Згодом двоє мовчазних чоловіків уже стояли на чатах біля дверей кімнати Рікорі, так само як свого часу вони охороняли Пітерса.
Тієї ночі мені снилися ляльки, що кружляли навколо, переслідували та погрожували мені. Сон був не з найприємніших.
Розділ б
Дивна пригода офіцера Шевліна
Зранку стан Рікорі помітно поліпшився. Він ще не вийшов з глибокої коми, втім, його температура майже нормалізувалася, а дихання та серцебиття були цілком задовільні. Ми з Брайлем домовилися, що один із нас постійно буде поруч із медсестрами. Після сніданку охоронців замінили двоє інших. Прийшов один із моїх вчорашніх мовчазних відвідувачів, глянув на Рікорі та, дуже задоволений, вислухав мої втішні прогнози.
Уже пізно ввечері мені спало на думку, що, очевидно, Рікорі робив якісь записи про свої пошуки, щоправда, я не і палав бажанням порпатися в його кишенях. Але тоді, здавалося, була чудова нагода перевірити мої здогади. Тож я запропонував своєму відвідувачу впевнитися, чи Рікорі бува не мав при собі якихось документів, додавши при цьому, що нас обох цікавить одна справа, яку він їхав обговорити зі мною, коли в нього стався напад, і що, можливо, він має при собі записи, які б мені стали в пригоді. Мій відвідувач погодився, я попросив принести пальто та костюм Рікорі, і ми вдвох взялися їх витрушувати. Там було кілька папірців, але нічого, що б стосувалося нашого дослідження.
Проте в нагрудній кишені його пальта ми знайшли одну цікаву річ — шматок тонкого мотузка завдовжки у вісім дюймів, з дев’ятьма вузликами, зав’язаними на неоднаковій відстані один від одного. Втім, знаєте, то були незвичайні вузлики, принаймні, таких я ще не бачив. Я роздивлявся мотузку з дивним, але виразним відчуттям тривоги. Глянувши на свого відвідувача, я впіймав його спантеличений погляд. А тоді згадав, що Рікорі — чоловік забобонний, і припустив, що вузликовий мотузок — це свого роду талісман чи амулет. Я поклав його назад до кишені.
Залишившись наодинці, я ще раз витягнув мотузок і вже краще його роздивився. Він був із людського туго сплетеного волосся — світло-попелясте пасмо, поза сумнівом, належало жінці. Тепер я помітив, що кожен вузлик був зав’язаний інакше. За складною технікою. Я невиразно здогадувався, що різниця між вузликами та їхнє нерівномірне розташування формували певне слово або й ціле речення. І, поки я їх вивчав, мені знову здалося, наче я стою перед дверима, які мені конче потрібно відчинити, — те саме я відчував, коли на моїх очах помирав Пітерс. Піддавшись якомусь неусвідомленому імпульсу, я не поклав мотузок назад до кишені, а вкинув його до шухляди, де лежала лялька, яку принесла медсестра Роббінс.
Щойно пробило третю, як до мене зателефонував МакКенн. Я був як ніколи радий його чути. Серед білого дня пригода в авто Рікорі виглядала якось неправдоподібно, тож мої сумніви повернулися.
Я знов почав уявляти, в якому невигідному світлі опинюся, якщо він зникне. Коли я сердечно привітався з МакКенном, він, схоже, відчув мої сумніви, тому що розсміявся.
— Думали, я з’їду з траси, еге ж, док? Вам так легко мене не здихатися. Зачекайте, у мене для вас щось є.
Я з нетерпінням чекав на його появу. Та він приїхав не один, а з червонощоким здорованем, який тримав у руках великий паперовий мішок для одягу. Я впізнав у ньому полісмена, якого час від часу бачив на вулиці, але жодного разу — в цивільному одязі. Я запросив їх сісти. Полісмен сів на краєчок стільця, обережно поклавши мішок собі на коліна. Я запитально глянув на МакКенна.
— Шевлін, — він вказав рукою на поліцейського, — каже, що знає вас, док. Та я би все одно його сюди привів.
— Якби я не знав дохтора Ловелла, я б тут не сидів, МакКенне, друже мій, — похмуро сказав Шевлін. — Але я тут, тому що, на відміну від того тупоголового лейтенанта, в якого замість мізків — варена картопля, док має клепку в голові.
— Що ж, — сказав МакКенн ущипливо, — док все одно тобі щось пропише, Тіме.
— Кажу зі мною все в порядку, — заревів Шевлін, — я то бачив своїми очима, Богом клянусь! І якщо дохтор Ловел скаже, що я був п’яний чи рішився глузду, то я пошлю його до чорта лисого, як того лейтенанта. І тебе разом з ними, МакКенн.
Я слухав цю розмову, все більше дивуючись.
— Ну хватить вже, Тіме, — заспокоїв його МакКенн, — я тобі вірю. Ти навіть не уявляєш, як я хочу тобі вірити, і чому я цього хочу.
Він зиркнув на мене, і я зрозумів, що полісмен тут не тому, що МакКенн розповів йому про Рікорі, а, очевидно, з якихось інших причин.
— Розумієте, док, коли я розказав вам про ляльку, що вискочила з машини, ви подумали, що я несповна розуму. Нехай, подумав я, але вона, мабуть, не далеко втекла. Може це й якась нова версія механічної ляльки, та рано чи пізно її механізм стане. Так я пішов пошукати когось, кому б вона могла попастися по дорозі. І ось сьогодні зранку я найшов Шевліна. І він мені все розказав. Ану, Тіме, викладай доку все як є.
Шевлін кліпнув очима, обережно зсунув мішок із колін і почав свою розповідь. Він сидів набундючено, як людина, якій вже не раз доводилося переказувати ту саму історію та ще й невдячним слухачам, тому, заговоривши, він виразно глянув на мене і войовничо підвищив голос:
— То була перша ночі. Я стояв на посту, коли чую, хтось відчайдушно кричить.
— Поможіть! — волає хтось. — Вбивають! Заберіть це від мене!
Я підбігаю і бачу на лавці чоловіка в костюмі та циліндрі, натягнутому на самі вуха. Він злісно б’є щось своїм ціпком, хоч саме він і вчинив весь цей ґвалт.
Я підійшов до нього та кілька разів легенько штурхнув своїм кийком. Він глянув і кинувся до мене. Від нього так несло, що я зразу зрозумів, в чому річ. Я поставив його на ноги і сказав:
— Ідемо, зелені чортики скоро зникнуть. І що тільки з людьми робить цей сухий закон! Скажіть, де ви живете, і я зловлю вам таксі, чи, може, краще завезти вас у лікарню? — спитав я.
Він стояв, обпершись на мене. Його всього тіпало. Він сказав:
— Думаєте, я п’яний?
А я кажу йому:
— Ну а як... — а потім глянув на нього, а він тверезий. Може, він і був випивший, але на той момент повністю протверезів. Тоді він гупнувся на лавку і, підкотивши штани, почав спускати носки. Я побачив на його ногах десятки маленьких цяточок, з яких цівками стікала кров. Він запитав:
— Хочете сказати, що це теж справа рук зелених чортиків?
Я оглянув ці маленькі ранки, з яких справді скапувала кров. Виглядало так, наче його поштрикали шпилькою.
Я мимоволі кинув погляд на МакКенна. Але він ніяк не відреагував, незворушно розминаючи цигарку.
— Я питаю в нього:
— Хто це з вами зробив?
А він каже:
— Це все лялька!
Я відчув, як по спині у мене побігли мурашки, і знову кинув погляд на охоронця. Цього разу він зиркнув на мене із застереженням. Шевлін люто на мене подивився.
— Він сказав, що це зробила лялька! — закричав Шевлін. — Лялька!
МакКенн пирхнув, і Шевлін різко повернувся до нього. Я квапливо сказав:
— Я вас зрозумів. Він сказав, що то лялька завдала йому ран. Дивовижа та й годі!
— Ви мені не вірите, чи що? — розлючено запитав Шевлін.
— Я вірю, що він вам це сказав, — відповів я. — Продовжуйте.
— Може, ви думаєте, що я теж наклюкався, раз у таке повірив? Бо той дурбелик лейтенант так і сказав.
— Ні-ні, — поспішив я його запевнити. Шевлін відкинувся на стільці і продовжив свою розповідь:
— Я запитав у того п’янички, як її звати?
— Кого? — не одразу второпав він.
— Ну ляльку, — сказав я. — Б’юся об заклад, то якась білявка, що хоче слави. Бо шатенки не користуються шпильками. Для цього в них є ніж.