Зав’язалася гаряча суперечка, проте містер Беннет стояв на своєму. Слово за слово, і вийшло на яв, що — о жах! — містер Беннет не виділить ані фунта на вбрання для доньки. Він наполягав, що та не заслужила на його прихильність. Місіс Беннет вухам своїм не вірила. Невже він у гніві ладен позбавити рідну доньку привілею, без якого шлюб навряд чи можна вважати дійсним? Те, що Лідія візьме шлюб у старій сукні, здавалося їй більшою ганьбою, ніж те, що майбутній зять викрав її за добрі два тижні до весілля.
Елізабет шкодувала, що поділилася з містером Дарсі своїми страхами — шлюб незабаром покладе край безчестю Лідії, а його несприятливі передумови можна було приховати від тих, хто не був до нього безпосередньо причетний.
Вона не боялася, що Дарсі розповість про це всім знайомим. Не було чоловіка, в чию розважливість вона вірила більше — проте, водночас, саме від нього вона найсильніше хотіла б приховати сестрин переступ. Звісно, вона не боялася заплямувати свою честь, адже й не сподівалася, що вони з містером Дарсі продовжать знайомство. Навіть якби шлюбу Лідії не передувало безчестя, містер Дарсі, звісно, не став би водитися з родиною, що, до всього, вкрила себе ганьбою ще й через союз із чоловіком, якого він заслужено зневажав.
«Ото він би потішився, — думала вона, — якби почув, що нині я вдячно прийняла б пропозицію, яку гордовито відкинула чотири місяці тому! Нехай він наймилосердніший з усіх представників своєї статі — та навіть наймило-сердніший зі смертних не втримався б від зловтіхи».
Лише тепер вона зрозуміла, що він цілковито їй пасував і за вдачею, і за хистом. Вони різнилися за характером, але доповнювали одне одного. Обоє лише виграли б від такого союзу: жвава і задерикувата Елізабет пом’якшила б різкість і стриманість Дарсі, а його розважливість і розум допомогли б їй розвиватися. А якою парою воїнів вони могли стати! Фехтували б над річкою в Пемберлі й перетинали б Алтайські гори в доброму екіпажі на шляху до
Кіото чи Шанхая, а їхні діти опановували б смертоносні мистецтва так само невтомно, як свого часу вони.
Проте надію на щасливий шлюб, який показав би захопленому людству, в чому насправді полягає подружня втіха, перекреслив геть інший союз. Елі-забет не уявляла, як Вікгем і Лідія зароблятимуть собі на життя, зате добре розуміла, яке ж то щастя чекає на шлюб, що почався із викрадення, замаху і перевернутого екіпажа.
Незабаром містер Ґардінер знову написав містерові Беннету. У листі йшлося передовсім про те, що містер Вікгем постановив покинути військо:
Я хотів, щоб він полишив військо, щойно про його шлюб буде домовлено. Гадаю, Ви зі мною погодитеся, адже в своєму теперішньому стані він ледве чи здатен боротися із зомбі. Містер Вікгем збирається піти у священики, і серед його колишніх друзів знайшлися ті, хто радий його в цьому підтримати. Кажуть, його приймуть до спеціальної семінарії для калік на півночі Ірландії. Нам пощастило, що вона так далеко. Отже, все нібито складається якнайкраще, і, маю надію, серед чужих людей вони шануватимуться й намагатимуться зберегти своє добре ім’я. Я описав наші заміри полковникові Форстеру й попросив його заплатити кредиторам містера Вікгема у Брайтоні з тим, щоб я потім із ним розрахувався. Чи не завдали б Ви собі клопоту так само звернутися до його кредиторів у Меритоні (долучаю записаний із його слів список)? Він перелічив усі свої борги — і, сподіваюся, цього разу нас не ошукав. Місіс Ґардінер каже, що моя небога прагне з Вами побачитися, перш ніж вирушить до Ірландії. Вона в доброму здоров’ї і просить передати вітання Вам і її матінці.
Ваш, тощо тощо,
Е. ҐАРДІНЕР
Містер Беннет і його доньки погодилися з містером Ґардінером у тому, що від’їзд Вікгема з Англії буде найкращим виходом для всіх. Проте місіс
Беннет це не тішило. Їй було прикро, що Лідія оселиться на півночі саме тоді, коли вона сподівалася на втіху від її товариства. До того ж шкода було, що Лідія полишить вояків, які вже до неї звикли й дослухалися до її порад щодо найкращих способів знищувати живих мерців.
— Вона так приятелює з місіс Форстер, — скиглила мати, — дуже шкода відсилати її геть! Та й деякі тамтешні юнаки їй до вподоби.
Містер Беннет спершу навідруб відмовився востаннє прийняти доньку перед від’їздом на північ. Але Джейн і Елізабет вирішили, що заради почуттів і майбутнього сестри батьки мусять привітати Лідію, і розважливо та м’яко переконали батька запросити молодят у Лонґборн. Врешті він пристав на їхнє рішення. Мати тішилася, що зможе похизуватися заміжньою донькою перед сусідами, перш ніж та поїде у вигнання до Семінарії святого Лазаря в Кілкенні. Отже, з наступним листом до свояка містер Беннет дав їм дозвіл приїхати; вирішено було, що вони вирушать до Лонґборна, щойно закінчиться церемонія. Однак Елізабет здивувало, що на це пристав Вікгем у своєму прикрому нинішньому стані.