Розділ 51
НАСТАВ ДЕНЬ ВЕСІЛЛЯ. Джейн і Елізабет, мабуть, було більше шкода Лідії, аніж їй самій. По молодят послали екіпаж, що мав привезти їх до обіду. Старші міс Беннет зачаїли подих. Особливо хвилювалася Джейн, яка й уявити собі не могла, як це — побратися із калікою, що тебе зганьбив. Їй було моторошно від самої думки про те, яке жалюгідне життя чекає на її сестру.
Ось вони й прибули. Уся родина зібралася, щоб їх зустріти, у маленькій вітальні. Коли екіпаж підкотив до дверей, на обличчі місіс Беннет розквітла усмішка, її чоловік був похмурий, як грозова хмара, а доньки нервово переминалися.
Із передпокою до них долинув голос Лідії — а тоді двері розчахнулися, і вона забігла до кімнати. Мати ступила їй назустріч і рвучко пригорнула; потім вона з теплою усмішкою подала руку Вікгемові. Його внесли слуги — пристебнутого шкіряними пасами до переносного ліжка, від якого тхнуло сечею. Елізабет чекала найгіршого, але навіть її вразило його каліцтво. Обличчя в нього було розквітчане синцями, а підбиті очі ледве розплющувалися. Поламані ноги вигиналися під неприродними кутами, та й говорив він насилу.
— Милий Вікгем! — вигукнула місіс Беннет. — З вас буде такий добрий священик! І чудовий чоловік!
Вікгем відповів їй поштивим стогоном.
Містер Беннет зустрів їх не так люб’язно. Його лице посуворішало ще дужче, і він заледве розтулив вуста. А відчувши сморід від Вікгемового ліжка, помітно скривився. Елізабет теж стало бридко, навіть Джейн трохи сахнулася. А Лідія геть не змінилася — була все така ж нестримна, легковажна, усміхнена, гамірна і безстрашна. Вона вертілася між сестер, вимагаючи привітань, а коли вони нарешті розсілися — всі, крім Вікгема, якого поклали поряд із каміном, — вона радо роззирнулася, помітила якусь маленьку зміну в кімнаті і, розсміявшись, зауважила, що вже давно не була вдома.
Тем для балачок не бракувало. Молода дружина та її мати не могли наговоритися. Здавалося, вони були найщасливіші жінки на світі. Їхнє минуле не затьмарювала ні хмариночка болю, і Лідія радо згадувала теми, про які її сестри і словом не прохопилися б.
— Повірити не можу, що я поїхала три місяці тому! — вигукнула вона. — Мені здається, минуло якихось два тижні. Скільки ж усього сталося! Коли я їхала, то й не думала, що повернуся вже заміжня! Але гадала, що незле було б, якби так склалося.
Її батько підкотив під лоба очі. Джейн знітилася. Елізабет кинула на Лідію суворий погляд, але та ніколи не помічала того, що помічати не хотіла, й радісно вела далі:
— Ой, матінко, а сусіди вже знають, що я вийшла заміж? Може, хтось ще не чув. Дорогою ми зустріли Вільяма Ґолдінґа — зомбі саме перевернули його бричку й пожирали коней. Я хотіла дати йому знати, що вийшла заміж, опустила вікно, зняла рукавичку й поклала руку на раму, щоб він побачив обручку, а тоді вклонилася і всміхнулася. Він щось там іще горлав про те, що його син не може вибратися з брички, але, я певна, перстеника він побачив. Ото чуток буде!
Для Елізабет це було нестерпно. Вона схопилася, вибігла з кімнати й більше туди не поверталася, доки не почула, що родина перемістилася до їдальні. А тоді надійшла саме вчасно, щоб побачити, як Лідія наполегливо моститься по праву руку від матері, відтісняючи старшу сестру, і каже:
— Джейн, я займу твоє місце, а ти сядеш далі, адже я тепер заміжня жінка.
Ніхто вже й не сподівався, що з часом Лідія, пригноблена смородом сечі, стане стриманою. Її легковажність і бадьорість лише посилювалися. Вона хотіла навідати місіс Філліпс, Лукасів та решту сусідів, щоб почути, як усі називатимуть її «місіс Вікгем». Після обіду вона похвалилася перснем перед місіс Гілл і покоївками.
— Ну ж, матінко, — спитала вона, коли родина повернулася до вітальні, — що ви думаєте про мого чоловіка? Правда ж, він красунчик? Я певна, сестри нетямляться від заздрощів. Сподіваюся, їм випаде хоча б половина мого щастя. Хай рушають до Брайтона — там чоловіків стане на всіх. Як же шкода, що ми не поїхали цілою родиною!
— І то правда, любонько, — як на мене, то треба було всім їхати. Шкода тільки, що ви від’їжджаєте так далеко. Невже ж не можна якось цьому зарадити?
— О ні, тут уже нічого не зміниш, але це буде знаменита пригода. Ви, таточко й сестриці мусите навідувати мене в семінарії. Ми пробудемо в Кіл-кенні три роки, і я їм усім чоловіків познаходжу.