Шевлін встав, важко зітхаючи.
— А що ви думаєте про все це? Маю на увазі п’яничку, його розповідь і те, що ми бачили? — запитав він якось збентежено.
— Не можу нічого певного сказати про п’яницю, — відповів я обережно. — А щодо вас, думаю, лялька просто лежала на дорозі, і так збіглося, що в той момент, коли їхало авто, через дорогу перебігав кіт або пес. Тварина втекла, але її рухи спрямували вашу увагу на ляльку, і ви подумали...
Він перебив мене помахом руки.
— Добре. Добре. З мене досить. Я просто залишу вам ляльку, щоб якось віддячити за вашу консультацію, пане дохтор.
Тримаючись з гідністю, втім, помітно почервонівши, Шевлін вийшов з кімнати з гордо піднятою головою. МакКенн аж здригався, тамуючи сміх. Взявши до рук ляльку, я поклав її на стіл. Я дивився на її злосливе обличчя, і мені, правду кажучи, було не до сміху.
З якихось незрозумілих причин я вийняв із шухляди ляльку Волтерс і поклав її поруч, потім дістав вигадливо зв’язаний мотузок, помістивши його між двома ляльками. МакКенн стояв поруч, спостерігаючи за моїми діями. Я чув, як він присвиснув.
— Де ви це взяли, док? — він вказав на мотузок.
Я розказав йому, і він знову присвиснув.
— Шеф і не здогадувався про нього, будьте певні, — сказав він. — Цікаво, хто це йому підкинув? Ясно ж, що та відьма. От тільки як?
— Про що це ви? — спитав я.
— Ну, відьомський вузол, — він знову вказав на мотузок. — Так його називають у Мексиці. Чорна магія. Непомітно підсунувши мотузок, відьма отримує повну владу над вами. — Він схилився над мотузком... — Так, це воно — дев’ять вузлів на пасмі жіночого волосся... в кишені шефа!
Він стояв, не зводячи погляду з мотузка, і зовсім не палав бажанням брати його до рук.
— Ну ж бо, МакКенне, візьміть його і роздивіться ближче, — сказав я.
— Ні, тільки не я! — він зробив крок назад. — Кажу вам, це чорна магія, док.
Мене все більше дратував цей туман забобонності, що згущувався навколо, і врешті-решт мій терпець урвався.
— Послухайте, МакКенне, — сказав я різко, — як каже Шевлін, за кого ви мене маєте? Під час зустрічей з вами я повсякчас тамую обурення вашим невіглаством і водночас вірю кожному вашому слову. Спершу, лялька в авто. Потім — Шевлін. Тепер — відьомський вузол. Що скажете?
Він примружено глянув на мене, налившись легким рум’янцем.
— Усе, що я хочу, — протягнув він повільніше, ніж зазвичай, — щоб шеф став на ноги. І піймати того, хто з ним це зробив. А що стосується Шевліна, ви ж не думаєте, що він усе це вигадав, правда?
— Не думаю, — сказав я. — Але ви, однак, були поруч з Рікорі, коли його вкололи. І надибали того Шевліна напрочуд швидко.
— Тобто? — запитав він.
— Тобто, — відповів я, — цей ваш п’яничка зник. Тобто, дуже навіть можливо, що він ваш спільник. Тобто, вся ця пригода, що так вразила поважного Шевліна, може бути всього лиш гарно поставленою сценкою, а лялька на дорозі та автомобіль, який так вчасно промчав на швидкості — ретельно спланованим ходом, щоб справити відповідне враження. Зрештою, ніхто, крім вас із шофером, не може підтвердити, що лялька не перебувала весь цей час в авто. Тобто...
Я затнувся, усвідомивши, що виливаю на нього свою жовч лиш тому, що сам заплутався у всій цій історії.
— Пождіть, — сказав він. — Тобто я — той, хто за всім цим стоїть.
Він сполотнів, а кожен м’яз його лиця напружився.
— Вам повезло, що ви мені подобаєтеся, док, — продовжив він. — Вам ще більше повезло, бо вас поважає мій шеф. Але найголовніше те, що ви єдиний, хто може йому допомогти, якщо йому ще можна якось зарадити. Ось так.
— МакКенне, пробачте. Не за те, що я сказав, а за те, що змушений був це сказати. Зрештою, я не можу не сумніватися, бо для сумнівів є підстави. І ви повинні це визнати. Краще вам про це відверто сказати, ніж щось від вас приховувати.
— Які в мене можуть бути мотиви?
— У Рікорі є могутні вороги. В нього також є могутні друзі. Ворогам Рікорі дуже зручно знищити його і вийти сухими з води, вплутавши в свою аферу чесного лікаря з бездоганною репутацією, який підтвердить, що смерть настала природним шляхом. Не хочу видатися нескромним, але цей лікар — я, МакКенне.
Він кивнув. Риси його обличчя зм’якшилися, а небезпечна напруга спала.
— Я не маю доказів, док. Ні щодо цього, ні щодо всього іншого, що ви сказали. Але дякую вам за те, що так високо оцінюєте мої розумові якості. Ясно, для того, щоб все так гарно спланувати, потрібен гострий розум. Точнісінько, як у кіно, де за планом цеглина повинна впасти на голову людині рівно о другій годині, двадцять хвилин, шістнадцять секунд. Так, це дуже розумно!
Я скривився від такого сарказму, але нічого не сказав у відповідь. МакКенн узяв до рук ляльку Пітерса і почав її розглядати. Я хотів було зателефонувати, щоб дізнатися про стан Рікорі, коли почув його вигук. Охоронець підкликав мене до себе й вручив ляльку, вказавши на комірець її жакетика. Я помацав його й натрапив на щось, що скидалося на головку великої шпильки. Я витягнув, немов із піхов, тонку металеву штукенцію завдовжки дев’ять дюймів. Вона була тонша від звичайної шпильки, дуже міцна й гостра, як голка.
Я відразу ж зрозумів, що саме нею проштрикнули серце Рікорі!
— А ось і нова хвиля підозр накочується! — протяжно мовив МакКенн. — То мабуть я її туди запхав, док!
— А чому б і ні, МакКенне?
Він засміявся. Я роздивлявся цей дивний стилет, бо то, без сумніву, був саме він. Виготовлений з якісного металу, та щодо цього я не був до кінця впевнений, бо такого міцного металу я ще в житті не бачив. Невеличка опуклість зверху діаметром півдюйма більше скидалася на руків’я кинджала, ніж на головку шпильки. Під збільшувальним склом я побачив на ній невеличкі заглиблення, ніби призначені для руки... руки ляльки. Кинджал ляльки! Він був весь у плямах.
Я нетерпляче мотнув головою і відклав цю штуку вбік, налаштований трохи згодом дослідити загадкові плями. Я знав, що то були сліди крові, але мав у цьому пересвідчитися. Навіть якщо саме так і було, я не міг повірити, що якась маленька лялька скористалася цією смертельною зброєю.
Я взяв до рук ляльку Пітерса і почав ретельно її вивчати. Я не міг визначити, з чого вона зроблена. Точно не з дерева, як та інша лялька. Матеріал скоріш нагадував сплав гуми і воску. Щось новеньке. Я зняв з ляльки одіж. Вціліла частина її тіла була анатомічно правильною. Волосся, акуратно прикріплене до голови, було натуральним. Замість очей — блакитні кришталики. Одяг був таким же вишуканим, як і в ляльки Деніз.
Тепер я побачив, що пошкоджена ніжка звисала не на нитці, а дротику. Очевидно, в ляльки був металевий каркас. Я підійшов до шафи з інструментами і взяв звідки хірургічну пилку та кілька ножів.
— Заждіть, док. — МакКенн спостерігав за моїми рухами. — Ви хочете розрізати цю штуку?
Я кивнув. Він сягнув до кишені й витягнув звідти масивного мисливського ножа. Та не встиг я щось сказати, як він, немов сокирою, різко рубонув ним по шиї ляльки Пітерса, взяв голову і скрутив її. Дріт обірвався. Він кинув голову на стіл, а мені передав тулуб. Голова покотилася до мотузка, який він назвав відьомським вузлом.
Голова крутнулася й наче зупинила свій погляд на нас. Мені на мить здалося, що її очі спалахнули червоним, риси спотворилися, а злоба лиш посилилася — так само як на лиці Пітерса, коли він ще був живий. Та я одразу ж зрозумів, що це всього лише світловий ефект.
Повернувшись до МакКенна, я лайнувся.
— Навіщо ви це зробили?
— Для боса ви цінніші, ніж я, — загадково відповів він.
Я промовчав і розпоров обезголовлене тіло ляльки. Як я й думав, воно трималося на дротяному каркасі. Знявши рештки покриття, я побачив, що каркас був із тонкого металевого дроту, вміло скрученого у формі людського скелета, як і тіло ляльки, зліплене за людською подобою!
Звичайно, не зі скрупульозною точністю, та все ж вражаюче точно... на тілі не було жодних стиків та з’єднань... матеріал, з якого була виготовлена лялька, був навдивовижу гнучкий... гнучкі маленькі ручки... у мене було відчуття, наче я розтинаю ожилого манекена, а не ляльку... І то було вкрай моторошно...