Вона задоволено себе розглядала й крутилася, заглядаючи в дзеркало то через одне плече, то через інше. Я подумала про себе: «Який дивний сон!» Нахилившись личком до дзеркала, вона поправила й пригладила собі волосся. І я знов подумала: «Яка самозакохана чепурунка!» А тоді: «Мені все це сниться через Джона, бо він сказав, що лялька зовсім як жива і що він не здивувався б, якби вона вміла ходити». Я замислилася: «Але ж це не сон, інакше б я не думала про те, що мені це сниться!» Раптом мені все це видалося цілковитим абсурдом, і я засміялася, хоч і знала, що не зронила при тому жодного звуку. Знала, що... сміх засів десь усередині. Але лялька наче почула мене. Відвернувшись від дзеркала, вона зиркнула на мене...
Моє серце немов зупинилося. Мені й раніше снилися жахіття, докторе Ловелл, але навіть переживаючи найстрашніші з них, я не почувалась так, як тоді, коли зустрілася поглядом з лялькою...
То були очі диявола! Вони світилися червоним. Так яскраво-яскраво... немов очі звіра в темряві. Але саме цей бісівський блиск в очах змусив мене почуватися так, ніби чиясь рука стиснула моє серце! Ці диявольські очі на ангельському личку...
Не знаю, скільки вона отак стояла й пронизувала мене своїм поглядом. Та врешті вона зіскочила з туалетного столика й сіла на край стільця, теліпаючи ніжками, як мала дитина і не відриваючи від мене погляду. А тоді поволі й неспішно потягнулася маленькою ручкою до шиї і так само повільно відвела її назад. В руці у неї була затиснута довга... мов кинджал... шпилька...
Лялька зістрибнула зі стільця на підлогу й побігла прямо до мене, сховавшись під ліжком. А за мить вона вже видерлася на ліжко й стояла в ногах Джона, все ще дивлячись на мене своїми червоними очиськами.
Я знову спробувала закричати, поворухнутися. Намагалася розбудити Джона. Я молилася: «Господи милосердний, розбуди його! Боженьку, будь ласка, розбуди!»
Лялька відвела від мене свій погляд і тепер дивилася на Джона. Вона вилізла на нього й почала повзти до його голови. Я намагалася поворухнути рукою, щоб спинити її. Але не могла. Лялька зникла з мого поля зору...
І тоді я почула страшний стогін. Я відчула, як тіло Джона затремтіло, а затим витяглося й скрутилось... я почула його зітхання...
Глибоко-глибоко в душі... я знала, що Джон помирає... і нічого не могла з тим вдіяти... в тиші, в зеленому світінні...
Раптом на вулиці за вікном хтось заграв на флейті. Я почула метушливу біганину й побачила, як підлогою біжить лялька й вистрибує на підвіконня. Вона стала навколішки, визираючи на вулицю. Лялька тримала щось у руці. Придивившись, я побачила мотузок із вузликів, що лежав біля Джона на столику.
Я знов почула звук флейти... лялька вистрибнула з вікна... і я ще раз мигцем побачила ці червоні очі... я бачила, як вона вхопилася за підвіконня своїми маленькими рученятами... а тоді зникла...
Зелене світло... замерехтіло... й погасло. З-під фіранок знову пробивалося вуличне світло. Здавалося... немов... тиша вислизнула геть.
А тоді мене наче накрила хвиля темряви. Я провалилася в неї й, захлинаючись, чула, як годинник пробив другу ночі.
Коли я прокинулася... чи отямилась... чи, якщо то був сон, прокинулась... я глянула на Джона. Він лежав... так непорушно! Я торкнулася його... він був холодний... такий холодний! Я знала, що він мертвий!
Докторе Ловелл... скажіть, де сон, а де ява? Я ж розумію, що лялька не могла вбити Джона!
Помираючи, він хотів мене розбудити, і тому мені таке приснилося? Чи я...сама... уві сні... його вбила?
Розділ 12
Методика мадам Менділіп
В її очах було стільки страждання, що я просто не міг сказати їй правду, тому збрехав.
— Принаймні в цьому я можу вас заспокоїти. Смерть настала з цілком природних причин — у вашого чоловіка обірвався тромб у мозку. Оглянувши його, я в цьому повністю переконався. Ви жодним чином до його смерті не причетні. А що стосується ляльки, то вам приснився навдивовижу реалістичний сон, от і все.
Вона подивилася на мене так, наче ладна була віддати душу, щоб повірити моїм словам, і мовила:
— Але я чула, як він помирав!
— Цілком імовірно, що... — я вдався до дещо заплутаних пояснень, знаючи, що вона не все зрозуміє, а я звучатиму переконливіше... — Можливо, ви просто не до кінця прокинулися. Ми це називаємо межею безсонної свідомості. Скоріш за все, вам снилося те, що ви чули. Намагаючись пояснити ці звуки, ваша підсвідомість сплела цілу фантастичну драму, яку ви щойно мені описали. Те, що у вашому сні тривало хвилини, насправді промайнуло у вашій голові за одну мить — у підсвідомості своє розуміння часу. Таке І часто трапляється. Грюкіт дверей чи інший різкий звук пробуджує людину а зовсім прокинувшись, вона виловлює з пам’яті цілком реалістичний сон, що обірвався на гучному і звукові, хоча з нього він лише почався. Людині здається, наче вона снила годинами, хоч насправді її сновидіння було настільки блискавичне, що промайнуло всього лиш за якусь частку секунди між звуком та пробудженням.
Вона глибоко вдихнула; з її очей зійшов вираз глибокої муки. Та я не вгавав.
— Ще одне, про що вам слід пам’ятати, — ваш стан, і Багатьом жінкам при надії властиві особливо реалістичні й зазвичай не зовсім приємні сновидіння. Іноді доходить навіть до галюцинацій.
Вона прошепотіла:
— Це правда. Коли мала народитися маленька Моллі, мені снилися одні жахіття...
Якусь мить вона вагалася; я бачив, як сумнів кинув тінь на її обличчя.
— Але ж лялька... зникла!
І Я був злий сам на себе. Мене заскочили зненацька, і я не мав що сказати на це. Але МакКенн не розгубився й невимушено мовив:
— Звісно, вона зникла, Моллі. Я викинув її у сміттєпровід. Коли ти мені все розповіла, я подумав, що краще тобі її більше не бачити.
Вона різко запитала:
— І де ж вона лежала? Я всюди її шукала.
— Гадаю, ти просто була знетямлена, — відповів він. — Я знайшов її в ногах малечі, де вона лежала перекручена з покривалом. Зламана. Таке враження, ніби малеча вистрибувала по ній уві сні.
Вона мовила із сумнівом у голосі:
— Можливо, вона закотилась їй під ноги. Туди я, здається, не заглядала
Щоб Моллі не запідозрила таємної змови між мною й МакКенном, я строго сказав:
— Дарма ви це зробили, МакКенне. Якби ви відразу показали ляльку місіс Гілмор, вона б зрозуміла, що це був всього лиш сон, і так не страждала б.
— Ну, я не лікар, — відповів він похмуро. — Я зробив так, як вважав за потрібне.
— Спустіться вниз, можливо, вам ще вдасться її знайти, — звелів я роздратовано.
МакКенн запитально глянув на мене. Я кивнув, сподіваючись, що він мене правильно зрозумів. За кілька хвилин він повернувся.
— Вони вивезли сміття якихось п’ятнадцять хвилин тому, — доповів він із сумом. — Разом із лялькою. Але дещо я все-таки знайшов.
У нього в руках був маленький ремінець, з якого звисало півдюжини мініатюрних книжечок. Він запитав:
— Моллі, це їх лялька поклала на край туалетного столика в тебе уві сні?
Вона глянула й відсахнулася.
— Так, — прошепотіла вона. — Будь ласка, забери їх геть, Дене. Я не хочу це бачити.
Він переможно глянув на мене.
— То я, певно, все-таки правильно зробив, що викинув ту ляльку, як думаєте, док?
— Тепер, коли місіс Гілмор знає, що то був усього лише сон, в цьому немає нічого страшного, — відказав я. — А зараз, — я взяв її холодні руки у свої, — послухайте, що я вам скажу. Я не хочу, щоб ви залишалися тут ні хвилиною довше. Натомість я хочу, щоб ви спакували все необхідне для себе та маленької Моллі й поїхали кудись на тиждень. Я тривожуся за вас і за маленьке життя, яке от-от має з’явитися на світ. Я владнаю всі необхідні формальності. Зі всім іншим звертайтеся до МакКенна. Але прошу вас, покиньте цей дім. Ви ж послухаєтеся мене?