— Шефе, — сказав він, — клянуся, то була лялька. Такий маленький чоловічок. І коли я кажу «лялька», я це й маю на увазі. Я вийшов подихати свіжим повітрям. Не заперечуватиму, трохи хильнув, але міру знаю. Отож, я помахував своєю тростинкою, коли раптом вона вилетіла в мене з рук і закотилась он туди, — сказав він, вказуючи на кущ. — Тож я нахилився, щоб її дістати, а там лялька. Велика лялька, що, скрутившись, припала до землі. Так, наче її хтось туди закинув. Тож я нагнувся, щоб її підняти. Не встиг я торкнутися її, як вона вистрибнула, мов на пружинках, і пронеслася прямо в мене над головою. Я здивувався, — каже, — і не на жарт перелякався. Я присів, шукаючи ляльку, коли раптом чую пекельний біль внизу ноги, ніби мене щось вжалило. Я підскочив, аж тут бачу ляльку зі шпилькою в руках, готову знов на мене напасти.
— Може, — сказав я п’яничці, — то був карлик?
— Ага, карлик, аякже! — каже. — То була лялька! І вона штрикала мене своєю шпилькою. Ростом близько двох футів, блакитноока. Вона так на мене вишкірялася, що в мене кров у жилах захолола. І поки я отак стояв, заціпенілий від жаху, вона мене знову штрикнула. Я вискочив на лавку, а вона, кружляючи навколо, підстрибнула і вколола мене. І так декілька разів. Я думав, вона мене хоче вбити, тому кричав як недорізаний, — сказав п’яничка. — А хто б не кричав? — запитав він у мене. — А тоді ви підійшли, і лялька чкурнула назад у кущі. Благаю вас, побудьте зі мною, поки я не зловлю таксі і не доберуся додому. Не посоромлюся сказати, що я від страху мало в штани не наклав!
— Тож я взяв п’яничку під руку, — продовжував Шевлін, — міркуючи про те, що з людьми робить незаконне пійло, але досі не знав, звідки в нього дірки в ногах. Ми вийшли на дорогу. П’яничка все так само трусився, а я ждав, поки приїде таксі, коли ні з того ні з сього він пронизливо заверещав.
— Ось вона! Дивіться, онде вона біжить!
Я подивився, куди вказував його палець, і точно побачив, як щось вибігло на тротуар, а тоді на дорогу. Було не дуже видно, і я подумав, що то, мабуть, кіт чи собака. А тоді побачив, як на узбіччі припаркувалася автівка. Ця незрозуміла істота, схоже, неслася прямо на неї. П’яничка кричав, а я намагався розгледіти, що то було, коли дорогою пронісся великий автомобіль. Він розчавив істоту й навіть не спинився. Не встиг я дістати свисток, як за автомобілем уже і слід захолов. Мені здалося, я побачив, як істота поворухнулася, все ще впевнений, що то був кіт або пес.
— Я покладу край твоїм стражданням, — сказав я і, взявши до рук пістолета, побіг до того нещастя.
Поки я біг, автівка, що стояла на узбіччі, теж рвонула з місця. Я підбіг до істоти, яку збило те інше авто, глянув на неї...
Він зняв із колін мішок, поклав його біля себе і розв’язав.
— Ось це лежало на дорозі.
Він витягнув з мішка ляльку чи принаймні щось схоже на неї. Автомобіль переїхав її посередині тулуба, повністю його розтрощивши. В неї не було однієї ноги, а інша теліпалася на нитці. Порвана одіж вся забруднена. То була лялька, але неймовірно схожа на понівеченого карлика. Її шия звисала донизу.
МакКенн підійшов до ляльки, піднявши їй голову. Я подивився на неї і... моє серце немов спинилося... волосся стало сторч...
Тому що лице з блакитними очима, що дивилося на мене, належало Пітерсу!
І на ньому, мов найтонша вуаль, була тінь тої демонічної радості, що з’явилася на обличчі Пітерса, коли смерть торкнулась його серця!
Розділ 7
Лялька Пітерса
Шевлін спостерігав за моєю реакцією, вочевидь задоволений тим, яке враження справила на мене лялька.
— Моторошна штука, еге ж? — сказав він. — Дохтор всьо розуміє. Я ж казав, що йому не бракує клепки! — він посадив ляльку собі на коліна і дуже скидався на червонощокого черевомовця зі зловорожою лялькою в руках. — Я б навіть не здивувався, якби почув диявольський сміх із цієї вишкіреної пащеки.
— Кажу вам, дохторе Ловелл, — продовжував Шевлін, — я трохи постояв над нею, а тоді підняв із землі.
«Ех, Тіме Шевлін, якби ти знав, що то не просто лялька», — сказав я про себе.
— Я обернувся до п’янички. Він стояв там, де я його залишив. Коли я підійшов до нього, він запитав:
— Ну що, хіба не лялька, скажете? Ха! Я ж казав, що це лялька! Ха! Це вона! — запевнював він, поглядаючи на те, що я тримав у руці. На те я відповів:
— Юначе, друже мій, щось тут не те. Вам краще піти зі мною до відділка. Розкажете лейтенантові все, що ви тільки-но розказали мені, і покажете йому свої рани. — На що п’яничка відповів:
— Добре, але тримайте цю штуку подалі від мене.
— Тож ми рушили до відділка. Там сидів лейтенант, сержант і ще кілька поліцейських. Я підійшов до лейтенанта і поклав йому на стіл ляльку.
— Що це? — спитав він, вишкірившись. — Ще одне викрадення?
— Покажи йому свої ноги, — сказав я п’яничці.
— Тільки якщо вони дуже гарні, — засміялася ця тупоголова мавпа.
Але п’яничка закотив штани і спустив носки, щоб показати їм.
— Якого біса? Хто це зробив? — сказав лейтенант, зірвавшись з місця.
— Лялька, — сказав п’яничка.
Лейтенант глянув на нього і, здивовано кліпаючи, опустився назад у крісло. І я розказав йому про крики, пригоду п’янички і про те, що бачив сам. Сержант та інші хлопці зайшлися сміхом, а лейтенант весь почервонів зі злості:
— За кого ти мене маєш, Шевлін?
На що я йому відповів:
— Я лиш кажу те, що чув від цього чоловіка і бачив на власні очі, — це все лялька.
— Я знав, що незаконним пійлом торгують направо і наліво, але щоб ця біда і тебе торкнулася...
А тоді поманив мене пальцем і сказав:
— Ану дихни.
І тоді я зрозумів, що мені торба, бо ми таки розпили з п’яничкою одну пляшку на двох. Там було зовсім трошки. Але цього було більш ніж достатньо. Лейтенант сказав мені:
— Я так і знав. Сядь.
Після чого він почав несамовито кричати на п’яничку:
— Ти, весь такий при параді та в циліндрі, маєш бути гордістю цього міста, а не споювати хороших поліцейських та сміятись з мене. Якщо тобі вдалося перше, то не думай, що пройде номер з другим, — кричав він. — Киньте його в камеру. І ляльку теж, за компанію!
Почувши це, п’яничка скрикнув, впавши ниць. Отак, без свідомості, він пролежав доволі довго.
Лейтенант сказав:
— Нещасний дурень, їй-богу, вірить у власну брехню! Як оклигає, відпустіть його додому.
А тоді звернувся до мене:
— Якби ти, Тіме, не був хорошою людиною, ти б у мене відповів за це в суді. Забирай це опудало і йди додому, — сказав він. — Я пошлю тобі заміну. Візьми собі вихідний і прочумайся як слід.
— Добре, — сказав я. — Але я бачив те, що бачив. Ну вас всіх, — сказав я полісменам, і всі знову зайшлися реготом. — І вас теж, лейтенанте. Хочете понизити мене в рангу — чорт із вами. — Вони все ще реготали, коли я взяв ляльку й пішов геть.
Він затнувся.
— Я забрав ляльку додому, — продовжив він, — і розповів про все своїй жінці, Меґґі. І що вона мені сказала?
«Ти так довго утримувався від спиртного, — каже, — лиш глянь на себе тепер! Верзеш якісь дурниці про ляльок-вбивць, ображаєш лейтенанта, ще трохи — і будеш кукати на Стейтен-Айленді. А Дженні незабаром школу закінчує! Іди спати, — каже, — проспися й викинь ту ляльку».
— Але я так розізлився, що не викинув її, а взяв із собою і пішов із дому. По дорозі я зустрів МакКенна і все йому розказав, після чого він привів мене до вас. От і все.
— Хочете, щоб я поговорив із лейтенантом? — запитав я у нього.
— А що ви йому скажете? — зауважив він цілком слушно. — Якщо скажете, що п’яничка говорив правду, і я теж нічого не вигадую і справді бачив живу ляльку, що він подумає? Що ви такий самий сумашедший, що і я. А якщо ви скажете, що я був трохи не при собі, вони тут же відправлять мене в дурку. Ні, дохторе. Я вам дуже вдячний і все таке, але мені краще мовчати й триматися достойно. Може, даже доведеться врізати їм разок чи два, якщо не відстануть. Велике спасибі, що ви мене так гарно вислухали. Мені стало легше.