— Яка ж я зла! — скрикнула вона, тупнувши ногою.
— Ну, тепер нач-ч-чувайся, — прошипіла змія пугачу й залізла в щілину подалі від гніву господарки.
— Угу-угу, — погодився пугач, ховаючись у темному закутку.
— Що ти угукаєш? — прикрикнула на нього відьма і, повалившись на кривоногий табурет, сварливо пробурчала: — Теж мені, помічники. Ні, щоб хазяйку зустріти, привітати, чайком з вовчими ягідками почастувати, так куди там! По щілинах поховалися, дармоїди.
— Щ-що ти ш-шумиш? На щ-що с-серди-та? — запитала змія, обережно висовуючись з укриття.
— Спробувала б ти на моєму місці з хлопчиськом повозитися. Ніяких сил не вистачить. Наче хлопець як хлопець, а глибше копнеш, отут він весь для нашої справи зіпсований. Його даремно скривдили, з дому прогнали, а в ньому ненависті й злості — й на копійку немає! Задумав подвиг учинити. Як воно?
— Неч-чувано! — підтвердила змія.
— От і я кажу, де це бачено, щоб мале хлопчисько таку досвідчену відьму цілий день як на голках тримало. Від нього чеснотою як блискавкою шибає. Ох і намучилася я!
— А якщо його полохнути, полохнути? — запропонував пугач.
— Усе б тобі полохати, пташині мізки.
— А яка користь з того? — покосилася на нього відьма. Ніяк не збагну, як вселити в нього ненависть? Без цього він для мене втрачений.
— Пус-сти в діло кубок. Нехай він с-сво-єму братику з нього отрути випити дас-сть, — порадила змія.
— Ого, ого! — здивовано прокричав пугач і застеріг: — Утратимо свого. Гордій кубок пригубить, той його погубить. Угу.
Віщунка на мить задумалася, а потім хитро посміхнулася:
— Шипучка права. Гордій — не велика втрата. Його душа давно в моїй владі. Більше мені з нього взяти нічого. От якщо Гліб йому отрути дасть, то сам до мене в тенета потрапить, не вирветься. А хто стане королем, мені різниці немає. Тільки цей паршивець краще сам помре, а отрути ворогу не піднесе. Може, ти що порадиш? — звернулася вона до змії.
— Є з-з-замір, — прошипіла та.
Вона виповзла з укриття й плавно, наче срібний струмок, підтекла до столу. Луската шкіра відливала перламутром, а граціозні рухи заворожували. Обвивши ніжку столу, змія не поспішаючи полізла нагору. Маленька голівка показалася над кришкою столу. Жало метнулося назовні, облизавши безгубий рот.
Змія опинилася урівень з обличчям Віщунки й, розмірено розгойдуючись з боку в бік, не мигаючи уп’ялася в господарку. Віщунка в чеканні дивилася в холодні очка. Навіть їй зміїний погляд лоскотав нерви. Яку ж владу він повинен мати над простими смертними! Відьму охопило радісне збудження.
З досвіду знала, у її помічниці визрів план.
Однак змія не поспішала з порадою.
— Ну та вже не муч, — заблагала відьма.
— Кубок пов’яз-заний з хлопчис-с-ськом, ч-ч-чарами. Рано чи пізно хлопчис-с-сько вирушить на його пош-ш-шуки.
— Правильно. Ніхто не може противитися поклику чарів, — погодилася відьма.
— С-сховай кубок так, щ-щоб хлопчис-сько піш-шов до нього потрібним тобі шляхом.
План був настільки простий, що відьма дивувалася, як вона сама до нього не додумалася. Віщунка плеснула в долоні й радісно вигукнула:
— Точно! Перш ніж хлопчисько знайде кубок, я змушу його пройти через такі випробування, що він не зможе залишитися колишнім. Я зломлю його, не будь я Віщункою з Лисячої Нори.
Старій не терпілося стати до справи, але спочатку треба було відплатити змії за службу. Відьма клацнула пальцями, і перед змією з’явилася миска вершків і в’язка мишей.
— А мені що, нічого? Ого, — ображено ухнув пугач.
— Не заробив, бовдур. Політай та сам полови. Тобі корисно мозок провітрити, — уїдливо зауважила Віщунка.
Часу до дня народження Гліба майже не залишалося. Треба було поспішати. Віщунка дістала з підпілля кубок, який напередодні їй передав Гордій. Хто б міг подумати, що вона скористається з речі, зробленої добрим чарівником! Замість того, щоб врятувати сина Злати, подарунок чарівника погубить хлопчиська. Усіма правдами й неправдами треба змусити Гліба піднести брату отруту. Нехай Гордій загине — цю втрату вона переживе, тому що його замінить Гліб.