Сталося так, що я розповіла їй геть усе про себе та Деніз і те, як вона любить усе гарне. Вислухавши мене, жінка мовила своїм чудовим глибоким голосом:
— Вона повинна отримати дещо красиве, моя люба.
І пішла до шафи, звідки дістала найпрекраснішу ляльку, яку я коли-небудь бачила. Мені аж подих перехопило від думки, як би тішилась моя дівчинка. Маленька вишукана лялечка, зовсім як жива.
— Їй таке сподобається? — спитала вона. На що я відповіла:
— Але ж я бідна і не можу дозволити собі таку розкіш.
Жінка засміялась.
— Але я не бідна. Я її ще трохи причепурю — і вона ваша.
Звісно, неввічливо так говорити, та я не втрималася:
— Ви, мабуть, казково багата, коли маєте стільки добра. Навіщо ж вам лялькова крамниця?
Вона знову засміялася й відповіла:
— Щоб знайомитися з такими гарними людьми, як ви, моя люба.
І саме тоді сталася дивна пригода із дзеркалом. Воно було кругле, і я просто не могла відвести погляду від половинки тієї величезної кришталево чистої краплі води. Обрамлення було з майстерно вирізьбленого дерева. Іноді здавалося, наче в дзеркалі витанцьовують відображення різьблених орнаментів, мов скуйовджені вітром травинки в полі. Я так хотіла зазирнути в нього, що в якийсь момент бажання стало нездоланним, і я підійшла до дзеркала. У ньому відбивалася вся кімната. Здавалося, ніби я бачу не віддзеркалення кімнати і своє власне, а заглядаю в іншу схожу кімнату, звідки визирає схожа на мене дівчина. А тоді у дзеркалі щось замерехтіло й обриси кімнати затуманилися, хоча моє відображення залишилося ідеально чітким. А тоді все зникло, і я не бачила більше нічого, крім себе. Здавалось, я все більше й більше малію, поки не перетворилась на велику ляльку. Я наблизилася до дзеркала, і маленьке личко теж потяглося вперед. Я струснула головою й усміхнулася, і лялька зробила те ж саме. То було моє відображення, але таке маленьке! Раптом мені стало моторошно, і я сильно зажмурила очі, а коли знову глянула в дзеркало, все було, як і раніше.
Я подивилася на годинник і з жахом усвідомила, скільки часу я там провела. Тож я підвелася, готова йти, ще не до кінця оговтавшись від панічного трепету в серці. Вона сказала мені:
— Заходьте завтра, моя люба. До цього часу лялька вже буде готова.
Я подякувала їй та пообіцяла прийти. Вона провела мене до дверей крамниці, а та дівчина навіть не глянула на мене.
Її звати мадам Менділіп. І я нізащо у світі завтра до неї не повернуся. Вона мене зачарувала, але я її боюся. І мені не сподобалося те, як я почувалася перед тим дзеркалом. А коли я вперше в нього зазирнула і побачила там всю кімнату, чому не було видно її відображення? Я не бачила її! І хоч кімната була освітлена, не пам’ятаю, щоб там були вікна чи лампи. А та дівчина! Все ж Деніз була б у захваті від ляльки!
7 листопада
Дивно, як важко дотримуватися свого наміру більше не переступати поріг крамниці мадам Менділіп. Мені так неспокійно через це! Минулої ночі мені наснився страшний сон, наче я знову повернулася в ту кімнату. Я чітко її бачила, коли раптом усвідомила, що дивлюся на неї. Із дзеркала. Я знала, що була зовсім маленька, як лялька. Мені стало лячно, і я почала гамселити руками в дзеркало, як метелик б’ється крильцями об скло. Тоді я побачила, як до мене потяглися дві красиві довгі білі руки. Вони відкрили дзеркало і впіймали мене, хоч я й пручалася, намагаючись втекти. Коли я прокинулася, моє серце так шалено стукотіло, що я ледве дихала. Деніз каже, я все безперестанку кричала: «Ні! Ні! Не буду! Ні, я не буду!» Вона кинула в мене подушкою, і, думаю, саме це мене й пробудило зі сну.
Сьогодні я вийшла з клініки о четвертій з наміром іти прямо додому. Не знаю, про що саме я тоді думала, у будь-якому разі я перебувала в глибокій задумі. А отямившись, зрозуміла, що стою на станції метро і збираюся сідати на потяг до Боулінг-Ґрін, що веде прямо до Беттері, — через свою неуважність я прямувала до мадам Менділіп. Я так перелякалася, що вибігла зі станції. Мені здається, я поводжусь якось неадекватно. Хоч я з тих, що завжди тверезо мислять. Думаю, доведеться проконсультуватися з доктором Брайлем, чи я, бува, не втрачаю глузд. А зрештою, у мене немає жодних причин не йти до мадам Менділіп. Вона — неймовірно цікава людина і дала мені зрозуміти, що я їй подобаюся. Так люб’язно було з її боку запропонувати мені цю гарненьку лялечку. Тепер вона подумає, що я невдячна і зовсім невихована. Та й Деніз було б дуже приємно. Коли я думаю про те дзеркало, то почуваюсь, як Аліса в Країні Чудес або радше — у Задзеркаллі. Іноді дзеркала відображають дуже дивні й незвичні речі, та, можливо, через тепло і аромат, що панували в кімнаті, вони мені ввижалися. Окрім того, я не зовсім певна, що мадам Менділіп справді не відбивалася в тому дзеркалі, бо тоді я надто зосередилася на собі. Вкрай безглуздо втікати й ховатися, як дитя від відьми. І все ж, саме це я й роблю. Якби не та дівчина... але вона й справді дивакувата! Я хочу туди піти, а ця моя поведінка мене просто дивує.
10 листопада
Що ж, я дуже рада, що таки відкинула цей безглуздий страх і пішла до мадам Менділіп. Вона чудова. Звичайно, є речі, яких я не розумію, але це тому, що вона така не схожа на всіх тих, кого я знаю, і тому, що, коли я переступаю поріг її кімнати, життя набуває зовсім інших барв. А коли я покидаю її помешкання, що схоже на зачарований замок, то наче опиняюся в зовсім іншому, буденному, світі. Вчора ввечері я твердо вирішила завітати до неї одразу після роботи. Коли я так вирішила, мені здалося, ніби наді мною розвіялися чорні хмари. Я почувалася такою щасливою та піднесеною! Я зайшла до крамниці, а бліда дівчина — її звуть Лашна — так на мене глянула, наче ладна була розплакатися. Вона якось дивно вичавила із себе:
— Пам’ятайте, я хотіла вас врятувати!
Мене це так розсмішило, що я не могла втриматися від сміху.
Коли мадам Менділіп відчинила двері і я глянула їй в очі та почула її голос, то зрозуміла, чому в мене такий піднесений настрій — я неначе після довгої нестерпної розлуки повернулася додому. Дивовижна кімната зустріла мене з розпростертими обіймами. Ні, справді. Лиш так я можу це описати. У мене дивне відчуття, ніби вона така ж жива, як і мадам Менділіп. Наче вона — її невід’ємна частина чи, радше, частина її частини — її очей, рук та голосу. Вона не запитала в мене, чому я не прийшла в домовлений час, а мовчки винесла ляльку, ще красивішу, ніж я її пам’ятаю. Проте мадам Менділіп ще досі не закінчила над нею працювати. Ми сиділи-балакали, аж тут вона каже:
— Я хочу зробити з вас ляльку, моя люба.
Саме так і сказала. На якусь мить мені стало не по собі, коли згадала свій сон, де я билась у дзеркалі, намагаючись вирватися на волю. Тоді я зрозуміла, що то вона образно каже, себто хоче зліпити ляльку, схожу на мене. Тож я засміялася і відповіла:
— Звісно, ви можете зробити з мене ляльку, мадам Менділіп.
Цікаво, якої вона національності.
Вона засміялася разом зі мною, а її очі стали ще виразніші та яскравіші. Взявши трохи воску, вона почала ліпити мою голову. Її пальці вправно чаклували, як справжні маленькі митці. Я зачудовано за ними спостерігала, аж доки зморилася, все більше й більше впадаючи в дрімоту. Вона попросила мене: