— Ой, та це й справді не надто суттєво, адже я побачу її в січні. Містере Дарсі, а ви завжди пишете такі чарівно довгі листи?
— Зазвичай вони справді довгі. А от чи чарівні — це вже не мені судити.
— Я не маю сумніву, що особа, здатна так легко написати довгого листа, просто не може написати його погано.
— Для Дарсі це не комплімент, Керолайн, — втрутився її брат, — адже він не пише свої листи легко. Він-бо так наполегливо вишукує для них чотирискладові слова, чи не так, Дарсі?
Містер Дарсі мовчки продовжив писати, хоч Елізабет і помітила, як його рознервували друзі.
Коли справу було зроблено, містер Дарсі звернувся до міс Бінґлі та Елізабет із проханням щось зіграти чи заспівати. Міс Бінґлі спішно кинулася до фортепіано, а потім, спохопившись, увічливо поцікавилась у Елізабет, чи не бажає та виступити першою, і нарешті сіла за інструмент.
Місіс Герст із сестрою співали, а Елізабет їм акомпанувала.
Поки сестри втішалися музикою, Елізабет не могла не помітити, як часто погляд містера Дарсі спиняється на ній. Вона ні на мить не припускала, що може бодай чимось привабити такого поважного пана. Але припущення, що він дивиться на неї лише через те, що вона йому неприємна, видавалося ще дивнішим. Врешті вона змогла пояснити його увагу лише тим, що серед присутніх у тій залі вона мала найбільше рис, які не відповідали його ідеалам. Але цей здогад не завдав їй болю. Містер Дарсі так мало її цікавив, що вона ні на йоту не переймалася його схваленням.
Далі грала міс Бінґлі, яка вирішила розважити товариство жвавою шотландською п’єскою. І невдовзі містер Дарсі, підійшовши до Елізабет, спитав її:
— А чи не хотілося б вам, міс Беннет, скористатися цією нагодою і станцювати ріл?
Вона посміхнулася, але не відповіла. Він повторив своє запитання, дещо здивований її мовчанням.
— О, — нарешті кинула вона, — я з першого разу вас почула, але не одразу вирішила, що відповісти. Я розумію, що ви хотіли почути від мене «так», і тоді б ви мали втіху сказати щось зневажливе про мій смак. Але мені завжди було приємно руйнувати подібні задуми й не давати змоги тому, хто вигадує такі-от хитромудрі плани, відчути сподівану зневагу. Тож я вирішила відповісти, що взагалі не маю бажання танцювати ріл. Спробуйте тепер якось мене осудити, якщо наважитесь.
— Я і справді не наважуся.
Елізабет, сподіваючись якось зачепити його, була здивована такою галантністю. А Дарсі, своєю чергою, відчував, що жодна жінка ще не зачаровувала його так, як міс Беннет. Та розумів, що, якби не її низьке становище в суспільстві, його серцю загрожувала б справжня небезпека, і тільки небувалі бойові таланти могли вберегти його від загрози, що вона перевершить його в бою — адже ніколи ще йому не траплялася жінка, котра б так майстерно поборювала живих мерців.
Міс Бінґлі помітила (або ж запідозрила) достатньо, щоб відчути ревнощі. І тривогу за одужання любої подруги Джейн посилювало бажання нарешті спекатися Елізабет. Вона не раз намагалася викликати неприязнь Дарсі до гості, натякаючи на їхній імовірний шлюб і заговорюючи про те, яке ж щастя його чекає в такому тандемі.
— Сподіваюся, — сказала міс Бінґлі, коли вони вдвох ішли парковою алеєю наступного дня, — ви натякнете своїй тещі... звісно, після того, як ця бажана подія нарешті станеться. що часом варто притримувати язик за зубами. Ну, і якщо вам вдасться, спробуйте переконати молодших сестер не бігати так відверто за офіцерами. А вже якщо дозволите мені зачепити цю делікатну тему, то варто б також і Елізабет якось притлумити свій нежіночий потяг до рушниць, мечів і всіляких бойових прийомів. Така поведінка більше личить чоловікам чи жінкам низького становища.
— Може, дасте ще якусь пораду для мого сімейного щастя?
Тієї миті вони зустріли місіс Герст і Елізабет, котрі також прогулювалися.
— А я й не знала, що ви мали намір іти на прогулянку, — сказала міс Бінґлі, злегка знітившись від думки, що її слова могли почути.
— Ви дуже нечемно з нами повелися, — відповіла місіс Герст. — Втекли, нічого не сказавши й навіть не натякнувши, що йдете гуляти.
І, взявши містера Дарсі попід другу руку, вона залишила Елізабет саму. На доріжці до того ж уміщалося тільки троє осіб. Містер Дарсі одразу зрозумів, як це неввічливо, і зауважив:
— Ця доріжка надто вузька для нашого товариства. Ходімо краще на алею.