Вона здивовано подивилася на мене, а тоді збентежено промовила:
— Я не знаю... в будинку запанувала гнітюча тиша... мені... здалося, я побачила, як за вікном щось рухається... і дивиться на мене... а тоді відчула квітковий аромат... і все.
Білл поклав слухавку:
— Отже, так, док, за МакКенном послали. Тепер що?
— Міс Батлер, — звернувся я до медсестри. — Я зміню вас до ранку. А ви поки йдіть поспіть. Це наказ.
— Ви ж не сердитеся на мене... ви ж не думаєте, що я знехтувала своїми обов’язками...
— Ні, я так не думаю, — усміхнувся я й погладив її по плечу. — Просто справа набула неочікуваного повороту. Але більше ні про що не запитуйте.
Я провів її до дверей і відчинив їх.
— Робіть усе так, як я кажу.
І зачинив за нею двері.
Я сів біля Рікорі і з сумом подумав, що шок, який він пережив, міг або вилікувати, або вбити його. Поки я за ним спостерігав, він затремтів усім тілом. Його стиснута в кулак рука почала поволі підійматися. Вуста заворушилися. Він заговорив італійською, та так швидко, що я не міг і слова розібрати. Він опустив руку. Я підвівся з ліжка. Параліч відступив. Тепер він міг рухатись і говорити. Та чи зможе він так, коли прийде до тями? Це стане ясно за кілька годин. А поки що від мене нічого не залежить.
— Тепер слухайте мене уважно, — звернувся я до охоронців. — Хай би що я зараз сказав і хай би як дивно звучали мої слова, ви повинні виконувати все, бо від цього залежить життя Рікорі! Я хочу, щоб один із вас сів біля мене, тут, за столом. А інший — біля Рікорі на ліжку, між ним та мною. Якщо я засну, а він прийде до тями, розбудіть мене, якщо помітите в його стані які-небудь зміни, теж негайно мене будіть. Вам усе зрозуміло?
Вони кивнули.
— Дуже добре. А тепер найголовніше. Ви повинні особливо уважно спостерігати за мною. Не смійте спускати з мене очей. Якщо я підійду до вашого шефа, то лиш для того, щоб послухати його серце та дихання, перевірити зіниці й поміряти температуру. Це за умови, що він буде в такому стані, як зараз. Та якщо я робитиму щось інше, ви повинні мене зупинити. Якщо я пручатимусь, зв’яжіть мене і вставте в рота кляп, хоча ні, не затикайте мені рота, а краще слухайте і мотайте на вус все, що я казатиму. А тоді зателефонуйте докторові Брайлу, ось вам номер телефону.
Я записав його на аркуші паперу й передав їм.
— Але не перестарайтеся, — сказав я, усміхнувшись.
Вони дивилися один на одного, вочевидь збентежені.
— Як скажете, док... — із сумнівом у голосі промовив Білл.
— Робіть, як велено. Не вагайтеся. Навіть якщо ви помилитеся, я не триматиму на вас зла.
— Док знає, що каже, Білле, — сказав Джек.
— Що ж, тоді добре, — відповів Білл.
Я вимкнув усе світло, залишивши горіти лампу біля столика медсестри. Вмостившись у її кріслі, я спрямував на себе світло так, щоб моє лице було добре видно. Мене надзвичайно стривожила та маленька біла шапочка, що я підняв з підлоги! Я витягнув її з кишені та поклав до шухляди. Охоронець Джек зайняв пост біля Рікорі. А Білл підсунув крісло та сів прямо навпроти мене. Я засунув руку в кишеню й стиснув мотузок, заплющив очі, викинув з голови зайві думки і розслабився. Зрікшись, принаймні тимчасово, своєї віри в розумно влаштований всесвіт, я рішуче віддався на поталу мадам Менділіп.
Я віддалено почув, як годинник пробив першу ночі, після чого заснув.
За вікном гудів сильний вітер. Кружляючи навколо, він ринув до мене, забравши із собою. Я був безтілесний і позбавлений будь-якої форми. Та все ж я існував. Безформна свідомість у вихорі шквального вітру, що відніс мене в якусь безкінечність. Він вдихнув у мене, хоч і безтілесного й неосяжного, частинку неземної енергії. Я ревів із вітром, не тямлячись від нелюдської радості. А тоді він огорнув мене, вирвавши з неосяжного простору...
Здається, я прокинувся, та відчуття дивної радості все ще пульсувало в мені... Ох! На ліжку... лежало щось, що я мав знищити... вбити, щоб радість не переставала пульсувати... вбити, щоб сильний вітер відніс мене знову, вдихнувши в мене частку свого життя... але обережно... обережно... там — у горлі за вухом... саме туди я повинен встромити... а тоді знов помчати з вітром... туди, де чутно пульс... але що мене стримує?.. обережно... тихенько... «Я лиш хочу зміряти йому температуру»... тільки й усього, обережно... «Я просто хочу зміряти йому температуру» ...Так, залишився останній ривок, до горла, де пульсує вена... «Ні, тільки не цим!»... Хто це сказав?... все ще тримаючи мене... лють, поглинаюча й безжалісна чорнота та звук буремного вітру потроху почали відступати...
Я почув голос: «Удар його, Білле, тільки не дуже сильно. Він уже приходить до тями». І я відчув пекучий біль від удару по обличчю. З моїх очей впала імла. Я стояв на півдорозі між столиком та ліжком Рікорі. Охоронець Джек міцно тримав мене за руки, притиснуті до боків. Рука охоронця Білла все ще була піднята. А я міцно стискав щось у долоні. Глянувши вниз, я побачив гострий, як бритва, скальпель!
Я кинув його додолу й тихо промовив: «Усе добре, можете мене відпустити».
Охоронець Білл нічого не сказав. Його напарник теж не послабив хватки. Повертівши головою, я побачив, що їхні обличчя були землисто-білі, і сказав:
— Саме цього я й очікував. І саме тому я дав вам ці настанови. Та все вже позаду. Можете взяти мене на приціл, якщо хочете.
Охоронець, що тримав мене, відпустив мої руки. Я обережно торкнувся щоки і незлобливо мовив:
— Ви таки добряче мені зацідили, Білле.
— Якби ви бачили своє лице, док, то здивувались би, що я не розбив його в квашу, — відказав він.
Я кивнув, чітко малюючи в уяві ту демонічну злість, і запитав:
— Що я робив?
Охоронець Білл усе розповів:
— Ви прокинулися і якусь мить сиділи, вирячившись на шефа. Затим ви витягни щось із шухляди й підвелися з крісла. Ви сказали, що хочете зміряти йому температуру, і вже наближались до нього, коли ми побачили, що у вас в руках. І я закричав: «Ні, тільки не цим!» Джек схопив вас, і вам наче дах знесло. Тому я був змушений вас вдарити. Оце й усе.
Я знову кивнув. А тоді вийняв з кишені вузлуватий мотузок з жіночого попелястого волосся, підняв його над тацею і підніс до нього сірника. Мотузок зайнявся вогнем, звиваючись, як маленька змійка. А щойно полум’я торкалося вигадливих вузликів, як вони вмить розмотувалися. Я кинув на тацю останній дюйм ще не зотлілого мотузка й дивився, як він перетворюється на попіл.
— Думаю, на сьогодні пригоди закінчилися, — сказав я. — Але будьте як завжди на сторожі.
Я впав назад у крісло й заплющив очі...
Що ж, Брайл не довів мені існування душі, але я повірив у мадам Менділіп.
Розділ 11
Лялька вбиває
Решту ночі я спав міцно, без сновидінь і, як зазвичай, прокинувся о сьомій ранку. Охоронці стояли на варті, і я запитав у них, чи є якісь звістки від МакКенна, та вони відповіли, що поки що жодних. Мене це трохи здивувало, але чоловіки, схоже, не вбачали в цьому нічого дивного. Скоро їх мали змінити, тож я попередив охоронців, щоб вони нікому, крім МакКенна, не розповідали про події цієї ночі, зауваживши, що ніхто їм все одно не повірить. Вони мене щиро запевнили, що будуть німі як риби. Я сказав їм, що хочу, аби охоронці залишалися в кімнаті стільки часу, скільки буде потрібно.
Під час огляду Рікорі спав глибоким природним сном, і його стан був задовільний. Я дійшов висновку, що другий шок, як це іноді буває, нейтралізував затяжну дію першого. Коли він прийде до тями, то зможе говорити й рухатися. В цьому я запевнив охоронців, яких просто розривало від запитань, та я дав їм зрозуміти, що не збираюся на них відповідати.
О восьмій прийшла медсестра-доглядальниця Рікорі. Її неабияк здивувало те, що поки Батлер спить, я її заміняю. Проте я нічого їй не пояснив, лише сказав, що відтепер охоронці перебуватимуть у кімнаті, а не чатуватимуть біля дверей.
О пів на дев’яту прийшов Брайл, щоб поснідати зі мною і заодно доповісти про стан хворих. Я почекав, поки він доїсть, перш ніж розповісти йому про події минулої ночі. Але я вирішив нічого не казати про маленьку шапочку й те, що сам переживав.