Я закрив гараж і пішов до своїх хлопців. Решту ночі я стежив разом із ними. Але в ляльковому магазині було темно. Та близько восьмої ми побачили, як дівка відчиняє магазин. Зсередини!
— Отже, — перепинив я його, — у вас немає доказів, що вона виходила з крамниці. Дівчина, яку бачив ваш охоронець, могла бути зовсім не вона.
Він із жалем глянув на мене.
— Хіба їй не вдалося вдень вислизнути непоміченою? Що їй заважало зробити те саме ввечері? Охоронець бачив, як вона їхала машиною, хіба не так? А потім ми знайшли авто недалеко від того місця, де дівка зникла з поля зору.
Я сів, замислившись. У мене не було причин не довіряти МакКенну. І цей зловісний збіг обставин у часі! Я напівпошепки сказав:
— Її відсутність удень збігається з часом, коли лялька опинилася в помешканні Гілморів, так само як і ввечері, коли напали на Рікорі й помер Джон Гілмор.
— Прямо в яблучко! — вигукнув МакКенн. — Вона йде, залишає ляльку в Моллі і вертається назад. Потім натравлює ляльок на шефа. Жде, коли вони вискочать з вікна, і потім іде по ляльку, яку вона лишила в Моллі. А тоді вертається додому. В її сумках — ляльки.
Я не міг стримати роздратування через всю цю дурню.
— То ви, мабуть, думаєте, що вона вилетіла з дому на мітлі через димар, — сказав я саркастично.
— Ні, — відповів він серйозно. — Ні, не думаю, док. Але будівлі старі, і там, можливо, є якийсь лаз, з якого вона могла вибратися назовні. В будь-якому разі, мої хлопці стежать за вулицею і гаражем, тому вдруге їй цей трюк не вдасться.
А тоді похмуро додав:
— До того ж, я не стану стверджувати, що вона, якщо шо, не сяде на мітлу.
Я рішуче мовив:
— МакКенне, я маю намір піти й поговорити з тою мадам Менділіп і хочу, щоб ви пішли зі мною.
— Я буду поруч, док. Зі стволом напоготові.
— Ні, я хочу зустрітися з нею віч-на-віч, але так, щоб ви пильнували за всім знадвору.
Йому це не сподобалося. Посперечавшись трохи, він врешті неохоче погодився.
Я зателефонував до себе додому. Брайл повідомив, що Рікорі оклигує напрочуд швидко, і я попросив його подбати про решту справ до кінця дня, вигадавши консультацію з клієнтом, щоб якось виправдати своє прохання. А тоді переключився на кімнату Рікорі. Я попросив медсестру передати йому, що МакКенн поруч зі мною і ми зайняті одним розслідуванням, результати якого я повідомлю йому, коли повернуся, і якщо Рікорі не проти, я хотів би, щоб МакКенн весь цей час провів зі мною.
Рікорі передав, щоб МакКенн виконував мої вказівки, як його власні. Він хотів поговорити зі мною особисто, але цього не хотів я і, пославшись на те, що дуже поспішаю, повісив слухавку.
Я добре пообідав і відчував, що це допоможе мені ближче триматися межі реальності, чи того, що я вважав реальністю, в час, коли зустрінуся з тією володаркою ілюзій. МакКенн був навдивовижу тихий і стурбований.
Годинник пробив третю, коли я поїхав на зустріч із мадам Менділіп.
Розділ 13
Мадам Менділіп
Я стояв біля вітрини лялькової крамниці, приборкуючи вперте небажання заходити досередини. Я знав, що МакКенн чатує неподалік. Знав, що люди Рікорі стежать за всім, що відбувається, з будівель напроти, а інші вештаються поміж перехожих. Незважаючи на гуркіт надземних потягів, шум авто уздовж Беттері та, здавалось, цілком звичну вуличну метушню, крамниця лялькарки здавалася глухою фортецею. На порозі я здригнувся, наче двері крамниці вели у незвіданий світ.
У вітрині було виставлено всього кілька ляльок, та вони були достатньо незвичні, щоб привернути до себе увагу дитини чи дорослого. Не настільки красиві, як у Волтерс чи Гілморів, але також чудові. У крамниці було приглушене світло. За прилавком я побачив худеньку дівчину, не інакше як небогу мадам Менділіп. Звісно, судячи з габаритів крамниці, там ніяк не могла вміститися та вишукана кімната, про яку Волтерс писала у себе в щоденнику. Хоча будівля стара, і з тильного боку могло бути набагато більше місця, ніж у самій крамниці.
Я перестав вагатися і, різко й нетерпляче відчинивши двері, ступив усередину.
Коли я ввійшов, дівчина повернулася до мене, дивлячись, як я наближаюся до неї. Вона мовчала. Я швидко окинув її оком. Очевидно, істеричний тип, один з найдосконаліших, які мені доводилося зустрічати. Я звернув увагу на її випуклі тьмяно-блакитні порожні очі з розширеними зіницями, довгу тендітну шию та злегка округлі риси обличчя, білі та довгі тонкі пальці. Вона стискала їх, і я зауважив їхню дивовижну гнучкість — завершальний пункт істеричного синдрому за Ленель-Лавастином[7]. В інші часи та за інших обставин вона могла бути жрицею, проповідуючи священне писання, або святою.
Її домінантною рисою був страх. В цьому не було жодних сумнівів. І все ж я був певний, що вона боялася не мене. То був глибинний, нетутешній страх, що лежав, звиваючись, біля коренів її існування, руйнуючи її життєву енергію, — духовний страх. Я глянув на її волосся. Воно було сріблясто-попелясте... колір... колір волосся, з якого були сплетені мотузки!
Побачивши, що я не можу відвести погляду від її волосся, з її тьмяних очей потроху почала спадати імла, й тепер вона дивилася насторожено. Здається, вона вперше усвідомила мою присутність. Я сказав якомога невимушеніше:
— Мене просто зачарували ляльки у вашій вітрині. Гадаю, одна із них припала б до душі моїй маленькій онучці.
— Ми саме їх розпродуємо. Тому якщо вам котрась пригледілася, можете купити її за дуже вигідною ціною.
У неї був низький голос. Вона говорила майже пошепки і якось байдуже. Але мені здалося, що напруга в її погляді лише посилилася.
— Гадаю, — відповів я, вдаючи роздратування, — це пропозиція для якогось випадкового покупця. Але бачте, вона — моя улюблена онучка, і я хочу для неї лише найліпшого. Тож, якщо вам не складно, покажіть мені, які у вас ще є, можливо кращі, ляльки.
На якусь мить її очі спалахнули. Мені здалося, наче вона дослухалася до звуків, яких я не чув. Раптом дівчина скинула із себе байдужість і стала люб’язною. І тієї ж миті я відчув на собі пильний погляд чиїхось інших очей. Враження було настільки сильне, що я мимоволі обернувся, вдивляючись у глиб крамниці. Та в приміщенні, крім мене й дівчини, нікого не було. За прилавком я помітив ледь прочинені двері. Кинув погляд на вітрину — чи не зазирає крізь неї МакКенн. Але там нікого не було.
Нараз невидимий погляд зник, наче клацнув затвор фотоапарата. Я обернувся до дівчини. Вона розклала на прилавку півдюжини коробок й розпаковувала їх. Звівши на мене свої щирі й майже лагідні очі, вона мовила:
— Звісно, я покажу вам усе, що в нас є. Вибачте, якщо змусила вас подумати, нібито мені байдуже до ваших побажань. Моя тітка, яка створює ці ляльки, дуже любить дітей. І вона б не допустила, щоб хтось, хто любить їх так само, як вона, вийшов звідси розчарований.
То були незвичні, пишномовні слова, які вона, здавалося, за кимось повторювала. Проте мене здивувало не так це, як раптова зміна її поведінки. Її голос звучав уже не мляво, а вібрував життєвою енергією. Та й від тієї байдужої і нудної дівчини не залишилося й сліду. Навпаки, вона була жвава й життєрадісна, її обличчя налилося барвою, а з очей повністю зійшла імла; в них загорівся вогник, радше глузливий, ніж злісний.
Я розглядав ляльок.
— Гарненькі лялечки, — врешті мовив я. — Та невже у вас немає кращих? Розумієте, така подія — у моєї внучки день народження, їй сповнюється сім. Ціна не має значення, якщо вона в межах розумного, звісно...
Я почув, як вона зітхнула, й глянув на неї. Її тьмяні очі знов були повні страху, а іскра насмішки погасла. З її лиця зійшов рум’янець. Раптом я знову відчув на собі невидимий погляд, тільки ще пронизливіший, ніж до того.