинні були про це дізнатися. Якби ви не так витлумачили мої вчинки, це могло вас стривожити. Я думав, на місіс Ґардінер можна покластися.
— Не виніть мою тітоньку. Лідія вибовкала, що ви до цього причетні, а я вже, звісно, не могла не довідатися більше. Дозвольте подякувати вам знову від імені цілої родини за милосердя і співчуття, що завдало вам клопоту.
Дозвольте стати перед вами на коліна і завдати собі сім порізів. Зробіть мені честь, ступіть на мою кров.
— Якщо ви хочете мені подякувати, то робіть це лише від свого імені. Я й не заперечую, що керувався, зокрема, прагненням зробити вас щасливою. Проте ваша родина нічого мені не винна. Може, я їх і шаную, але думав, повірте, лише про вас.
Елізабет так знітилася, що й слова не могла промовити. Трохи помовчавши, її супутник повів далі:
— Ви милосердна й не станете морочити мені голову. Якщо ваші почуття з минулого квітня не змінилися, то так і скажіть. Мої почуття й бажання лишилися незмінні, але одного вашого слова буде достатньо, щоб я більше ніколи про те й не згадував.
Елізабет змусила себе поспіхом, хоча й не надто велемовно, запевнити Дарсі, що її почуття змінилися і тепер вона приймає його слова з втіхою і вдячністю. Ця відповідь принесла йому стільки щастя, скільки він доти, мабуть, і не відчував — про що він і повідомив їй так тепло й переконано, як може тільки по вуха закоханий чоловік. Якби Елізабет наважилася підняти на нього погляд, то неодмінно побачила б, як йому пасує вираз щирої радості. Дивитися на нього вона боялася — але могла слухати, як він описує свої почуття. Що більше Елізабет слухала, яка вона йому дорога, то важливішим для неї ставало його тепло.