— Гей, стара карго! Подивись-но, що я приніс? За тобою печеня.
Велетка зачовгала до столу, уп’ялася в дівчину підсліпуватими очиськами і, схвально поцокавши язиком, сказала:
— Нічого не скажеш, апетитна крихітка. Тільки ти на неї пащу поки що не роззявляй. Прибережемо ці ласощі до свята повного місяця. Сьогодні тобі й печені з козлятини вистачить, а чоловічицю віднеси в загін до худоби, нехай трохи жиру нагуляє, дуже вже вона мала.
— Та й то правда, самі шкіра та кістки, — погодився людожер.
Завмерши від жаху, Злата слухала цю розмову. Тепер вона зрозуміла, чому дерева не пускали її до млина. Чому лише вона не послухала їхньої мовчазної поради. Чому не причаїлася до ранку під покровом зелених друзів?
Скрути Шию схопив ніжну красуню спітнілою лапою й потяг у глиб печери. Там, відгороджений великим камінням, знаходився загін для худоби. Велетень відсунув валун, що закривав вхід до хліва, кинув полонянку на підлогу та знову, приваливши камінь, пішов. Злата опинилася у непроглядній темряві. Дівчина заплакала від страху й безсилля, але раптом у глибині печери почувся шурхіт.
— Хто тут? — запитала Злата, вдивляючись у темряву.
— Б-е-е-е, — відповів тоненький голосочок.
Це були кози. Вони оточили дівчину й довірливо тягнулися до неї, потикаючись у поділ ніжними мордочками.
— Бідненькі, вас теж зачинили, — зітхнула золотоволоса красуня й погладила нових подружок по м’якій шерсті.
Вона була не одинока, і це додало їй сил. Злата витерла сльози й рішуче сказала:
— Не бійтесь, я придумаю, як звідси втекти. Злата дуже заморилася, їй хотілося спати.
Гола кам’яна підлога була сирою і холодною. Дівчина навпомацки згребла розкидану солому й лягла. Кози примостилися біля неї. Зігріта їхнім теплом, Злата задрімала. Крізь сон вона почула, як хтось сопів і вовтузився.
«Треба розігнати дрімоту й бути насторожі», — подумала вона, але всупереч її волі, обважнілі повіки заплющились, і вона провалилася в сон, повний неспокійних сновидінь.
Розділ 15
Марні спроби
Злату розбудив страшний гуркіт. Перелякана дівчина схопилася на ноги. Велетень відсував гігантський валун, щоб випустити кіз на випас. З вулиці потягло свіжістю. Крізь вузьку щілину, що утворилася, до печери проникло сутінкове світло народжуваного ранку. Кози нетерпляче пританцьовували на місці, щиро радіючи новому дню. Злата поспішила за своїми пухнастими подругами на луку.
На сході небосхил пройнявся сіруватим серпанком, а на заході все ще відливав чорнотою. Зірки тьмяніли, але молодий місяць ще чітко вимальовувався на чистому полотні літнього неба. Скрути Шию не полюбляв сонячного світла. Уночі зір його був гострий, як у кішки, але вдень він робився підсліпуватим, тому велетень виганяв худобу на пасовище вдосвіта.
Після вологої затхлої печери Злата з насолодою вдихала чисте гірське повітря. Слідом за кізьми з загону з рохканням вибігли три жирних свині. Не помічаючи краси раннього ранку, вони наввипередки кинулися до великих ночов. Побачивши, що годівниця порожня, свині обурено запищали. З печери вийшла велетка з чаном місива з висівок. Вона вивалила вариво у ночви, і свині, відпихаючи одна одну, з жадним плямканням заходилися їсти.
— А де ж чоловічиця? — запитала велетка.
— На пасовищі, де ж їй ще бути? — знизав плечима Скрути Шию.
— Дурна твоя голова! Хто ж чоловічицю з козами пасе? Їй там не місце. Люди траву не скубуть. До того ж подивись на неї, хіба вона подібна до кіз? По всьому видно, що за породою вона ближче до свиней. Думаю, місиво з висівок їй сподобається більше, — повчально сказала велетка.
Скрути Шию замислено почухав потилицю.
— І справді, де їй до кіз! Ті пухнасті, шкури у них м’якенькі, а у чоловічиці не шкура, а саме потворство, — загиготів він, схопив дівчину і, підтягнувши до свиней, опустив на землю біля чана.
— Ну, тепер можна спати до самого вечора, — потягнувшись і солодко позіхнувши, сказав людожер.
Злата вухам своїм не вірила. Невже її залишать на вільному пасовищі на цілий день? Воля була так близько, що дівчина мимоволі розсміялася. Вмившись ранковою росою, вона з легким серцем побігла лукою. Трава тут росла на диво густа й висока. Вона доходила дівчині майже до пояса. Спідниця скоро намокла, але Злата не помічала холоду. Варто було велетням піти до печери, як вона помчала на край луки.
— Прощавайте, панове людожери! Доведеться вам знайти для себе інші ласощі, — лукаво посміхнулась вона і, помахавши рукою в бік печери, хотіла було зайти до лісу, як раптом наштовхнулась на невидиму перешкоду. Злата відступила, знову зробила крок вперед, і знову її зупинила незрима стіна. Дівчина обійшла довкола пасовища, але скрізь чаклунська сила утримувала її на луці. Минуло чимало часу, перш ніж виснажена Злата опустилася на траву й заплакала. Усі її надії зруйнувалися, як карткова хатка.