— Звичайно, — відповів я.
— Отож, це також свідчить про те, що Гаррієт таки не даремно боялася та мала погані передчуття. Тобто за її надмірною емоційністю та бурхливою уявою стояло ще щось, про що Гаррієт не здогадувалася.
Я зрозумів, що не варто було погоджуватися, та було надто пізно, тож тепер мені не залишалося нічого, окрім як знову кивнути на знак згоди.
— Мене також зацікавив той факт, що після інциденту з чайником вона більше не хотіла повертатися до лялькарки. Хіба це вас не здивувало?
— Ні. Якщо вона була емоційно нестабільною, то шок міг стати для неї підсвідомим бар’єром. І якщо людина не мазохіст, вона навряд чи захоче повернутися туди, де пережила щось неприємне.
— А ви звернули увагу на те, що після інциденту з опіком жінка не провела її до дверей крамниці, як це зазвичай робила?
— Взагалі-то, ні. А що?
— Якщо мазь була останнім штрихом, а смерть — неминучою, то мадам Менділіп повелося б вкрай сутужно, якби її жертва постійно навідувалася в крамницю в той час, як отрута вже пустила в ній свої корені. Смерть могла б настати прямо в крамниці, що мало б своїм наслідком непотрібні запитання. Отож, вона дуже мудро вчинила, що змусила свою жертву, яка й близько нічого не підозрювала, втратити до неї інтерес, навіть відчувати до неї огиду, а то й зовсім забути про неї. Це стало можливо завдяки постгіпнотичному навіюванню, яким володіє мадам Менділіп. Хіба надмірна емоційність Гаррієт не пояснює її поведінки?
— Пояснює, — визнав я.
— Отже, — продовжив він, — тепер ми розуміємо, чому того дня жінка не провела Гаррієт до дверей. Її план увінчався успіхом. Усе скінчено. Її навіювання подіяли. І в неї більше нема потреби бачити Гаррієт. Вона відпустила її, не проводжаючи. Ось така символічна кінцівка!
Він задумався.
— У неї нема потреби бачитися з Гаррієт, — мовив він напівпошепки, — аж до її смерті!
Я вражено запитав у нього:
— Що ви маєте на увазі?
— Нічого, забудьте.
Він підійшов до обвугленої плями на підлозі, де лежали кристалики, й підняв їх. Удвічі більші за оливкову кісточку, вони, вочевидь, щось таїли в собі. А тоді глянув на гротескну фігуру з ребрами скелета, що розтеклася на столі.
— Це жар її так розплавив? — запитав він, потягнувшись до скелета.
Але той міцно прилип до стола, тож Брайл рвучко потягнув його на себе. Пролунав різкий звук, і він впустив його, перелякано скрикнувши. Скелет упав на підлогу, а дріт, з якого він був зроблений, розмотався й почав звиватися.
Він повз по підлозі, як змія, а тоді раптом, здригнувшись, завмер.
Ми глянули на стіл.
Речовина, що нагадувала неприродно розтягнуте й сплюснуте обезголовлене тіло, зникла. На її місці був тонкий шар пилу, що кружляв та клубочився на невидимому протязі, а тоді теж зник.
Розділ 10
Шапочка медсестри та відьомський вузол
— А вона вміє замітати за собою сліди!
Брайл засміявся, але без тіні радості. Я не сказав нічого. Те саме я думав про МакКенна, коли голова ляльки безслідно зникла. Та цього разу я не міг його ні в чому запідозрити. Уникаючи подальшої розмови на цю тему, ми пішли навідати Рікорі.
На варті біля його дверей стояло двоє нових охоронців. Вони нас ввічливо зустріли й люб’язно привіталися. Ми тихо зайшли до кімнати. Рікорі мирно спав, хоча снодійне вже перестало діяти. Він легко дихав, поринувши у глибоку цілющу дрімоту.
У нього була тиха кімната в дальньому крилі будинку, вікна якої виходили на невеличкий загороджений садок. Обидва мої будинки дуже давні, стоять ще з часів мирного Нью-Йорка; міцні лози дикого винограду звиваються стінами фасадів і тильних частин будівель. Я попередив медсестру, щоб та дотримувалася в кімнаті виняткової тиші й розташувала лампу так, щоб на Рікорі падало якомога менше світла. На виході я також попередив охоронців, що швидке одужання їхнього шефа залежить від тиші та спокою.
Було вже за шосту. Я попросив Брайла залишитися на вечерю, а опісля навідатися до моїх пацієнтів у клініці, в разі потреби — телефонувати. Мені хотілося бути вдома на випадок, якщо раптом Рікорі прийде до тями.
Ми вже майже закінчили вечеряти, коли задзвонив телефон. Брайл підняв слухавку.
— Це МакКенн, — сказав він, і я підійшов до телефону.
— Слухаю, МакКенне. Це доктор Ловелл.
— Як шеф?
— Краще. Гадаю, він от-от прийде до тями й зможе говорити, — відповів я та нашорошив вуха в очікуванні зрадливої реакції на іншому кінці дроту.
— Чудово, док! — Я не вловив у його голосі нічого, крім щирого задоволення. — Послухайте, док, я бачився з Моллі та дещо довідався. Я заскочив до неї одразу після вас. Вдома був Гілмор — її чоловік. Скориставшись такою нагодою, я запросив її трішки прокататися. Вона радо зголосилася, і ми поїхали, залишивши Гіла разом із дитиною.
— Вона знає про смерть Пітерса? — перебив я його.
— Не. Я нічого їй не сказав. Тепер послухайте. Я розказував вам, що Хорті... Що? Так, коханка Джима Вільсона. Так. Ви дасте мені сказати? Отож, я казав вам, що Хорті просто обожнювала дитину Моллі. На початку минулого місяця вона прийшла до них з чудовою лялькою. В неї була поранена рука, яку вона пошкодила там само, що й лялька. І поранила її та сама жінка, що дала їй ляльку. Вона сказала Моллі... Що? Нє, поранила їй руку, а не ляльці. Док, я що недостатньо чітко висловлююсь? Так, вона обпекла руку там, де дістала ляльку. Я так і сказав. Жінка обробила їй рану і даром віддала ляльку, тому що Хорті здалась їй дуже симпатичною та ще й погодилась для неї позувати. Так, для якоїсь статуетки, чи щось таке. Хорті це дуже полестило, і вона сказала, що та лялькарка — справжня чарівниця. Так, чарівниця і просто чудова людина! Ага.
А десь через тиждень до Моллі завітав Том — Том Пітерс — і побачив ляльку і Хорті, що якраз заскочила в гості. Том навіть приревнував дитину до Хорті через ту ляльку й поінтересувався, де вона її взяла. Вона назвала йому адресу мадам Менділіп, і Том сказав, що лялечці потрібна пара, і він то організує. А вже за тиждень повернувся з лялькою-хлопчиком, точною копією тієї, яку принесла Хорті. Моллі запитала в нього, чи він заплатив за неї стільки ж, що й Хорті. Але про те, що вона получила її за позування, вони вирішили не говорити. Моллі сказала Тому, що він якось мляво виглядає, та він нічого не відповів, тільки те, що лялька дісталася йому за безцінь. Вона хотіла жартома спитати в нього, чи лялькарка, бува, не попросила його, красунчика такого, позувати для неї, але саме на ту хвилину завередувала дитина, і вона відволіклася. Том не з’являвся аж до перших чисел цього місяця. А коли прийшов, на руці у нього була пов’язка, і Моллі сміючись поцікавилася, чи її часом не наклали там, де він отримав ляльку. Він здивувався, мовляв, «а ти звідки знаєш?» Так-так, саме так він і відреагував. Що ви кажете? Чи Менділіп наклала йому пов’язку? Ну а мені звідки знати? Думаю, що так. Моллі про це нічого не казала, а я не питав. Слухайте, док, я ж казав вам, що Моллі не така дурна. І те, що я вам зараз розказав, я витягував з неї години зо дві. Говорили з нею про те, про се, але я, ніби ненароком, завжди повертався до того, що мене насправді цікавило. Я боявся задавати їй надто багато питань. Що? А, та все нормально, док. Без образ. Так, мені самому смішно. Але кажу вам, я боявся зайти надто далеко. Моллі дуже розумна.
А коли вчора до неї прийшов Рікорі, думаю, він використав ту ж тактику, що й я. В будь-якому разі, йому дуже сподобалися ляльки, і він запитав у неї, де вона їх взяла, скільки заплатила і так далі. Пам’ятаєте, я казав вам, що тоді весь час просидів у машині? Після розмови з Моллі він поїхав додому, зробив кілька телефонних дзвінків, а тоді вирушив до тої відьми Менділіп. Так, це все. Це може щось означати? Так? Тоді добре.
А потім він раптом замовк, хоч я й не чув клацання апарата. Я запитав: