— МакКенне, ви тут?
— Так, я просто задумався. — В його голосі вчувалися сумні нотки. — Я б дуже хотів бути рядом із шефом, коли він прийде в себе. Та краще я поїду перевірю, як там мої хлопці дають собі раду з тими двома коровами. Може, я вам ще подзвоню, якщо не буде пізно. Бувайте.
Я повільно підійшов до Брайла, намагаючись зібрати докупи свої розбурхані думки, і повторив йому останні слова МакКенна. Він не перебивав мене, а коли я закінчив, тихо мовив:
— Гортензія Дарнлі йде до тієї Менділіп, отримує ляльку, позує, ранить руку, і Менділіп її лікує. А потім вона помирає. Пітерс іде до Менділіп, отримує ляльку, ранить руку, і, ймовірно, та жінка також обробляє йому рану. Після чого він помирає тою ж смертю, що й Гортензія. Ви бачили ляльку, для якої він, очевидно, позував. Гаррієт переживає все те саме і помирає так само, як Гортензія і Пітерс. Що тепер?
Раптом я відчув себе дуже старим і стомленим. Не дуже приємно бачити, як розвалюється те, що ти вважав чітко впорядкованим світом причинно-наслідкового зв’язку. Я стомлено відповів:
— Не знаю.
Він поплескав мене по плечу.
— Поспіть трохи. Медсестра вас покличе, якщо Рікорі прийде до тями. Ми докопаємося до дна істини.
— Навіть якщо впадемо туди, — сказав я, усміхнувшись.
— Навіть якщо нам доведеться туди впасти, — уточнив він, але не усміхнувся.
Коли Брайл пішов, я ще довго сидів, замислившись. А тоді вирішив трохи відволіктися й почитати. Та мені було надто тривожно, тож я швидко облишив цей намір. Мій кабінет, так само як і кімната Рікорі, розташований у дальньому крилі будинку, вікна якого виходять на невеличкий садок. Я дивився у вікно, та нічого перед собою не бачив. Тепер в мене було ще гостріше відчуття, ніби я стою перед дверима, які вкрай необхідно відчинити. Я відвернувся від вікна і здивувався, що на годиннику вже майже десята, тож приглушив світло, ліг на зручний диван і майже відразу заснув.
Я прокинувся в холодному поту, бо мені здалося, наче хтось шепоче мені щось на вухо. Я сів, дослухаючись. Та навколо панувала цілковита тиша. Раптом я усвідомив, що то дивна тиша, незвична й гнітюча. Густа, мертва тиша, що наповнила кабінет, крізь яку не проник би жоден звук. Я скочив на ноги та увімкнув світло на повну яскравість. Тиша відступила, немов витекла з кімнати, як щось вагоме. Але повільно. Тепер я чув уривчасте цокання годинника, ніби з нього спала пелена тиші. Я спантеличено труснув головою, підійшов до вікна і трохи перехилився, щоб вдихнути холодного нічного повітря. А тоді ще трохи нахилився, так що, вхопившись рукою за виноградну лозу, міг бачити вікно кімнати Рікорі. Враз я відчув тремтіння, ніби хтось злегка трусив лозою або по ній вгору повзло якесь невелике звіря...
Раптом у вікні Рікорі спалахнуло яскраве світло. З його кімнати пролунав пронизливий звук сигналізації, а це означало, що потрібно поквапитися. Я вискочив із кабінету і чимдуж побіг сходами нагору.
Опинившись у коридорі, я не побачив охоронців біля кімнати Рікорі. Двері були відчинені. Я став на порозі як укопаний...
Один із охоронців висунувся з вікна з автоматом у руках. Інший стояв навколішках біля тіла на підлозі й цілився прямо в мене. За столом сиділа медсестра, звісивши голову на груди. Вона або знепритомніла, або просто заснула. Ліжко було порожнє. А тілом на підлозі був сам Рікорі!
Охоронець опустив зброю. Я кинувся до Рікорі, який лежав долілиць всього за кілька футів від ліжка. Я перевернув його. Він був блідий як смерть, але серце билося.
— Допоможіть перенести його на ліжко, — скомандував я охоронцю. — І зачиніть двері.
Він мовчки послухався. Чоловік біля вікна запитав крізь зуби, не втрачаючи пильності:
— Шеф мертвий?
— Не зовсім, — відповів я, а тоді лайнувся, що роблю вкрай рідко:
— Які з вас в біса охоронці?
Інший, той, що зачиняв двері, невесело засміявся.
— Е, док, це ще не все, що вас може зацікавити.
Я кинув погляд на медсестру. Вона досі сиділа, забившись у куток крісла, без свідомості або в глибокій дрімоті. Я зняв з Рікорі піжаму й оглянув тіло. На ньому не було жодних слідів. Я вколов йому дозу адреналіну, а тоді підійшов до медсестри й потрусив її за плечі. Та вона не прийшла до тями. Тоді я підняв їй повіки і побачив, що зіниці очей були сильно звужені. Я посвітив їй в очі ліхтариком, та вона ніяк на це не відреагувала. В неї був уповільнений пульс та слабке дихання, але стан загалом не критичний. На якийсь час я облишив її та звернувся до охоронців.
— Що тут трапилось?
Вони якось ніяково переглянулись між собою. Охоронець біля вікна махнув рукою іншому, щоб той сам усе розказав. І він почав:
— Ми сиділи біля дверей, коли раптом будинок ніби застиг. Я сказав Джекові:
— Таке враження, ніби у всьому будинку встановили глушники. — На що він відповів:
— Еге ж.
Ми сиділи, вслухаючись в тишу, коли раптом почули, як з кімнати долинув якийсь глухий звук. Так, ніби хтось упав із ліжка. Ми розчахнули двері, а там на підлозі лежить шеф, як ви щойно бачили. І медсестра дрімає. Ми ввімкнули сигналізацію і чекали, поки хтось прийде. От і все, так, Джеку?
— Ага, — в’яло відповів охоронець біля вікна. — Так, думаю, це все.
Я глянув на нього з підозрою.
— Ви думаєте, це все? Що означає, ви думаєте?
І вони знову перезирнулися між собою.
— Краще говори як є, Білле, — сказав охоронець біля вікна.
— Ай, він не повірить, — сказав інший.
— Ніхто не повірить. Але все одно скажи йому.
Тож Білл продовжив:
— Коли ми увірвалися до кімнати, то побачили, як біля вікна билися двоє істот, схожих на котів. Шеф лежав на підлозі. Ми готові були стріляти, та побоялися, згадавши ваші настанови. А тоді почули якийсь дивний звук, ніби хтось грав на флейті. Двоє істот відірвалися одне від одного, вистрибнули на підвіконня й зіскочили вниз. Ми підбігли до вікна, та нічого не побачили.
— Тож ви бачили якихось істот біля вікна. Як вони хоч виглядали? — спитав я.
— Говори, Джеку.
— Як ляльки!
Я відчув, як по спині в мене пробігайся мурашки. Саме такої відповіді я чекав і боявся водночас. Вони вискочили з вікна! Я пам’ятаю, як тремтіла виноградна лоза, коли я за неї вхопився! Охоронець, який зачиняв двері, поглянув на мене, і я побачив, як у нього відвисла щелепа.
— Господи, Джеку! — вигукнув він здивовано. — Він нам вірить!
Я ледь знайшов сили говорити.
— Що то були за ляльки?
Охоронець біля вікна відповів уже більш впевнено.
— Одну з них ми не встигли розгледіти. А інша виглядала, як одна з ваших медсестер, лише зменшена до футів двох!
Одна з моїх медсестер... Волтерс... Я відчув, як мене здолала слабкість, і сів на край ліжка Рікорі.
Я вгледів щось біле на підлозі біля узголів’я ліжка. Якийсь час я тупо роздивлявся цю річ, а тоді підняв.
То виявилася шапочка — маленька копія тої, що носять мої медсестри. Вона якраз пасувала б ляльці зростом два фути...
Та на підлозі лежало ще щось. Я підняв, щоб роздивитися, що то було.
У руках я тримав мотузок із попелястого волосся, зав’язаний дев’ятьма вигадливими вузликами, розташованими на різній відстані один від одного...
Охоронець на ім’я Білл з тривогою дивився на мене. А тоді запитав:
— Може, зателефонувати комусь із ваших, док?
— Постарайтесь додзвонитися до МакКенна, — попросив я в нього і звернувся до іншого охоронця:
— Зачиніть наглухо всі вікна й запніть штори. І замкніть на замок двері.
Білл взявся телефонувати. Засунувши до кишені шапочку та мотузок, я підійшов до медсестри. Вона швидко приходила до тями і вже за хвилину чи дві дивилася на мене. Спочатку вона зупинила на мені свій ошелешений погляд; а коли побачила яскраво освітлену кімнату і двох чоловіків у ній, її спантеличених змінила тривога. Вона скочила на ноги:
— Я не бачила, як ви зайшли! Я що, заснула? Що сталося? — Вона рукою вхопилася за горло.
— Я думав, ви нам це скажете, — сказав я лагідно.