На те в мене були свої поважні причини. По-перше, Брайл безсумнівно ухопився б за ту шапочку. Я мав підозру, що він кохав Волтерс, тому мені не вдалося б відрадити його від зустрічі з лялькаркою. І хоч у нього й переважало тверезе мислення, він був надто вразливий. Ця зустріч становила б для нього велику небезпеку, а його спостереження не мали б для мене жодної цінності. По-друге, якби він дізнався про те, що я пережив, то відмовився б залишати мене наодинці. По-третє, будь-яка з непередбачуваних обставин перекреслила б мої наміри поговорити з мадам Менділіп віч-на-віч (МакКенн все одно був би неподалік на варті).
Я не міг знати того, що принесе мені ця зустріч. Та, очевидно, лиш так я міг зберегти почуття власної гідності. Визнати ці події чародійством, чаклунством і чимось надприродним означало б викинути забобонам білий стяг. Але не існує нічого надприродного. А якщо й існує, то лише відповідно до законів природи. Матеріальне повинно підлягати законам матеріального. Ми можемо й не знати цих законів, але вони, однак, існують. Якщо мадам Менділіп має доступ до чогось невідомого, то мені, як взірцю загальновизнаної науки, личило б дізнатися якомога більше про ще нікому не відоме вчення. Особливо після того, як я пізнав його на собі. Мені додавало впевненості те, що я міг передбачити її хитрощі, якщо то не була якась самовільна ілюзія. Так чи інакше, а я повинен з нею зазнайомитися.
Цього дня у мене були консультації, тож я ніяк не міг вибратися раніше другої. Я попросив Брайла замінити мене опісля.
Близько десятої зателефонувала медсестра й повідомила, що Рікорі прийшов до тями і хоче мене бачити.
Коли я зайшов до кімнати, він усміхнувся. Я нахилився, щоб послухати його пульс, і він сказав:
— Думаю, ви не просто врятували мені життя, докторе Ловелл! Рікорі вам безмежно вдячний. Він ніколи цього не забуде!
Трохи пишномовно, але цілком в його стилі. Це означало, що його мозок функціонує нормально. Я відчув полегшення.
— Ми вмить поставимо вас на ноги. — Я погладив його руку.
Він прошепотів:
— Ще були вбивства?
Я саме міркував над тим, чи пам’ятає він бодай щось із подій минулої ночі, і відповів:
— Ні. Але відколи МакКенн привіз вас сюди, ви дуже ослабли. Я не хочу, щоб ви сьогодні багато говорили. — І ніби між іншим додав:
— Нічого не трапилося. Правда, ви впали з ліжка сьогодні зранку. Ви це пам’ятаєте?
Він глянув на охоронців, а тоді на мене і сказав:
— Я слабкий. Дуже слабкий. Ви повинні якомога швидше поставити мене на ноги.
— Через два дні ви зможете сидіти, Рікорі.
— Ні, через два дні я повинен піти звідси. Маю одну термінову справу, яка не може чекати.
Я не хотів, щоб він нервував, тож передумав розпитувати в нього про інцидент в авто й рішуче мовив:
— А це вже цілком від вас залежить. Вам не можна хвилюватися. Ви повинні мене слухатися й робити так, як я кажу. А поки що я змушений вас покинути. Я розпоряджуся, щоб вас нагодували. Я також хочу, щоб ваші охоронці весь час перебували з вами в кімнаті.
Він відповів:
— І ви кажете, що все добре.
— Просто не хочу, щоб з вами щось трапилося. — Я нахилився над ним і прошепотів:
— МакКенн потурбувався про те, щоб ваші люди стежили за тією Менділіп. Вона не зможе втекти.
На що він відказав:
— Але від її людей куди більше користі, ніж від моїх, докторе Ловелл!
Я пильно на нього глянув. У Рікорі був дивний погляд. Я повернувся в клініку, глибоко замислившись. Рікорі щось недоговорює?
Об одинадцятій зателефонував МакКенн. Я був такий радий його чути, що мене аж зло взяло.
— Де вас чорти носили... — почав було я.
— Послухайте, док. Я в Моллі, сестри Пітерса, — перебив він. — Приходьте швидше сюди.
Така нахабна вимога мене ще більше розлютила.
— Не зараз, — відповів я. — Маю ще роботу в клініці і не зможу звільнитися раніше другої.
— Невже ви не можете вирватися? Щось трапилося, і я не знаю, що робити! — в його голосі звучав відчай.
— Що трапилося? — спитав я.
— Я не можу сказати вам по... — його голос вирівнявся, став лагіднішим; я почув, як він сказав: «Заспокійся, Моллі. Це не допоможе!» А тоді звернувся до мене:
— Що ж, тоді приходьте пошвидше, док. Я підожду. Записуйте адресу.
А потім я знову почув його голос:
— Та досить тобі, Моллі! Я не збираюсь залишати тебе одну. — І він повісив слухавку.
Стривожений, я сів у крісло. Він не запитав нічого про Рікорі, і це викликало занепокоєння. Моллі? Сестра Пітерса, ну звісно! Вона, мабуть, дізналася про смерть брата й пережила сильний удар. Пам’ятаю, як Рікорі казав, що вона чекає на дитину. Але ні. Я відчував, що МакКенн панікує через щось набагато серйозніше. Моя тривога все наростала. Я переглянув свої записи на прийом, та на сьогодні не було заплановано жодних важливих візитів. Спонтанно вирішивши, я попросив секретарку перетелефонувати моїм пацієнтам і перенести зустріч на інший день. Я замовив авто та рушив за адресою, яку мені дав МакКенн.
Він зустрів мене на порозі квартири. Його обличчя змарніло, а погляд був переляканий. Він затягнув мене всередину, не сказавши ні слова, і провів по коридору. Проходячи повз прочинені двері, я мигцем побачив жінку із заплаканим дитям на руках. МакКенн завів мене у спальню й показав на ліжко.
На ньому лежав чоловік, майже з головою накритий покривалом. Я підійшов ближче й торкнувся його. Чоловік був мертвий. І то не першу годину. МакКенн сказав:
— Це чоловік Моллі. Огляньте його, як ви оглядали шефа.
У мене закралося неприємне відчуття, ніби мною на гончарському станку крутить чиясь невблаганна рука — від Пітерса до Волтерс, Рікорі й тіла, що лежало в мене перед очима. Може, на цьому станок зупиниться?
Я роздягнув мертвого чоловіка і витягнув із сумки збільшувальне скло та кілька зондів. Оглянув кожен дюйм його тіла, почавши від грудей, але нічого не знайшов і перевернув тіло...
Коли враз біля основи черепа я вгледів дрібний прокол.
Я встромив туди зонд, який (дежавю якесь та й годі!) з легкістю проник всередину. Я легенько ним покрутив.
Щось схоже на тонку довгу голку зачепило ту життєво важливу точку, де спинний мозок переходить у головний. Випадково або, можливо, тому, що голкою сильно крутнули, розірвавши нервові шляхи, в чоловіка стався параліч дихання, й смерть наступила майже відразу.
Я витягнув зонд і звернувся до МакКенна.
— Його вбили, — сказав я. — Тією самою зброєю, що хотіли вбити Рікорі. Хай би хто то був, та цього разу справа увінчалася успіхом. Йому не судилося вижити, як Рікорі.
— Невже? — тихо мовив МакКенн. — Коли це сталося, в авто з Рікорі були тіки я і Поль. А єдині люди, що були поруч із цим чоловіком, док, були його дружина й дитина! Що ви на це скажете, га? Може, ці двоє вколошкали його, як ми шефа, згідно з вашими судженнями?
Я запитав у нього:
— Що вам про це відомо, МакКенне? І як так сталося, що ви зовсім випадково тут опинилися?
Він терпляче відповів:
— Я тут не був, коли його вбили, якщо ви на це натякаєте. А якщо хочте знати точну годину, це сталося о другій. А біля години тому до мене подзвонила Моллі, і я тут же до неї приїхав.
— Що ж, їй більше пощастило, ніж мені, — відказав я сухо. — Люди Рікорі ніяк не могли з вами зв’язатися з першої години минулої ночі.
— Знаю. Але поки мені не дзвонила Моллі, я цього не знав. Я якраз їхав до вас. А якщо ви хочете знати, чим я всю ніч займався, то я вам скажу. Я ходив у справах шефа і ваших. Хотів вивідати, де племінниця тої відьмачки тримає свою машину. Я дізнався, але було надто пізно.
— Але ж люди, які мали за ними наглядати...
— Слухайте, док, не хочете поговорити з Моллі? — перебив він мене. — Я боюся за неї. Вона тримається з усіх сил тільки тому, що я розказав їй про вас і пообіцяв, що ви прийдете.