— А матінка ж як? Як ви тут тримаєтеся?
— Матінка, гадаю, тримається, як може, хоча часто й рясно блює, як ти, напевно, могла здогадатися. Зараз вона нагорі — ваш приїзд стане для неї великою втіхою. Вона ще не виходила зі спальні. Дякувати Богові, Мері та Кітті в порядку й кров’ю присягли переслідувати містера Вікгема до смерті.
— А ти... а ти ж як? — вигукнула Елізабет. — Ти така блідесенька! Скільки випробувань тобі випало!
Проте сестра запевнила, що в неї все гаразд. Так вони й говорили, доки містер і місіс Ґардінер віталися з дітьми — і їхня розмова урвалася з наближенням цілого товариства. Джейн підбігла до дядечка й тітоньки та обійняла їх обох, вдячно усміхаючись крізь сльози.
Коли вони посідали у вітальні, ті повторили запитання, які вже ставила Елізабет, і незабаром з’ясували, що Джейн нема чого додати. Вона й далі плекала надію, що все добре скінчиться і наступний ранок принесе листа від Лідії чи від батька — з новинами чи, можливо, й повідомленням про заміжжя.
Місіс Беннет, до якої вони піднялися після короткої розмови, зустріла їх саме так, як і слід було чекати, — зі сльозами й лементом, прокльонами Вікгемові й відерцем блювоти. Загалом, вона звинувачувала всіх, крім тієї особи, яка панькалася з Лідією найбільше й закривала очі на всі її витівки.
— Якби ж то я поїхала до Брайтона з цілою родиною, то цього б не сталося. Про бідолашну Лідію просто не було кому подбати. Форстери мусили з неї й ока не спускати! Я певна, що вони її геть занедбали. Якби до неї були уважніші, то вона ніколи б такого не вчинила! Я так і думала, що вони не дадуть собі з нею ради, — та хто ж мене слухає. Бідолашна моя дитина! А тепер ще й містер Беннет поїхав. Я знаю, якщо він знайде Вікгема, то викличе його на дуель і загине. Може, звісно, голова в нього напхом напхана тими східними штучками, але він вже старий і немічний. А що тоді з нами буде? Коллінзи витурять нас звідси, перш ніж його тіло охолоне в могилі, тож нам нема на що сподіватися, крім як на твою, братику, добрість.
Усі взялися її переконувати, що такого не буде. Містер Ґардінер запевнив, що подбає і про неї, і про цілу родину, сказав, що буде в Лондоні вже наступного дня, і пообіцяв зробити все, на що спроможний, аби знайти Лідію.
— Тільки не тривожтеся даремно. Доки не дізнаємося напевне, що вони не одружилися й одружуватися не збираються, не варто ставити на її честі хрест. Прибувши до міста, я заїду до свояка й перевезу його до себе, а тоді й порадимося, як чинити далі.
— Любий мій братику! — вигукнула місіс Беннет. — Саме про це я й мріяла. Розшукай їх, як прибудеш до міста, і тягни волоком до вівтаря, якщо вони ще не побралися. Що ж до весільної сукні, то на неї не чекайте — скажи Лідії, що ми дамо їй на одяг стільки грошей, скільки вона захоче, хай тільки вони поберуться. І не дозволяй містерові Беннету викликати Вікгема на поєдинок! Поясни йому, в якому я жалюгідному стані, що мене від страху хапають дрижаки й мурашки по всьому тілу, що я блюю без упину, і немає мені спокою ані вдень, ані вночі.
І знову містер Ґардінер запевнив її у щирості своїх намірів допомогти. Вони говорили, доки внизу не накрили на стіл, а тоді її лишили в товаристві відерця для блювоти й управительки, яка доглядала її, коли доньки мали інші справи.
Ґардінери вважали, що не варто так усамітнюватися, але й не намагалися її переконати. У їдальні до них незабаром приєдналися Мері й Кітті — дівчата тренувалися так завзято, що навіть не вийшли привітатися. Кров’ю присягнувши помститися Вікгемові, вони тільки те й робили, що вправлялися у бойових мистецтвах. Коли вони розсілися за столом, Мері прошепотіла до Елізабет:
— Цей прикрий випадок, напевно, породить силу-силенну чуток. Проте ми мусимо перекрити потоки марної балаканини й скупатися натомість у цілющому бальзамі помсти.
Коли ж Мері побачила, що сестра не збирається їй відповідати, то додала:
— Для Лідії, звісно, це біда, проте ми можемо здобути з цього випадку важливу науку: честь втратити легше, ніж рукавичку; один необачний крок може спричинити вічну ганьбу; лише кров кривдника змиє пляму з честі.
Елізабет підняла на неї зачудований погляд, але була така пригнічена, що не відповіла. Мері, втім, і далі втішала себе, добуваючи моральні висновки із заподіяного їм зла.
По вечері старші сестри урвали півгодинки, щоб поговорити на самоті. Трохи оплакавши заплямовану честь сестри (Ліззі в цьому не сумнівалася, а Джейн не виключала такої імовірності), Елізабет продовжила: