— Але, тату…
— Не смій мене так називати, чаклунське поріддя. — Король жбурнув записку Гліба хлопчику в обличчя. — Геть! Щоб ноги твоєї не було в цьому домі! Від тебе занадто багато нещасть.
Гліб не вірив своїм вухам. Невже батько гнав його з дому? Хлопчик кинувся до матері, але вона була без свідомості.
— Куди ж я піду? — розгубився Гліб, усе ще сподіваючись, що батько говорив не серйозно, але король твердо відрізав:
— Забирайся до своєї відьми. Там тобі місце.
— Хто б міг подумати, що ти зв’язаний з відьомством, а я ще намагався тебе відтворити, — шпигнув Гордій.
Погляди хлопчиків зустрілися. Губи Гордія скривила тріумфуюча усмішка. Задихаючись від приниження й безсилля, Гліб вискочив з кабінету батька та кинувся геть. Ніхто не зупинив його. Він біг не розбираючи дороги, поки палац не залишився далеко позаду. Біль несправедливості душив його, але він не міг довести, що Гордій зайняв місце, яке по праву належало йому.
Розділ 14
Таємний притулок
Сутінки перефарбували місто в сірий колір суму, а слідом за ними ніч нечутними кроками прокралася на опустілі вулиці. Люди розійшлися по домівках, навіть жебраки розповзлися по горищах і підвалах. Кожен прагнув знайти куток, щоб улаштуватися на нічліг. Лише маленький вигнанець, утративши лік часу, брів дорогою, не знаючи, куди вона його виведе. Вузькі вулички були кривими й брудними. Зашарпані похилені будинки були подібні до лиховісних привидів. Ніде не горіло жодного ліхтаря. Тільки місяць невсипущим оком байдуже дивився на нетрі. Тіні обступали хлопчика з усіх боків, підстерігаючи біля кожного підворіття. Він спотикався й трохи не падав від утоми, але продовжував йти в надії вибратися з цього похмурого місця, однак околиці ставали дедалі хмурнішими.
Гліб зголоднів і змерз. Удень він проміняв куртку на шматок хліба, але голод знову нагадував про себе, а тонка сорочечка не рятувала від нічної прохолоди.
Гліб думкою перенісся до палацу Там було тепло й затишно. Він до останнього не вірив, що батьки відречуться від нього, і все-таки сподівався, що батько врешті-решт отямиться та пошле за ним навздогін, але з кожною хвилиною надія ставала усе слабшою, поки не вмерла зовсім у брудних нетрях на околиці міста.
«Я нікому не потрібний», — з болем подумав хлопчик.
Раптом від стіни відокремилася темна фігура. У перший момент Гліб злякався й хотів утекти, але передумав. Йому нікуди було тікати, та й яка різниця, що з ним станеться? Фігура станула немов тінь. Хлопчик завмер, вдивляючись у нічну імлу. Вирішивши, що йому примарилося, він зробив кілька нерішучих кроків, але раптом перед ним виникла Віщунка з Лисячої Нори.
— Ось де ти, любчику! А я тебе обшукалась. Уже як я про тебе тривожилася! — сплеснула вона руками в удаваній привітності.
У Гліба защемило серце. У всьому світі знайшлася лише одна людина, яка хвилювалася про нього, — стара Віщунка.
— Ходімо зі мною, у мене ти знайдеш і стіл, і дах, — метушилася біля хлопчика стара.
На безлюдній вуличці почувся цокіт копит. Гліб посторонився з дороги, але Віщунка чіпко схопила його за руку й загадково промовила:
— Це за нами.
Тупіт копит наближався. З-за рогу вивернув екіпаж, і коні стали як укопані. У нічній темряві карета здавалася зовсім чорною. В очах вороних коней грали червонуваті відблиски. Кучер кутався в плащ із високо піднятим коміром. Його обличчя приховував низько насунутий крислатий капелюх. Здавалося, не людина, а тінь сидить на козлах. Побачивши лиховісний екіпаж, схожий на катафалк, Гліб позадкував, але Віщунка підбадьорливо посміхнулася:
— Чого злякався? Коні смирні, а кучер і взагалі безсловесний. Правда, колись з норовом був, але тепер він мій: душею і тілом. Я йому послугу зробила, і за це він мені служить вірно. Так що боятись нічого, — бадьоро сказала Віщунка, відкрила дверцята й підштовхнула хлопчика до сходинок.
Придушивши страх, Гліб заліз у карету й сів на сидіння. Віщунка жваво заскочила слідом за ним. Коні взяли з місця в кар’єр, і карета помчала вперед.
Минулий день був занадто довгим і повним тривог. Постукування копит по бруківці заколисувало. Згорнувшись калачиком, Гліб задрімав на м’яких подушках. Стояла глибока ніч, коли хлопчик раптом прокинувся від того, що Віщунка смикала його за плече.
— Приїхали, — оголосила вона.
Гліб протер очі й покірно вийшов за старою з екіпажа. Карета стояла посеред двору незнайомого замку. Хлопчик мимоволі скулився. У мертовному світлі місяця будівлі й високі фортечні стіни, які обступили їх, навівали страх. Жодна жива душа не вийшла їм назустріч. Жодного вогника не загорілось у вікнах. Раптом пролунав бій годинника. Хлопчик здригнувся від несподіваного звуку й обернувся. З чорної похиленої вежі на нього, наче обличчя привиду, дивився годинниковий циферблат. Усупереч пружині, що стирчала з нього, і покрученим стрілкам годинник йшов і відбивав час.