Він міг мати слушність.
— Її там нема, — сказав він, знову сумно усміхнувшись. — Вона втекла!
— Що за нісенітниці... — почав було я.
Але тут втрутився шофер:
— Це правда. Оце щось тікати, коли я одкрив двері машини. Я думати, то кіт чи, може, собака і казати: «Якого біса?» А тоді бачити, як воно кудись швидко бігти. Воно нахилитися, заховатись у тінь, а тоді мелькнути, як блискавка, і зникнути. Я спитай у МакКенна: «Що за чортівня?» МакКенн зазирнути в машина і сказати: «Це лялька. То вона вбила боса!» А я йому: «Лялька! Яка ще лялька?» І він мені розказав. Я не знати раніше ні про яку ляльку. Я бачити, як шеф щось нести під пальтом, але не знати, що то було. Але я бачити, що ота бісова штука зовсім не кіт і не собака. Воно вискочити з машини і пробігти поміж моїх ніг.
Я іронічно сказав:
— То ви хочете сказати, МакКенне, що ляльку зумисне завели так, щоб після удару вона одразу втекла?
Він почервонів і тихо сказав у відповідь:
— Я ж не говорю, що то була механічна лялька. Але це звучить найменш ідіотські, чи не не?
— МакКенне, чого ви від мене хочете? — запитав я різко.
— Док, коли я жив в Арізоні, помер один ранчер. Раптовою смертю, в якій підозрювали одного нещасного. Маршал сказав йому: «Мужик, я вважаю тебе невинним, але серед присяжних я один такий. Що скажеш?» Він відповів: «Маршале, дайте мені два тижні, і якщо за цей час я не знайду того, хто це зробив, я буду на шибениці». На що маршал сказав: «Що ж, справедливо. Поки що вердикт такий: чоловік помер від удару». Так і було. Він помер від удару кулі. Отож, не пройшло й два тижні, як цей мужик приводить вбивцю, прив’язаного до його сідла.
— Я розумію, про що ви, МакКенне. Але ми не в Арізоні.
— Я знаю. Але чи не могли б ви засвідчити, що причиною смерті стало серце? Тимчасово? Дайте мені тиждень. І якщо за цей час я не справлюся, робіть зі мною все, що хочте. Я не втікатиму. Такі мої умови, док. Якщо ви зв’яжетеся з лягавими, то можете хоч зараз нас застрелити. Якщо ми скажемо їм про ляльку, вони покрутять пальцем біля виска, а потім підсмажать нас у Сінг-Сінг[6]. Не скажемо — все одно нам кінець. Якщо якимось чудом лягаві від нас відчепляться, знайдуться люди з оточення шефа, які швидко це виправлять. Кажу вам, док, на ваших руках буде кров двох невинних чоловіків. Але біда в тому, що ви так ніколи й не дізнаєтеся, хто вбив шефа, тому що вони не візьмуться копати глибше, ніж ми. Вони й не зобов’язані.
Хмарка сумніву заступила мою віру в невинність цих двох. Пропозиція, хай би як наївно вона звучала, була доволі хитромудра. Якщо я пристану на неї, в охоронця з водієм буде цілий тиждень, щоб втекти, якщо це входить у їхні плани. Якщо МакКенн не повернеться, а я викладу всю правду поліції, мене вважатимуть не просто співучасником, а й причетним до вбивства. Якщо я почну вдавати, нібито в мене лише зараз виникли підозри, мене в кращому випадку звинуватять у невігластві. Якщо їх упіймають і вони викладуть все як є, знову ж таки, мене звинуватять у співучасті. Мені спало на думку, що МакКенн дуже мудро вчинив, коли віддав пістолети. В цьому разі я не зможу сказати, що я погодився під тиском погроз. Це міг бути всього лише хитро продуманий жест, щоб завоювати мою довіру та послабити опір. Та й звідки мені знати, чи в них часом ще десь не заховані пістолети, якими вони одразу ж скористаються, щойно я відмовлюся від їхньої пропозиції?
Усіма силами намагаючись виплутатися з цієї пастки, я підійшов до Рікорі. Про всяк випадок я прихопив із собою пістолети, поклавши їх до кишень. Я схилився над Рікорі. Його тіло було холодне, але не таке, як у мерця. Я ще раз ретельно його оглянув. Та цього разу я виявив ледь помітну пульсацію в кутику його вуст — Рікорі живий!
Я все ще схилявся над ним, гарячково розмірковуючи. Так, Рікорі живий. Але, в такому разі, тепер я ще в більшій небезпеці. Бо якщо МакКенн намагався його вбити і ця парочка перебуває в таємній змові, то довідавшись, що їхній план зазнав краху, хіба вони не захочуть довести до кінця те, що почали? Тепер, коли Рікорі живий і не мовчатиме, смерть загрожувала їм куди більше, ніж якесь правосуддя. Тож їхня доля була у їхніх руках, і лише від них залежало, розпорядиться Рікорі вбити їх чи ні. А покінчивши із ним, їм доведеться порішити й мене.
Усе ще схиляючись над тілом, я засунув руку в кишеню і, міцно затиснувши пістолет, обернувся, цілячись у парочку.
— Руки вгору! — наказав я цим двом.
МакКенн неабияк здивувався, а шофер закляк на місці. Втім, вони зробили так, як я їм велів.
Я сказав їм:
— Тепер ваша хитромудра пропозиція немає жодного сенсу, МакКенне. Рікорі не помер. Коли він зможе говорити, то скаже, що з ним трапилося насправді.
Я не сподівався, що мої слова справлять на них таке враження. Якщо МакКенн прикидався, то він ще той актор. Він ураз завмер, а лице набуло виразу щасливого полегшення. По його засмаглих щоках покотилися сльози. Шофер упав на коліна, схлипуючи та склавши руки в молитві. Мої підозри вмить розвіялися. Я не вірив, що все це було лише грою. Мені навіть стало соромно за себе.
— Можете опустити руки, МакКенне, — сказав я і поклав пістолет назад у кишеню.
Хриплим голосом він запитав:
— Він житиме?
На що я відповів:
— Гадаю, у нього є всі шанси. А якщо він не заражений, то я в цьому впевнений.
— Дякувати Богу! — прошепотів МакКенн, знову й знову повторюючи «дякувати Богу!»
А тоді зайшов Брайл, здивовано дивлячись на нас.
— Рікорі завдали удару гострим предметом. Я вам пізніше все поясню, — сказав я йому. — Невеличка колота рана біля серця, можливо, зачепили саме серце. Зараз він у стані шоку. Але потроху оклигує. Віднесіть його в інше крило будинку та потурбуйтеся про нього до мого приходу.
Я коротко розказав йому про те, що вже зробив, і попросив, аби Рікорі негайно почали лікувати. Коли його забрали, я звернувся до охоронців.
— МакКенне, поки що я не буду вам нічого пояснювати. Принаймні не зараз. Але ось ваші пістолети. Я даю вам шанс.
Він узяв зброю, зацікавлено на мене позираючи.
— Не скажу, що мені не цікаво взнати, що змусило вас змінити свою думку, док, — сказав він, — але я повністю одобрюю любі ваші дії, лиш би ви поставили шефа на ноги.
— Безумовно, є ті, кому потрібно повідомити про його стан, — сказав я у відповідь. — Це я полишаю на вас. Отож, історія така: він їхав до мене, коли раптом у нього стався серцевий напад. Ви привезли його до мене. І тепер я його лікую. Якщо він помре, МакКенне, це вже буде інша історія.
— Я повідомлю кому треба, — відказав він. — Проте з деким вам доведеться все ж таки зустрітися. А я тим часом навідаюся до лялькової крамнички, щоб вибити всю правду з тої відьми.
Його очі, як і міцно стулені уста, нагадували щілини.
— Ні, — твердо заперечив я. — Не зараз. Поки що тільки стежте. Якщо та жінка вийде із крамниці — прослідкуйте за нею. Також не спускайте очей з дівчини. Якщо одна з них, а то й обидві спробують втекти, не спиняйте їх. Але йдіть за ними назирці. Не потрібно їх допитувати та тривожити, поки Рікорі сам не скаже, що трапилося.
— Добре, — неохоче погодився він.
— У вашу байку з ляльками, — сказав я в’їдливо, — поліція не так охоче повірить, як я. Тому зробіть так, щоб вони у жодному разі не довідалися про цей інцидент. Поки Рікорі живий, їх не потрібно залучати до справи.
Я відвів його вбік.
— Ви впевнені, що водій нічого не розбовкає?
— За Поля можете не переживати, — запевнив він мене.
— Що ж, для блага вас обох, краще, щоб він тримав язика за зубами, — застеріг я його.
Вони поїхали, а я піднявся в кімнату Рікорі. Його серце билося швидше, втім, дихання було ще слабке, хоч і вселяло надію на поліпшення. Температура трохи піднялася, хоч і досі була критично занижена. Якщо не відбулося зараження і зброя, якою завдали Рікорі удару, не була отруйною, він повинен вижити, як я й пообіцяв МакКенну.
Тієї ж ночі до мене завітало двоє джентльменів. Я розказав їм про стан Рікорі. Вони, з мого дозволу, його провідали та, перш ніж піти, попросили, щоб я, хай там що, не боявся назвати ціну та не зволікав із залученням найдорожчих фахівців. Вони також попросили не впускати до Рікорі нікого, крім них та МакКенна, і вважали за доцільне прислати кількох своїх охоронців, щоб ті стояли на варті біля дверей кімнати Рікорі та в коридорі. Я був тільки за.