Глібові нестямно захотілося втекти звідси. Він оглянувся у бік екіпажа, але того й слід загув. Карета разом з кучером і конями немов розчинилася в нічній пітьмі. Стара метушливо підхопила хлопчика під руку.
— Не бійся, любчику. Місце тут надійне, тихе. Роздивишся й тобі тут сподобається.
Гліб знехотя пішов за Віщункою до замку.
— Хто тут живе? — пошепки запитав він.
— Нікого. Господарі давно виїхали, а мене залишили за житлом наглядати.
Освітлюючи дорогу лампою, стара повела Гліба, показуючи його новий притулок. Покинутий будинок занепадав. Усе затяглося павутиною і покрилося пилом, але навіть при тьмяному світлі було видно, що колись господарі не скупилися на оздоблення замку. Розкіш і багатство впадали в око, і все-таки з кожною миттю бажання Гліба вирватися звідси зростало. Хлопчика переслідувало незрозуміле відчуття, що перед тим, як мешканці замку залишили його, тут сталося щось жахливе. Від стін віяло злом, а в мовчанні причаїлася погроза.
У парадному залі Гліб побачив портрет чорноволосої дівчини, мабуть, хазяйки замку, і мимоволі зупинився. Що змусило її виїхати звідси, і де вона тепер? Дивлячись на її самовпевнену зарозумілу посмішку, Гліб чомусь згадав брата.
— Гарна? — запитала Віщунка.
— У неї погляд змії, — сказав Гліб, не в змозі перебороти незрозумілої ворожості до світської красуні, і з благанням додав: — Мені тут не подобається. Будь ласка, поїдемо звідси.
— А от капризи виявляти не гоже. Тобі ж більше йти нікуди, так що вибирати не доводиться, — невдоволено стиснувши губи, нагадала Віщунка.
Гліб мовчки вислухав справедливий докір. У нього не залишилося ні дому, ні батьків. Розум говорив, що він повинен дякувати долі за дах. Але душа рвалася геть зі стін похмурого замку. Він волів би ночувати просто неба, ніж залишатися тут.
— Якщо хочеш повернутися додому, то не скигли, а доведи, що ти чогось вартий, — сказала Віщунка.
— Але як?
— Не вибачай образ. За кожне зло відплати сторицею. Помстися! — сказала Віщунка, буравлячи хлопчика поглядом.
— Ні, цим я усе ще більше зіпсую, — зітхнув Гліб, подумавши, що батько розлютився б ще більше, якби він нам’яв боки Гордію. — От якби мені пощастило зробити подвиг!
Дивлячись у чисті, безневинні очі хлопчика, Віщунка ледве не заскреготала зубами від злості. Після всього, що сталося, він ще мріє про подвиги!
— Пусте! — викрикнула стара.
Вона ладна була розтерзати на шматки непокірного хлопчиська.
«Ледве від землі відріс, а надумав мені протистояти, — думкою бушувала відьма. — Весь у свою вперту матусю! Не може бути, щоб я не зуміла впоратися з таким сисунцем. Якщо не переломити його зараз, то потім уже не здолати».
Вчасно похопившись, стара опанувала себе. Коли вона заговорила, голос не виказав гніву, який клекотав у ній.
— Ти ще занадто мало знаєш життя. Хочеш, я навчу тебе, як стати сильним і перемагати?
— Так. — Гліб не задумуючись схопився за таку привабливу пропозицію.
— Для початку дам тобі пораду: нікому не вір. Кожен готовий зрадити. Усі думають тільки про свою вигоду.
— Ні, не усі. Адже ви допомагаєте мені просто так, без усякої винагороди, — заперечив Гліб.
При цих словах відьму аж пересмикнуло. «Від цього хлопчиська мене грець поб’є!» — подумала вона, але, видавивши із себе посмішку, уголос вимовила:
— Звичайно. У мене ніякої користі немає. Але я виняток.
За розмовою вони дійшли до просторих гостьових покоїв. Стара відкрила навстіж двері й жестом запросила Гліба зайти. На радість хлопчику, ця кімната виявилася не такою похмурою, як усі інші. Тут яскраво горіли світильники. Ліжко було постелене, ніби Віщунка знала заздалегідь, що в неї буде гість.
— Лягай-но спати. Ранок мудріший від вечора. Може, тоді ти мій урок краще засвоїш, — солоденько проговорила стара.
Гліб покірно ліг у ліжко. Він не знав, що ніч і день переплуталися в чорному замку, і з приходом темряви життя тут тільки починається.
Розділ 15
Мудрість змії
По Лисячій Норі пронісся протяг. Потривожені кажани зірвалися з насиджених місць, і з пронизливим пищанням почали носитися під низьким склепінням. Пугач стрепенувся й розплющив жовті очі-тарілки. Згорнена кільцем змія підняла голову й насторожено застигла. І раптом, не знати звідки налетів смерч. Повітряний стовп закрутився між підлогою та стелею, несамовито змітаючи зі столу склянки з зіллями. Раптом вітер стих, і посеред нори з’явилася Віщунка.