І насамкінець хочу Вас привітати: я не зазіхатиму на Лонґборн після Вашої смерті, бо й сам буду мертвий на той час, коли Ви отримаєте цього листа. Я висітиму на гілці Шарлоттиного улюбленого дерева у садочку, який її ясновельможність так ласкаво виділила нам у користування.
ЩИРО ВАШ ТОЩО ТОЩО
Містер Ґардінер не писав їм, доки не отримав відповіді від полковника Форстера — та й тоді звістки були невтішні. Здавалося, у Вікгема не було живих родичів, принаймні про них ніхто не знав. З численними своїми приятелями він, відколи вступив до війська, мовби й не спілкувався. Отже, ніхто не міг назвати жодної особи, з якою він підтримував би стосунки. Його близьким слід було боятися не лише родичів Лідії, а й кредиторів, адже виявилося, що він повсюди лишав борги й байстрюків. Полковник Форстер писав, що в Брай-тоні він заборгував близько тисячі фунтів, а ще тисяча піде на відшкодування тим бідолашкам, яких він зганьбив. Від родини з Лонґборна містер Ґардінер цього не приховував. Джейн із жахом сприйняла цю звістку.
— То він картяр! Ще й байстрюків наробив! — вигукнула вона. — Хто б міг подумати! Я й гадки не мала...
Містер Ґардінер додав, що їхній батько може повернутися додому наступного дня, себто в неділю. Зневірившись у безплідних пошуках, він піддався на умовляння свояка й постановив вертатися додому. Доньки сподівалися, що ця звістка втішить місіс Беннет, яка переймалася за життя чоловіка, та не так склалося, як гадалося.
— Він вирішив повернутися? А як же бідолашна Лідія? — зарепетувала вона. — Як він сміє повертатися без неї? Хто ж тоді стане до бою з Вікгемом і переконає його з нею побратися?
Місіс Ґардінер висловила бажання вже їхати додому. Тож було вирішено, що вона з дітьми рушить до Лондона, тільки-но звідти повернеться містер Беннет. Екіпажем її підвезли до поштової станції, а там зустріли господаря Лонґборна.
Місіс Ґардінер поїхала, так і не довідавшись, що ж сталося між Елізабет і містером Дарсі. Небога жодного разу не згадала в розмовах його імені й не отримала з Пемберлі жодного листа.
Настрій усієї родини залишав бажати кращого, тож і шукати інших пояснень горю Елізабет ніхто не став. На той час вона вже досить добре розуміла свої почуття й знала, що якби доля не звела її з Дарсі, то вона б легше зносила безчестя Лідії. Це заощадило б їй кілька безсонних ночей.
Коли містер Беннет повернувся, на обличчі в нього був звичний вираз філософської відстороненості. Маломовний, як і завжди, він ані словом не прохопився про справи, які змусили його поспіхом вирушити до міста. Доньки не одразу зважилися його розпитати.
Хоробрості заговорити про це Елізабет стало тільки надвечір, коли містер Беннет приєднався до їхнього чаювання. Коли вона йому поспівчувала, він відповів:
— Кому ж страждати, як не мені? «За кожен удар бамбукових різок учневі учитель заслуговує на два удари». Чи ж не так казав учитель Ліу?
— Не будьте до себе такі суворі, — відповіла Елізабет.
— О, суворість до себе — переступ, проти якого не гріх і попередити, бо людська натура до нього схильна. Ні, Ліззі, дозволь мені раз у житті взяти на себе відповідальність. Врешті саме я постановив, що воїнів із вас виховати важливіше, ніж шляхетних панянок. Це я навчав вас мистецтва смерті й занехаяв мистецтво життя. Дозволь мені взяти на себе заслужену ганьбу.
— Гадаєте, вони в Лондоні?
— Так. Де б то ще вони могли сховатися?
— Та й Лідія мріяла побувати в Лондоні, — докинула Кітті.
— Ото пощастило, — сухо відказав батько. — Тепер їй довгенько доведеться там сидіти.
Трохи помовчавши, він додав:
— Ліззі, можеш зловтішатися: ці події засвідчують, що твої поради були цілковито слушні.
Їхню розмову перервала Кітті, яка хотіла віднести чаю матері.
— Ото цирк! — вигукнув він. — Ані хвилини вільної, щоб помучитися собі на дозвіллі. Завтра засяду в бібліотеці в нічному ковпаку й шовковому халаті — й надвір не поткнуся, доки ще й Кітті не втече.
— Я не втечу, батечку, — занепокоїлася Кітті. — А як і поїду колись у Брайтон, то поводитимуся краще, ніж Лідія.
— Розмріялася! Та я тебе далі Істборна й за п’ятдесят фунтів не пущу! Ні, Кітті, ці події навчили мене обачності — й розплатишся за це ти. Жоден офіцер не підійде до мого дому на гарматний постріл. І ніяких балів, крім як у супроводі сестер. Про прогулянки теж не мрій, якщо не проведеш десять годин за наукою.