— Дайте мені ще годину, і я виб’ю всю правду з відьми та розповім вам, — сказав він рішуче.
— Ні, — я заперечливо похитав головою. — Нічого такого, поки Рікорі не заговорить. Та, можливо, нам вдасться дещо вивідати іншим способом. Рікорі пішов до тієї крамниці з певним наміром. І я знаю, з яким саме. Тільки не знаю, що саме привернуло його увагу до цієї крамниці. Маю підстави думати, що це якось пов’язано з тим, що сказала йому сестра Пітерса. Ви достатньо близько знайомі з нею, щоб завітати до неї в гості й випитати, про що вони вчора говорили з Рікорі? Акуратно й тактовно, не обмовившись про стан Рікорі?
Він різко відказав:
— Хіба що ви детальніше розкажете мені про суть справи, бо Моллі не така дурна.
— Гаразд. Не знаю, чи Рікорі вам казав, але міс Дарнлі мертва. Ми думаємо, що між Пітерсовою смертю та її є певний зв’язок. Ми також вважаємо, що це якось пов’язано з любов’ю, яку вони розділяли до дитини Моллі. Міс Дарнлі померла приблизно тою ж смертю, що й Пітерс...
Він прошепотів:
— Хочете сказати, в таких самих муках?
— Так. Ми припускаємо, що вони обоє підхопили хворобу в тому самому місці. Рікорі думав, що слова Моллі, можливо, приведуть його до того місця, куди вони вдвох могли піти, не обов’язково одночасно, і підчепити заразу. Може навіть виявиться, що їх навмисно отруїла якась лиха людина. Очевидно, що причиною його візиту до Менділіп була та ж сама, про яку Моллі розповідала Рікорі. Ось тільки, якщо Рікорі їй нічого не сказав, вона й досі не знає, що її брат мертвий.
— Ваша правда, — кивнув охоронець. — Він розпорядився нічого їй не казати.
— Отож, якщо він нічого їй не сказав, ви також повинні мовчати.
— Ви багато чого не договорюєте, еге ж, док? — він підвівся, готовий іти.
— Так, — зізнався я чесно. — Але вам я достатньо розказав.
— Невже? Що ж, нехай буде по-вашому. — Він зміряв мене похмурим поглядом. — Так чи інакше, скоро я дізнаюся, чи шеф повідомив Моллі неприємну новину. Якщо так, ми зможемо відверто поговорити. Якщо ні, я зателефоную вам після розмови з нею. Чао!
Отак, напівглузливо, він попрощався. Я підійшов до стола, де лежали рештки ляльки. Смердюча калюжка застигла, як застигає тіло людини після смерті. Видовище було не з приємних: на її поверхні виблискували мініатюрні реберця та обірваний дріт хребта. Я якраз переконував себе у необхідності зібрати рештки для аналізу, коли до кімнати зайшов Брайл. Я настільки перейнявся нещодавніми подіями і пробудженням Рікорі, що не одразу помітив, яким він був блідим та серйозним. Я покинув ділитися з ним сумнівами щодо МакКенна і запитав, у чому річ.
— Сьогодні я прокинувся з думкою про Гаррієт, — сказав він. — Я знав, що в коді 67, якщо то був код, зашифровано не ім’я Деніз. Коли раптом мені сяйнуло: денник. Ця думка не давала мені спокою. Тож за першої нагоди я разом із Роббінс подався до їхнього помешкання. Трохи понишпоривши, ми знайшли записник Гаррієт. Ось.
Він передав мені невеличку книжечку в червоній палітурці зі словами:
— Я його всього перечитав.
Відкривши записник, я вибірково гортав сторінки в пошуках нотаток, які б мали стосунок до нашої справи.
З листопада
Сьогодні зі мною трапилося дещо дивне. Я пішла до Беттері-парку по нові рибки для акваріума. Після покупок у мене була ще вільна годинка, тож я вирішила трохи прогулятися старими вуличками в пошуках чогось для Деніз. Так я натрапила на чудернацьку крамничку. У вітрині цієї химерної та давньої на вигляд крамниці я вгледіла дивовижної краси ляльки та лялькові сукеночки — я таких ще в житті не бачила. Я роздивлялася їх та водночас намагалася розгледіти через вітрину, що там усередині. В крамниці була дівчина, вона стояла спиною до мене. Раптом вона обернулася, втупившись у мене своїм поглядом. Вона неабияк мене налякала. У неї було бліде й безбарвне лице та витрішкуваті очі, які вона якось налякано на мене вирячила. Густе попелясте волосся зібране на потилиці. Здається, я ще зроду не стрічала таких дивних дівчат. Десь хвилину ми дивилися одна на одну, не відриваючи погляду. Тоді вона швидко-швидко похитала головою, розмахуючи руками і показуючи, щоб я пішла геть. Я була настільки вражена, що не могла повірити власним очам. Я саме хотіла зайти всередину та запитати в неї, в чому річ, коли глянула на годинник і зрозуміла, що залишилося мало часу і мені пора повертатися до клініки. Я ще раз зазирнула всередину і побачила, як у глибині крамниці почали поволі прочинятися двері. Дівчина зробила останній і, здавалося, такий відчайдушний жест рукою, що я раптом захотіла втекти. Але не втекла. Просто пішла геть. Весь день я ходжу зачудована. Хоч мене й зацікавила ця крамниця, я все ж трохи сердита. Ляльки та їхні сукенки дуже красиві. Але що не так зі мною, покупцем? Я маю намір з’ясувати це.
5 листопада
Сьогодні ввечері я повернулася до лялькової крамнички. Загадка набула ще більшої глибини. Хоча насправді, думаю, все не настільки загадково. Просто бідолашка трохи несповна розуму. Цього разу я не зупинилася біля вітрини, а одразу попрямувала до дверей. Бліда дівчина стояла за невеличкою касою. Вгледівши мене, вона перелякалася і затремтіла. Коли я підійшла до неї, вона прошепотіла:
— Навіщо ви повернулися? Я ж казала вам іти звідси!
Я не витримала й засміялася. А тоді сказала:
— Ви найдивніша продавчиня, яку я коли-небудь бачила. Невже ви не хочете, щоб люди купували ваш товар?
Вона мовила дуже тихо й швидко:
— Надто пізно. Тепер ви не зможете піти! Прошу лиш, нічого не чіпайте. І не торкайтеся нічого, що вона вам дасть чи запропонує.
А тоді, так, наче нічого не сталося, вона запитала:
— Вам щось показати? У нас є все для ляльок.
Така раптова зміна її поведінки мене неабияк здивувала. В глибині крамниці відчинилися двері, ті самі, що я бачила раніше. На порозі стояла жінка й дивилася на мене.
Я теж не знати скільки зачудовано її розглядала. Вона так незвично виглядала! Зростом майже шість футів, вона була велика й неймовірно пишногруда. Не огрядна, але могутня. В неї було витягнуте лице й темна шкіра. Над губою виднілися вуса, а голову прикрашала копиця сивого волосся.
Та що мене справді вразило, то це її очі. Неймовірно чорні та живі! У неї, мабуть, надзвичайно потужна життєва сила. Чи то, може, мені так здалося, бо поруч стояла та бліда дівчина, з якої, схоже, висмоктали всі життєві соки. Хоча ні, вона насправді сповнена просто нереальною життєвою енергією. Мені стало тривожно від її погляду, що викликав у мене якісь зовсім безглузді асоціації:
«Які в тебе великі очі, бабусю!
— Це щоб краще тебе бачити, моя люба!
— А які в тебе великі зуби, бабусю!
— А це, щоб краще тебе з’їсти, моя люба!» (Хоча не певна, що це так уже й безглуздо). А в неї справді великі зуби, міцні та жовті. Я геть по-дурному спитала в неї:
— Як справи?
Вона усміхнулася, торкнувшись мене рукою, і я знову відчула цей дивний трепет. У неї найкрасивіші руки, які я коли-небудь бачила. Такі красиві, що аж моторошно. Довгі зі звуженими на кінчиках пальцями і неймовірно білі. Такими їх малювали Ель Ґреко та Ботічеллі. Думаю, саме тому я відчула дивний щем, адже вони зовсім не пасували до її великого тіла. Як і її очі. Її руки та очі якось вибивалися із загальної картинки. Так, саме вибивалися.
Вона усміхнено сказала:
— Ви любите красиві речі.
Її голос був таким же прекрасним, як очі та руки. Глибоке оксамитове контральто. Цей голос пронизав мене, як органний акорд. Я кивнула. Вона мовила до мене:
— Що ж, вам потрібно їх побачити. Ходімо.
Вона ніяк не відреагувала на дівчину. Здавалося, та була ще більш налякана, і я чітко бачила, як вона одними лиш вустами прошепотіла: «Пам’ятайте».
Кімната, куди вона мене завела... що ж, я не в змозі її описати. Вона була така ж, як її очі, руки і голос.
Коли я зайшла досередини, мене опосіло дивне відчуття, ніби я більше не в Нью-Йорку. І не в Америці. Взагалі, наче не в цьому світі. Мені здавалося, що лиш кімната була реальною. І це лякало. Вона була більшою, ніж могла бути насправді, судячи з розмірів самої крамниці. Можливо, це все через освітлення — м’яке та приглушене. Кімната і навіть стеля оздоблені вишуканими панелями. Одна стіна була всуціль обшита красивими темними панелями з різьбленням по низу. В каміні горів вогонь. Було незвично тепло, але не душно. В кімнаті витав легкий аромат, мабуть, від дров, що палахкотіли, потріскуючи. Там також стояли старовинні вишукані, але незвичні меблі, й висіло кілька давніх гобеленів. Дивно, та мені важко пригадати, що там іще було. Єдине, в чому я точно впевнена, це наскільки гарною була кімната. Втім, я добре пригадую великий стіл, який мені, як зараз пам’ятаю, нагадав розкішний обідній стіл. Я також добре пам’ятаю кругле дзеркало, і мені не подобається про нього думати.