— Відведіть мене до неї, — відказав я різко.
Ми пішли до тієї кімнати, де я бачив жінку і зарюмсану дитину. Жінці було не більше двадцяти семи чи двадцяти восьми років, і за звичних обставин вона виглядала б дуже навіть привабливо. Тепер же її обличчя було скривлене й мертвотно бліде, а очі сповнені жаху, що межував із божевіллям. Вона дивилася на мене невидющим поглядом і все потирала губи кінчиками вказівних пальців, в її очах не залишилося нічого, крім страху та горя. Дитина, дівчинка не більше чотирьох років, безперестанку плакала. МакКенн трусонув жінку за плече.
— Перестань, Моллі, — сказав він грубо й водночас співчутливо. — До тебе прийшов док.
Раптом жінка усвідомила мою присутність. Деякий час вона дивилася на мене, а тоді запитала, не з цікавості, а ніби відпускаючи останню тонку нитку надії:
— Він мертвий?
Вона прочитала відповідь на моєму обличчі й закричала:
— О, Джонні, мій любий Джонні! Мертвий!
Жінка взяла дитину на руки й майже спокійно мовила до неї
— Мій Джонні пішов, люба. Татко пішов. Не плач, маленька, скоро ми з ним побачимося!
Краще б вона розплакалася; але той глибокий страх, що засів у її погляді, був надто сильний й не дозволяв їй віддатися горю. Я розумів, що так довго тривати не може, і скоро вона зламається під його тиском.
— МакКенне, — прошепотів я, — виведіть її з цього стану. Скажіть або зробіть щось, аби вона розлютилася чи розплакалася. Байдуже що.
Він кивнув. А тоді вихопив у неї з рук дитину, затуливши її спиною. Він схилився до її обличчя й жорстоко кинув:
— Зізнавайся, Моллі! Нащо ти вбила Джона?
На якусь мить жінка вражено застигла. А тоді її пройняв дрож, а з очей зійшов страх, поступившись місцем люті. Вона кинулася на МакКенна з кулаками, та він схопив її за руки. Дитина зайшлася плачем.
Враз жінка заспокоїлася, безсило опустивши руки. Вона опустилася на підлогу, схиливши голову на коліна. З її очей ринули сльози. МакКенн хотів підняти й заспокоїти її, але я його спинив.
— Нехай поплаче. Так буде ліпше для неї.
За якийсь час вона глянула на МакКенна й мовила тремтячим голосом:
— Ти ж так не думаєш, Дене?
— Ні, я знаю, що ти цього не робила, Моллі. Але ти повинна розказати все доку. Потрібно багато чого з’ясувати.
Тепер вона спитала вже цілком нормальним тоном:
— Хочете задавати питання, чи краще я сама все розповім?
Тут встряв МакКенн:
— Розкажи йому все так, як мені. Почни з ляльки.
— Так, ви поки розказуйте, а якщо у мене виникнуть запитання, я поставлю їх після того, як ви закінчите свою оповідь, — сказав я.
І вона почала:
— Учора ввечері приїхав Ден і повіз мене покататися. Зазвичай Джон не приходить... не приходив додому раніше шостої. Але вчора він непокоївся за мене, тож прийшов додому раніше, близько третьої. Йому подобається... подобався... Ден, тож він наполіг на тому, щоб я поїхала разом із ним. Повернулась я десь по шостій.
— Моллі, тут надіслали подарунок для малечі, — сказав він. — Ще одна лялька. Б’юсь об заклад, це Том її прислав. — Том — це мій брат.
На столі лежала велика коробка. Я відкрила її. Всередині була лялька, зовсім як жива. Досконала. Маленька лялечка. Не дитятко, а скоріше дівчинка десяти чи дванадцяти років. Вбрана у шкільну форму, з в’язкою книжок через плече, зростом близько одного фута, але ідеальна. В неї було найпрекрасніше личко — личко маленького янгола. Джон сказав:
— Посилка була адресована тобі, Моллі. Я подумав, що там квіти, і відкрив її. Таке враження, наче вона зараз заговорить, еге ж? Впевнений, саме так і виглядає портретна лялька. Либонь, якась дитина позувала для неї.
Тепер і я була переконана, що це Том її прислав, тому що він уже дарував ляльку маленькій Моллі, а моя подруга... покійна... також якось придбала лялечку для дитини в тій самій крамниці, що й Том. Вона казала мені, що жінка, яка виготовляє ці ляльки, попросила її позувати для одної з них. Я здогадалася, що Том просто пішов до тієї крамниці й придбав маленькій Моллі ще одну ляльку. Та я запитала в Джона:
— У коробці була якась записка чи листівка для мене?
— Ні, хоча там лежало дещо цікаве. Де ж я його подів? Певно, засунув до кишені.
Понишпоривши у себе в кишенях, він дістав звідти мотузок, зав’язаний у декілька вузликів і наче скручений з волосся. Я здивувалася:
— Цікаво, що Том хотів цим сказати?
Джон поклав мотузок назад до кишені, і я більше про нього не згадувала.
Поки маленька Моллі спала, ми поклали ляльку до неї в ліжечко, щоб вона побачила її, як тільки прокинеться. Дитина була просто в шаленому захваті від неї. Поки ми вечеряли, Моллі гралася лялькою. А коли ми вклали її до ліжечка, я хотіла забрати ляльку, та малеча розплакалася, і ми дозволили їй спати разом з нею. До одинадцятої ми грали в карти, після чого пішли готуватися до сну.
У Моллі неспокійний сон, тому вона досі спить у дитячому ліжечку, щоб не впасти уві сні. Ліжечко стоїть у нашій спальні, в кутку біля одного з двох вікон. Між ними — мій туалетний столик, а наше ліжко впирається узголів’ям у стіну прямо навпроти вікон. На мить ми зупинилися біля ліжечка, щоб глянути на Моллі, як це завше робимо... робили. Вона мирно спала, пригорнувши ляльку до себе так, що її голівка лежала в неї на плечі.
Джон сказав:
— Господи, Моллі, ця лялька зовсім як жива дитина! Я б не здивувався, якби вона отак встала й пішла. Для неї, певно, позувало якесь дуже гарне дівча.
І то була щира правда. У неї було найпрекрасніше і найлагідніше личко... і, ох, докторе Ловелл... саме тому вона наганяла стільки страху... невимовного страху...
— Такі цікаві вузлики, — сказав він. — Коли матимеш змогу, запитай у Тома, що вони означають. — Він кинув І мотузок на столик біля своєї половини ліжка і швидко заснув. А незабаром і я задрімала.
А тоді прокинулася... принаймні, я так думала... не знаю, був то сон чи ява. Скоріш за все, сон... і все ж... Боже, Джон мертвий... я чула, як він помер...
І вона знову розплакалася. А згодом продовжила:
— Якщо я прокинулася, то через неймовірну тишу. І все ж, саме через неї складалося враження, ніби то був сон. Тиша не буває настільки тихою... окрім як уві сні. Наша спальня — на другому поверсі, і туди знадвору завжди долинають якісь звуки. А тоді я не чула ані найменшого звуку... було так, наче... наче цілісінький світ втратив дар мови. Мені здалось, я сіла на ліжку, дослухаючись... напружено дослухаючись і намагаючись вловити найменший звук. Я навіть не чула дихання Джона. Мені стало лячно, бо в цій тиші було щось таке, що пробуджувало страх. Щось живе! Щось недобре! Я хотіла потягнутися до Джона, намагалася торкнутися його, розбудити.
Але й пальцем не могла поворухнути! Мене наче паралізувало! Тоді я спробувала заговорити, закричати. Але не змогла!
Фіранки на вікнах були наполовину опущені. З-під них проникало трохи вуличного світла, коли це раптом воно зникло. В кімнаті запанувала темрява, цілковита темрява.
А тоді звідкілясь засвітило зеленим.
Тьмяний відблиск. Він ішов не з вулиці, а був у самій кімнаті. Він усе загорявся й згасав, загорявся й згасав. Та після кожного згасання світло ставало все яскравішим. Воно було таке зелене, як світлячок. Або як місячний відблиск у прозорій зеленавій воді. Врешті той відблиск перестав мигтіти. Він скидався на світло, але то було не світло, бо воно не сяяло й не блистіло. Воно було всюди — під туалетним столиком, під кріслами... але не відкидало тіней. Я чітко бачила обриси кімнати; й дитину, що спала у своєму ліжечку, і голівку ляльки в неї на плечі...
Коли раптом лялька поворухнулася!
Вона повернула голову, ніби дослухаючись до дихання малечі, а тоді поклала свої маленькі рученята на руку дитини. Рука звісилась донизу.
Лялька сіла!
Тепер я була певна, що все це тільки сон, дивна тиша, дивний зелений відблиск... і це...
Лялька видерлася через край ліжечка й зіскочила вниз. Вистрибцем, достоту як дитина, побігла до ліжка, розмахуючи в’язкою книжок. Вона вертіла головою туди-сюди, зацікавлено роздивляючись кімнату, мов допитлива дитина. А тоді помітила туалетний столик і на мить зупинилася, щоб глянути у дзеркало. Вона вилізла на стільчик, а звідти вистрибнула на туалетний столик і, відклавши вбік книги, почала милуватися своїм відображенням.