— Дорогенька, можете скинути із себе одяг, щоб я змоделювала все ваше тіло? Не соромтеся. Я всього лиш стара жінка.
Мені й справді було це байдуже, і я сонно відказала:
— Чом би й ні? Звісно, можу.
Я стояла на невеличкому табуреті й спостерігала за тим, як віск поволі набуває форми під цими білими пальцями, поки в мене перед очима не постала маленька й чи не досконаліша копія самої мене. Хоч і дуже сонна, я все ж розгледіла, що лялька була ідеальна. Мене настільки зморило, що мадам Менділіп допомогла мені вдягнутися, після чого, я, здається, поринула в глибокий сон, тому що прокинулася від усвідомлення, що вона гладить мою руку, промовляючи:
— Даруйте, що так стомила вас, дитя моє. Залишайтесь, якщо хочете. Та якщо вам уже час, то покваптеся, бо вечоріє.
Я подивилася на годинник, усе ще надто сонна, щоб розгледіти, котра година, хоч і знала, що вже страшенно пізно. Мадам Менділіп приклала пальці до моїх очей, і враз мою сонливість немов рукою зняло. Вона сказала:
— Приходьте завтра. Лялька вже буде готова.
— Дозвольте заплатити вам бодай ту частину, яку я можу собі дозволити.
— Люба моя, дозволивши зліпити з вас ляльку, ви й так розрахувалися сповна.
Ми засміялися, і я поспішила додому. Бліда дівчина якраз розмовляла з якимось покупцем, і я кинула їй на прощання «au ‘voir». Вона, мабуть, не почула, оскільки нічого не відповіла.
11 листопада
Я забрала ляльку, і Деніз була від неї у шаленому захваті! Яка ж я рада, що не піддалася цьому дурному передчуттю. Ніщо інше не приносило Деніз стільки щастя, як ця лялька. Вона просто обожнює її! Сьогодні я знову пішла до мадам Менділіп, щоб вона змогла завершити роботу над моєю лялькою. Вона геніальна. Справжній талант! Тепер мені ще більше невтямки, навіщо вона сидить в цій маленькій крамничці. Її місце, поза сумнівом, серед найкращих митців. Лялька — моя викапана копія. Мадам запитала, чи можна відрізати пасемце мого волосся для голови ляльки, і я, звісно ж, дозволила. А потім вона сказала, що то не та лялька, яку вона хоче з мене зробити. Це лиш модель, з якої вона ліпитиме наступну набагато більшу ляльку. Я сказала їй, що, як на мене, ця лялька досконала, та вона запевнила мене, що наступна буде з набагато міцнішого матеріалу. Може, вона віддасть мені цю лялечку після того, як завершить роботу над тою, іншою. Цього разу я ненадовго затрималась у крамниці. Виходячи, я усміхнулась до Лашни, і вона кивнула мені у відповідь, хоч і не дуже доброзичливо. Можливо, вона просто заздрить моїм стосункам з мадам.
13 листопада
Сьогодні я вперше відкрила денник після того жахливого випадку з містером Пітерсом зранку десятого. Я саме дописувала про ляльку Деніз, коли зателефонували з клініки й попросили, щоб тієї ночі я вийшла на зміну. Звісно ж, я погодилася. Та краще б я цього не робила. Ця жахлива смерть ніколи не зітреться з моєї пам’яті. Ніколи! Не хочу ні думати, ні писати про це. Прийшовши того ранку додому, я ніяк не могла заснути і все переверталася в ліжку, намагаючись забути вираз його обличчя. Я вважала себе достатньо компетентною і навіть гадки не мала, що так емоційно реагуватиму на стан пацієнта. Але... Тоді я подумала, якщо і є хтось, хто зможе допомогти мені все забути, то це мадам Менділіп. Тож близько другої я пішла до неї. Мадам разом із Лашною була в крамниці і, схоже, здивувалася з мого раннього візиту. Та й, очевидно, не дуже зраділа, принаймні так мені здалося. Хоча, можливо, я була надто схвильована. Та щойно я зайшла до її чудової кімнати, мені одразу ж стало краще.
Мадам за столом майструвала щось із дроту, та я не бачила, що саме, тому що сиділа оддалік у зручному кріслі, куди вона мене відвела зі словами:
— Дитинко, ви виглядаєте стомленою. Сядьте й відпочиньте, а я тим часом закінчу роботу. Ось можете погортати цю старовинну книжку з ілюстраціями, щоб якось себе зайняти.
І дала мені дивну книжку, продовгасту й вузьку і, мабуть, таки справді старовинну, адже та була з пергаменту абощо, а малюнки та їхнє забарвлення скидалися на ілюстрації зі середньовічних книжок, які ченці в давнину писали від руки. В книжці були зображені ліси й сади з якимись чудернацькими деревами та квітами! Там не було людей, але в мене раптом виникло дивне відчуття, що достатньо краще придивитися, і їх можна розгледіти серед всього іншого. Вони наче ховалися за деревами й поміж квітів, визираючи з-за них. Не знаю, скільки часу я отак розглядала малюнки, все намагаючись знайти там людей, коли мадам підкликала мене до себе. Я підійшла до її столу, все ще тримаючи книжку в руках. Вона мовила:
— Це для ляльки, яку я ліплю з вас. Візьміть погляньте, яка майстерна робота.
І вказала на стіл, на якому лежало щось виготовлене з дроту. Тож я підійшла ближче, взявши це творіння, коли раптом усвідомила, що тримаю в руці скелет. Маленький, схожий на дитячий, скелетик. У мене перед очима вмить промайнуло обличчя містера Пітерса, і я скрикнула, сплеснувши руками. Книжка вислизнула з моїх рук і впала на маленький дротяний скелетик, що з тріскотом підскочив угору. Я отямилась і побачила, як кінчик дроту, розпрямившись, проткнув оправу книжки й застряг у ній. На якусь мить малям просто оскаженіла. Вона вхопила мене за руку, боляче її стиснувши. Її очі налилися злобою, й вона мовила дивним голосом:
— Навіщо ви це зробили? Ну ж бо, відповідайте. Навіщо?
Вона трусонула мною. І я не звинувачую її, хоч вона й налякала мене до смерті, бо, схоже, думала, що я це зробила навмисно. Та коли вона побачила, що я вся тремчу, її очі знову стали добрими, а голос лагідним.
— Вас щось непокоїть, моя люба. Поділіться зі мною, і я постараюсь вам допомогти.
Вона попросила мене лягти на софу, а сама примостилася поруч, погладжуючи моє волосся та чоло. І хоч я ніколи ні з ким не ділилася інформацією про пацієнтів, проте розповіла їй всю історію Пітерса. Вона спитала, хто той чоловік, який привіз його до клініки, і я відповіла, що то був Рікорі, гадаю, той самий славнозвісний мафіозі. Її руки діяли на мене так заспокійливо, що я в напівсонному стані розказала їй про доктора Ловелла і про те, який він чудовий лікар, а також про свою таємну закоханість у доктора Б. Мені дуже прикро, що я вибовкала їй про справу Пітерса. Я в житті не робила нічого подібного. Але мені було так страшно, що я не могла зупинитися і виповіла їй все до останньої краплі. В голові у мене все настільки перемішалося, що коли я підвела голову, щоб глянути на неї, мені здалося, ніби вона випромінює світло. Це так не схоже на мене! Коли я закінчила свою розповідь, вона сказала мені прилягти й подрімати і пообіцяла розбудити мене, коли я захочу. Я сказала їй, що мушу йти о четвертій, і поринула в сон. Прокинувшись, я знову була повна сил та чудово почувалася. Коли я покидала кімнату, маленький скелет і книжка все ще лежали на столі. Я перепросила мадам за те, що пошкодила книгу. На що вона відповіла:
— Краще книга, ніж ваша рука, моя люба. Розпрямившись, дріт міг вас поранити.
Вона хоче, щоб я принесла їй мій медсестринський халат, аби вона зробила для нової ляльки такий самий, тільки маленький.
14 листопада
І навіщо я тільки пішла до мадам Менділіп! Тоді я б не обпекла собі ногу. Але я не тому шкодую. Я не можу описати цього словами, хоч би як старалася. Та краще б я до неї не ходила. Сьогодні ввечері я занесла їй свій халат. Вона хутко змайструвала його
маленьку копію. Мадам була в хорошому гуморі й співала мені різних пісеньок, що їх потім важко викинути з голови. Я не розуміла слів. А коли спитала, якою мовою вона співає, вона сміючись відповіла:
— Мовою людей, що споглядали за вами з ілюстрацій книжки, моя люба.
Дивно таке казати. Звідки вона знає, що я уявляла, нібито в тих картинках ховаються люди? І навіщо я тільки пішла до неї? Вона заварила чаю й налила його в горнятка. Тієї миті, коли вона подавала мені чай, її лікоть зачепив чайничок, той перевернувся, і гарячий чай вилився мені прямо на праву ногу. Боліло неймовірно. Вона зняла з мене туфлю, стягнула панчоху та помазала чимось опік. Сказала, що мазь зніме біль і рана одразу ж загоїться. Мені таки справді перестало боліти, а коли я повернулася додому, то не могла повірити своїм очам. Джоб теж не вірила, що я обпеклася. Мадам Менділіп було дуже незручно через цей прикрий випадок. Принаймні, так виглядало. Цікаво, чому вона, як завше це робила, не провела мене до дверей, а залишилися в кімнаті? Бліда дівчина Лашна якраз стояла біля них, коли я вийшла. Вона глянула на пов’язку на моїй стопі, і я сказала, що обпеклася, а мадам обробила мені рану. Дівчина навіть не поспівчувала мені. Я глянула на неї і кинула дещо сердито: