Звістка про від’їзд викликала всезагальний смуток. Господарі наполягали на тому, щоб сестри залишилися бодай до наступного ранку, коли земля ще глибше промерзне, тож урешті-решт дівчата погодилися виїхати завтра. Втім, невдовзі міс Бінґлі вже пошкодувала, що запропонувала їм залишитися на довше, адже ревнощі та неприязнь до Елізабет значно переважували її симпатію до Джейн.
Містер Бінґлі щиро засмутився близькою розлукою і наполегливо доводив міс Беннет, що це справді небезпечно — вона ж бо ще не достатньо зміцніла, аби вступати в бій, якщо на зворотному шляху екіпаж раптом потрапить у халепу. Але Джейн нагадала йому, що мало хто в Англії може захистити її краще, ніж Елізабет.
Містера Дарсі ця новина не засмутила: Елізабет пробула в Незерфілді достатньо довго. І вона приваблювала його значно більше, ніж йому того хотілося. Крім того, міс Бінґлі була з нею надто різкою, та і його піддражнювала куди частіше, ніж зазвичай. Тож він вирішив надалі уникати будь-яких знаків уваги до Елізабет. Утвердившись у своєму рішенні, за всю суботу він не промовив до неї навіть десяти слів. І хоч того дня вони добрі півгодини провели вдвох в одній кімнаті, він так зосереджено втупився в свою книжку, що навіть жодного разу не глянув на дівчину.
У неділю, відразу після ранкової служби, настав час розлуки. Перед самим від’їздом привітність міс Бінґлі до Елізабет несподівано зросла, як і її симпатія до Джейн. А коли вони вже прощалися, Керолайн запевнила старшу міс Беннет, що завжди буде рада її бачити, байдуже, в Лонґборні чи
Незерфілді, й ніжно її обняла, а потім навіть потисла руку її сестрі. Елізабет же прощалася з усім товариством у піднесеному настрої.
Поїздка до Лонґборна загалом минула б непогано, якби вони не натрапили на зграйку зомбі-дітлахів, вочевидь, із Дому сиріт місіс Бічман, який (разом із усією парафією святого Фоми) нещодавно став жертвою моровиці. Візник містера Бінґлі, побачивши крихітних пекельників, які обгризали затвердлі на сонці людські рештки просто посеред поля, не стримався, і його знудило. Елізабет тримала мушкет напоготові, на випадок, якщо ті вирішать наступати. Але фортуна була на їхньому боці, й прокляті дітиська навіть не помітили екіпажа.
Удома їх зустріли не надто привітно. Місіс Беннет уважала, що вони завдали всім забагато клопотів, і не мала сумніву, що Джейн тепер знову застудиться. Її невдоволення стало ще більшим, коли вона побачила сліди від блювотиння на шийній хустці візника — безсумнівне свідчення того, що дорогою їм трапилися нечестиві. Натомість батько щиро зрадів, побачивши дочок, адже вечірні вправляння були за відсутності Джейн та Елізабет набагато нуднішими й одноманітнішими.
Мері, як і завжди, була глибоко занурена в дослідження людської природи, а Кетрін і Лідія мали для них новини зовсім іншого характеру. Адже від минулої середи чимало сталося у військовій частині. Не один офіцер за цей час приходив на обід до їхнього дядька, а одного рядового відшмагали за спробу злягання з безголовим трупом. Ну й нарешті, ходили вельми переконливі чутки про те, що полковник Форстер планує одружуватися.
Розділ 13
— CПОДІВАЮСЯ, ДОРОГЕНЬКА, — звернувся містер Беннет до дружини наступного ранку за сніданком, — нині нас чекає пристойний обід? Адже є всі підстави сподіватися на появу за нашим столом ще однієї особи.
— Кого ви маєте на увазі, любий? Здається, нас ніхто не планував провідувати. Хіба що Шарлотта Лукас вирішить зайти, але для неї мої обіди й так добрі, адже вона лише незаміжня панночка двадцяти семи років. Тож сподіватися їй варто хіба на скибку пересохлого хліба, розмоченого в келиху самотності.
— Особа, про яку я кажу, — джентльмен, і до того ж не тутешній.
Очі місіс Беннет зблиснули:
— Джентльмен і не тутешній? О, не маю сумніву, це — містер Бінґлі! Ох, яка ж це буде для мене радість — вітати в себе самого містера Бінґлі! Але... святий Боже! Яке нещастя! Сьогодні ми не зможемо подати до столу рибну страву. Лідіє, золотце, подзвони в дзвінок. Я терміново мушу переговорити з місіс Гілл!