Дякувати Богу, вона легко погодилася. Щось моторошне було в тому, як вони з дитям прощалися із тілом. Врешті-решт, зібравшись, вони разом з МакКенном рушили до рідні. Малеча хотіла прихопити із собою «ляльку-дівчинку і ляльку-хлопчика». Та я не дозволив, незважаючи на ризик пробудити у Моллі підозри. Не хотів, щоб якась частинка мадам Менділіп супроводжувала їх у втечі. МакКенн підтримав мене, тож ляльки залишилися вдома.
Я зателефонував знайомому трунарю й востаннє оглянув тіло. Щодо розтину я не хвилювався, знаючи, що мій висновок ні в кого не викличе сумнівів. Та й ніхто не помітить цього маленького проколу. Коли приїхав трунар, я пояснив йому, що дружина покійного от-от мала народити, тож їй довелося поїхати в лікарню. У висновку я вказав причину смерті — тромбоз, сумно відзначивши, що схожий діагноз поставив банкірові його лікар, і згадав, яку реакцію в мене це викликало.
Тіло забрали, а я чекав на повернення МакКенна, силкуючись розібратися у всій цій фантасмагорії, в якій я, схоже, загруз. Я намагався очистити свій розум від упереджених думок про те, що могло бути, а що ні. Для початку я допустив ймовірність того, що мадам Менділіп володіє невідомими сучасній науці знаннями. Та я відмовлявся називати це чаклунством. Слова нічого не означають, адже їх роками припасовують цілком природним явищам, чиї наслідки незрозумілі простолюду. Не так давно, наприклад, в очах диких племен спалах сірника був справжнісіньким «чаклунством».
Ні, мадам Менділіп не «відьма», як вважав Рікорі. Вона володіла якоюсь невідомою наукою, от і все.
А оскільки це наука, то й керується вона певними сталими законами, хоч і невідомими мені. Якщо діяння лялькарки кидають виклик причині й наслідку, то вони обов’язково підлягають власним законам причинно-наслідкового зв’язку. В них немає нічого надприродного, просто я, як і ті аборигени, не знав, від чого спалахує сірник. Та я, здається, опанував деякі з цих законів і дещо з її хитромудрих прийомів — сукупності різноманітних деталей механізму, що є в будь-якому мистецтві. Вузлуватий мотузок, «відьомський вузол», вочевидь, відповідав за життєздатність ляльок. Один з таких мотузків непомітно підсунули Рікорі перед тим, як на нього напали. Інший я знайшов біля його ліжка після дивних подій тієї ночі. Я заснув, тримаючи в руках один із цих мотузків, і в результаті намагався вбити власного пацієнта! Третій мотузок супроводжував ляльку, що вбила Джона Гілмора.
Очевидно, мотузок був частиною механізму управління й контролю за ляльками.
Але до цього всього ніяк не пасувала історія п’янички, який не міг мати при собі «відьомського вузла», коли на нього напала лялька Пітерса.
Проте мотузок міг лише приводити ляльок в дію, після чого вони певний час існували самі по собі.
Очевидно також, що лялькарка діяла за одним незмінним принципом. Крок перший — умовити потенційну жертву позувати для неї, крок другий — ранити жертву, щоб обробити їй рану маззю, яка спричиняє смерть, крок третій — лялька повинна бути точною копією жертви. Схожі симптоми доводили те, що смерть у всіх випадках настала однаково.
Та хіба смерть всіх цих людей і рухливість ляльок якось взаємопов’язані? Невже вони й справді відігравали якусь важливу роль?
Лялькарка могла в це вірити; ба більше, вона в це свято вірила.
А я — ні.
Те, що лялька, яка вколола Рікорі, була схожа на Пітерса; і те, що «лялька-медсестра», яку бачили охоронці в мене на підвіконні, могла бути копією Волтерс, для якої вона позувала, і те, що лялька, яка встромила шпильку в мозок Гілмора, була, схоже, копією маленької Аніти, одинадцятирічної школярки, — усе це я визнав.
Але те, що частинка Пітерса, Волтерс чи Аніти якось привела в рух цих ляльок... що з них посмертно висмоктали дрібку їхньої життєвої енергії, їхній розум і «душу», перетворивши їх на щось лихе й ув’язнивши в тілах ляльок з дротяним скелетом... мій розум навідріз відмовлявся сприймати. Я не міг змусити себе навіть припустити таке.
Мої роздуми перервав прихід МакКенна.
Він коротко сказав:
— Що ж, із цим покінчено.
Я запитав у нього:
— МакКенне, коли ви сказали, що знайшли ляльку, ви збрехали, правда ж?
— Звісно, док. Ляльки ніде не було.
— Але де ж ви взяли ці маленькі книжечки?
— Там, де, за словами Моллі, лялька їх залишила — на туалетному столику. Я обережно забрав їх після того, як вона мені все розказала. Вона їх і не помітила, я її просто обманув. Непогано, еге ж?
— Ви змусили мене задуматися, — відповів я. — Не знаю, що б ми їй сказали, якби вона запитала про мотузок.
— Схоже, мотузок не справив на неї враження... — він завагався. — Але, думаю, він грає чи не найголовнішу роль, док. Якби я не забрав її покататися, а Джона в той час не було вдома, і Моллі б замість нього відкрила коробку, думаю, якраз вона лежала б мертвою, а не Джон.
— Тобто, ви маєте на увазі...
— Я маю на увазі, що ляльки нападають на тих, у кого є мотузок, — відказав він похмуро.
Що ж, я думав так само.
— Але навіщо комусь убивати Моллі? — запитав я.
— Може, комусь здається, що вона забагато знає. Якраз про це я хотів з вами поговорити. Та відьма Менділіп знає, що за нею слідкують!
— Бо в неї кращі вартові, — повторив я слова Рікорі, і тоді розказав МакКенну про другий напад уночі і чому я шукав його.
— А це, — сказав він, коли я закінчив, — доказує той факт, що та відьма Менділіп знає, хто саме за нею слідкує. Вона пробувала покінчити з шефом і з Моллі. А тепер, док, ми — її мішень.
— Ляльок хтось супроводжує, — почав я. — Для них мелодія — клич. Вони не зникають в нікуди, а реагують на неї й рухаються в напрямку... того, хто награє мелодію. Ці ляльки, мабуть, з крамниці. А отже, одна з тих жінок принесла їх сюди. Як їм вдалося не потрапити на очі вашим охоронцям?
— Не знаю, — його худе обличчя виглядало стривоженим. — Це справа рук рибоподібної дівки. Дозвольте вам дещо розповісти, док. Покинувши ваш дім минулої ночі, я пішов до своїх хлопців дізнатися, чи є якісь новини. І вони мені багато розказали. Близько четвертої дівка пішла у приміщення позаду магазину, а стара баба стала на касі. Вони на це не звернули уваги. Але хто, вгадайте, йшов вулицею й пірнув до лялькового магазину близько сьомої? Дівка. Хлопці, що слідкували за тильною частиною магазину, отримали за це по голові! Але вони не бачили, як вона виходила, тому перевели стрілки на тих, хто дивився за входом до магазину.
Тоді близько одинадцятої прийшов один охоронець із ще гіршими новинами. Він сказав, що стояв якраз на початку Бродвею, коли побачив, як за поворот звернула машина, за рульом якої сиділа та дівка. Він не міг її ні з ким переплутати, тому що бачив її в ляльковому магазині. Так вона їхала вгору Бродвеем. Він побачив, що за нею ніхто не слідкує, тому кинувся на пошуки таксі. Але кругом нікого не було, жодної припаркованої машини, яку можна було б ненадовго позичити. Тому він пішов до хлопців вияснити, чим вони в чорта там займаються. І знову ніхто не бачив, щоб дівка виходила з магазину.
Тоді я разом із ще кількома охоронцями взявся прочісувати район в пошуках місця, де та дівка припаркувала свою машину. Нам ніяк не везло, поки біля четвертої один із хлопців, тих, що слідкували за магазином, не зустрівся зі мною. Він сказав, що біля третьої бачив, як дівка, принаймні він думав, що то була вона, йшла по вулиці недалеко від магазину. В руках у неї була пара сумок, ніби не важких. Вона швидко йшла. Але магазин проминула. Він підійшов трохи ближче, щоб краще її роздивитися, та вона раптом як крізь землю провалилася. Він обшукав те місце, але від неї і сліду не залишилося. На вулиці було досить темно. Він смикав клямки дверей і заглядав у всі провулки, але двері всюди були зачинені, а у провулках нікого не було. Тож він кинув цю справу і пішов по мене.
Я обшукав те місце, що було всього за кілька кроків від лялькового магазину. Їх розділяє вісім будівель — це здебільшого магазини і склади над ними. Там мало хто живе, і всі будинки старі. Я ніяк не міг зрозуміти, як тій дівці вдалося прослизнути в магазин. Може, охоронець помилився. Може, він бачив когось іншого, або ж йому просто привиділося. Але ми ще раз все старанно прочесали, натрапивши згодом на місце, схоже на гараж. Недовго повозившись із замком, ми відкрили двері. І ясно, що там стояло авто з іще теплим мотором. Значить, воно там недовго стояло. І то було те саме авто, за рулем якого один з наших охоронців бачив ту дівку.