Я поглянув на відтяту голову.
МакКенн вдивлявся їй в очі, низько схилившись над блискучими блакитними кристаликами. Він вхопився обома руками за край стола, та з таким напруженням, наче йому коштувало титанічних зусиль, щоб відірватися від ляльки. Коли він кинув голову на стіл, вона покотилася до вузлуватого мотузка, який тепер обвивав її шию та чоло, мов маленька змійка!
Я чітко бачив, як обличчя МакКенна все нижче й нижче схилялося над личком, в якому немов зачаїлося всесвітнє їло, що манило до себе. Гримаса жаху відбилася на лиці МакКенна.
— МакКенне! — крикнув я і відтягнув його, схопивши рукою за шию та змусивши відірватися від ляльки. В цей момент, можу заприсягтися, я бачив, як лялька звернула свій погляд на мене, скрививши вуста.
МакКенн, похитуючись, відступив назад. Якусь мить він дивився на мене, а тоді підскочив до стола. Взявши голову ляльки, він кинув її на підлогу та почав відчайдушно топтати, немов хотів розчавити отруйного павука. Коли голова ляльки перетворилась в позбавлене будь-яких людських рис безформне місиво, два блакитні кришталики, що були в неї замість очей, все ще так само яскраво виблискували, а вузлуватий мотузок і досі звивався навколо них.
— Господи! Вона... вона манила мене до себе...
Тремтячою рукою МакКенн запалив цигарку, кинувши додолу сірник. Він упав на те, що колись було головою ляльки.
Вона враз спалахнула, видавши дивні звуки ридань і обпікши все навколо гарячою хвилею. На місці розчавленої голови залишилися обвуглені плями на відполірованій деревині та блакитні кристали — тьмяні й позбавлені блиску. Вузлуватий мотузок безслідно зник.
І тіло ляльки теж зникло. А на столі розтеклася смердюча калюжка чорної воскової рідини, з якої стирчали ребра дротяного скелета!
Задзвонив телефон; я механічно підняв слухавку.
— Слухаю, — сказав я. — Що сталося?
— Містер Рікорі, сер. Він вийшов із коми. Він прокинувся!
Я повернувся до МакКенна.
— Рікорі прийшов до тями!
Він схопив мене за плечі, а тоді відступив, стривожений.
— Так? — прошепотів МакКенн. — Так, він очухався після того, як згорів мотузок! Це його звільнило! Тепер настала наша з вами черга стерегтися!
Розділ 8
Щоденник медсестри Волтерс
Разом із МакКенном ми пішли до кімнати Рікорі. Я відчував, що таке надскладне випробування, як очна ставка з його шефом, зможе розвіяти мої сумніви щодо його щирості. Мені здавалося, що всі химерні події, про які я щойно розповів, всі до одної, могли бути частиною добре продуманого трюку, в якому я звинувачував охоронця. А відтинання голови ляльки могло лиш бути театральним жестом, щоб вразити мою уяву. Саме він розповів мені про лиху славу відьомського вузла. Він же знайшов шпильку. Його емоційна реакція на відрізану голову могла бути награною. А вчасно кинутий сірник — гарно продуманою комбінацією, щоб знищити будь-які докази. Я відчував, що не можу довіряти самому собі.
З іншого боку, МакКенн не настільки чудовий актор та хитромудрий інтриган. Хоча він міг виконувати вказівки того, хто володів такими якостями. Я хотів вірити МакКенну і сподівався, що він пройде це випробування. Дуже щиро сподівався.
Утім, нічого не вийшло. Рікорі був при повній свідомості, здоровому глузді й, здавалось, як ніколи насторожений та пильний. Та зв’язок із ним ще не було налагоджено. Його розум скинув пута, але не тіло. Параліч сковував його м’язові рухи, крім тих глибоко вкорінених рефлексів, важливих для підтримання життєздатності організму. Він не міг розмовляти. Він дивився на мене ясними та розумними очима, та лице його було немов скам’яніле... Так само він дивився на МакКенна.
МакКенн прошепотів:
— Він чує нас?
— Думаю, так, але не може нам про це сказати.
Охоронець став навколішки біля ліжка, взяв руки шефа у свої й чітко сказав:
— Усе добре, шеф. Ми всі насторожі.
Ні розмовою, ні поведінкою він не скидався на винного. Я сказав йому, що Рікорі не в змозі відповісти, а тоді сам звернувся до нього:
— Ви чудово справляєтеся після сильного шоку, причина якого мені добре відома. Вам краще побути в цьому стані кілька днів, перш ніж повернутися до свого звичного ритму. Повірте, цьому є чудове медичне пояснення. Не переживайте і постарайтеся не думати про погане. Розслабтесь. Я введу вам трохи снодійного. Не опирайтеся його дії. Дозвольте сну здолати вас.
Вколовши йому снодійного, я задоволено спостерігав за його швидкою дією. Це означало, що він мене почув.
Разом із МакКенном ми повернулися до мого кабінету. Мені було над чим поламати голову. Важко сказати, скільки ще Рікорі перебуватиме в такому стані. Параліч міг відпустити його через годину, а міг і днями не відступати. Тим часом важливо було дещо з’ясувати. По-перше, чи охоронці Рікорі пильно стежили за тим місцем, де він узяв ляльку, по-друге, чи дізналися вони все можливе про тих двох жінок, про яких говорив МакКенн, і по-третє, що саме змусило Рікорі туди навідатись. Я вирішив прийняти історію охоронця про події в крамниці за чисту монету, принаймні попервах. Водночас, я не хотів, щоб він повністю ввійшов у мою довіру.
— МакКенне, — почав я, — ви встановили постійний нагляд за ляльковою крамничкою, як ми домовлялися минулої ночі?
— Аякже. Звідти навіть блоха не проскочить непоміченою.
— Є якісь новини?
— Близько півночі хлопці оточили магазин. У вітрині було темно. Але з тильного боку магазину вони побачили вікно, закрите масивними віконницями, між шпаринами яких пробивалося світло. Близько другої з’явилася та схожа на рибу дівка і зайшла всередину. Хлопці, що стояли позаду крамниці, почули крики, а потім світло згасло. Сьогодні зранку дівка відчинила крамницю. Трохи пізніше явилася відьма. Так що все добре — ми не спускаємо з них очей.
— Що вам вдалося про них вивідати?
— Відьму звати мадам Менділіп. А та дівка — її племінниця. Принаймні, так вона каже. Переїхали сюди близько восьми місяців тому. Ніхто не знає, звідки. Справно оплачують рахунки. При грошах. Дівка займається продажем, а стара ніколи не виходить з дому. Держаться разом, як пара молюсків. Ніяк не контактують із сусідами. У відьми є кілька постійних клієнтів, серед яких здебільшого багатії. Вона, начебто, продає не лише звичайні ляльки та всяке причандалля до них, а також, за словами сусідів, пропонує особливі, неймовірної краси ляльки. Сусідам ті двоє зовсім не до вподоби. Деякі навіть думають, що вони торгують наркотиками. Поки що це все, що нам вдалось дізнатися.
Особливі ляльки? Багатії? Такі, як стара діва Бейлі та банкір Маршал?
Звичайні ляльки — для таких як акробат і муляр? Хоча вони теж можуть бути «особливими», та звідки МакКенну про це знати?
Він провадив далі:
— У магазині з тильного боку є дві чи три кімнати, і ще одна велика наверху — щось типу складу. Відьма з дівкою орендують ціле приміщення, але живуть у задніх кімнатах.
— Молодці! — я заплескав у долоні, а тоді замислився. — МакКенне, вам та лялька нікого не нагадувала?
Він дивився на мене, примружившись.
— Це ви мені скажіть, — врешті сухо відказав.
— Що ж, мені вона схожа на Пітерса.
— І мені! — гучно вигукнув він. — Схожа — не те слово! Це його точна копія!
— А проте, ви й словом про це не обмовилися. Чому? — запитав я підозріло.
— Дідько, та я... — почав він, а тоді загнувся. — Я помітив, що ви побачили, але думав, що ви не подаєте виду через Шевліна, тому вирішив узяти з вас приклад. А опісля ви так накинулися на мене зі своїми звинуваченнями, що я і слова не міг вставити.
— Той, хто зробив цю ляльку, дуже добре знає Пітерса, — я пропустив цей випад повз вуха. — мабуть, Пітерс позував, як натурник позує перед художником чи скульптором. Але навіщо? І коли? Нащо комусь було робити ляльку, схожу на нього?