— Зараз вдягнуся й поїду в Меритон, — вирішила вона, — треба поділитися добрими новинами з сестричкою Філліпс. А на зворотному шляху заїду до леді Лукас. Радісна звістка допоможе розвіяти її жалобу за бідашкою Шарлоттою! Кітті, біжи-но розпорядися, хай подадуть екіпаж. Мені вкрай потрібно розвіятися. Дівчатонька, може, вам щось купити в Меритоні? О, а ось і Гілл! Моя люба Гілл, ви вже чули чудові новини? Міс Лідія виходить заміж — і ви відсвяткуєте глеком пуншу!
Розділ 50
МІСТЕР БЕННЕТ НЕ РАЗ шкодував, що витрачає всі свої прибутки й не відкладає грошей, щоб у разі його смерті доньки не бідували, та й дружина теж, якщо його переживе. Та тепер він жалкував про це, як ніколи. Якби він виконав свої обов’язки, то Лідія не була б у боргу перед дядьком, який своїм коштом порятував її честь. Можливо, тоді містера Беннета більше тішило б те, що невдовзі він породичається з найбільшим вітрогоном у цілій Британії.
Батька бентежило, що на плечі його свояка лягли витрати на таку негідну справу, яка не принесла нікому щастя. Він сподівався, що зможе все-таки визначити, на яку суму той розщедрився, і чимшвидше виплатить цей борг.
Коли містер Беннет одружився, він і не збирався заощаджувати, бо, звісно, в нього повинен був народитися син. Сягнувши відповідного віку, син успадкував би маєток і подбав про свою матінку-вдову та менших братів і сестер. А натомість у нього народилося п’ять доньок, хоча ще багато років після появи на світ Лідії місіс Беннет сподівалася, що буде й син. На той час, коли вони зрештою втратили надію, заощаджувати було вже пізно. Місіс Беннет не мала до хазяйнування хисту, і лише потяг містера Беннета до незалежності не давав їм влазити у борги.
За шлюбною угодою, місіс Беннет і її дітям належало п’ять тисяч фунтів. Як їх розділити між сестер, мали вирішити батьки. Тепер слід було визначити, скільки перепаде Лідії, бо містер Беннет їй і пенні давати не хотів. Коротко подякувавши своякові за його ласку, він повністю схвалив усі пропозиції і сказав, що виконає покладені на нього зобов’язання. Він навіть не сподівався, що витрати будуть такі малі, навіть якби Вікгема вдалося переконати одружитися.
Він тішився, що не доведеться докладати жодних зусиль, адже він намагався уникати клопотів. Перші дні пошуків, коли лють гнала його вперед, були вже позаду, й він знову поринув у звичну летаргію. Незабаром містер Беннет відправив листа (він довго запрягав, але швидко їздив). У ньому він благав свояка повідомити, скільки йому винен, і був такий сердитий на Лідію, що не написав їй ані слова.
Добрі новини швидко прокотилися околицею, де їх прийняли відсторонено і розважливо. Звісно, пліткарки більше потішилися б, якби до міста повернулася міс Лідія Беннет — чи, ще краще, якби її заслали у якісь далекі східні землі. Але й про шлюб можна було побазікати. Гострі на язик пані з Меритона засипали місіс Беннет найкращими побажаннями її дочці — адже вони мали цілковиту певність, що із зубожілим чоловіком, та ще й калікою, щаслива вона не буде.
Місіс Беннет не сідала з родиною за стіл вже два тижні, проте з такої нагоди знову посіла своє місце на чолі стола, готова дратувати всіх своєю нестримною радістю. Сором анітрохи не заважав її тріумфу. Відтоді, як Джейн виповнилося шістнадцять, мати тільки про те й мріяла, як би видати доньку заміж, і її єдина мрія мала ось-ось здійснитися. Вона не могла думати ні про що, крім незмінних атрибутів вишуканого заміжжя — дорогої постелі, нових мушкетів, вірних слуг. Вона роздумувала, де б то в околиці знайти для Лідії будинок, і не один відкинула як замалий чи не ошатний, навіть не зваживши на те, які в доньки будуть статки.
— Може, Гай-Парк і підійде, — просторікувала вона, — якщо тільки Ґолдінґи звідти виїдуть. Чи, може, підійшов би той великий маєток у Стоуку, якби там була більша вітальня. А Ешворт задалеко! Я б не змогла жити аж за десять миль від неї! А в маєтку Пелвіс жахливі горища.
При слугах чоловік її не перебивав, але щойно вони пішли, він відрубав:
— Місіс Беннет, перш ніж ви виберете для них дім, давайте домовимося раз і назавжди: в одному домі в цій околиці їхньої ноги не буде ніколи. Я не заохочуватиму їхньої безсоромності, приймаючи їх у Лонґборні.