За прилавком відчинилися двері.
І хоч я був готовий до незвичної зовнішності лялькарки, про яку писала Волтерс, вона все ж мене страшенно вразила. На тлі ляльок і тонкої статури дівчини ще різкіше виділялися її зріст і огрядність. З дверей мене розглядала велетенська жінка з масивним лицем, широкими та високими вилицями і вусами над товстою верхньою губою — достоту тобі чоловік, якби не пишні груди.
Я зазирнув їй в очі й забув усю гротескність її обличчя й статури. У неї були величезні променисті карі очі, що вражали своєю жвавістю. Наче духи-близнюки, не пов’язані з тілом. З них лився потік енергії, що приємно пощипував мої нерви. В цьому не було нічого зловісного, принаймні тоді.
Я насилу відірвав погляд від її очей, щоб глянути на її руки. Вона була закутана у все чорне, і її руки ховалися у фалдах пишного плаття. Тоді я знову перевів погляд на її очі, в яких побачив іскру глузливого презирства, як у тої дівчини. Вона заговорила, і тепер я знав, що та життєва енергія, яка вчувалася в голосі дівчини, була лише відлунням цього солодкого, дзвінкого й глибокого голосу.
— Вам не до вподоби ляльки, які вам показала моя небога?
Зібравшись з думками, я мовив:
— Вони всі чудові, мадам... мадам...
— Менділіп, — тихо мовила вона. — Мадам Менділіп. Ви не знали, як мене звуть?
— На жаль, — непевно відповів я. — У мене є маленька внучка. І я хочу подарувати їй щось особливе на її день народження. Всі ляльки, що я бачив, красиві, та можливо у вас є щось...
— Щось... виняткове... — на мить вона змовкла, — ще гарніше. Що ж, можливо і є. Та коли я виявляю до своїх покупців винятковий інтерес, — тепер я був певний, що вона наголосила на цьому слові, — то повинна знати, з ким маю справу. Ви, мабуть, думаєте, я — якась дивакувата власниця крамниці, еге ж?
Вона засміялася, й мене здивувало, як свіжо, молодо й солодко звучав цей сміх.
Знову насторожившись, я величезним зусиллям волі знову повернувся до реальності. Я витягнув візитівку із сумки. Я не хотів, щоб вона дізналася моє ім’я. Але я також не хотів скерувати її увагу на когось, кому вона б завдала шкоди. Тому я підготувався і приніс візитівку колеги, який вже давно помер. Вона глянула на неї.
— О, то ви лікар, — сказала вона. — Що ж, тепер, коли ми знайомі, я можу показати вам усе найкраще, що в мене є.
Вона повела мене через двері у широкий напівосвітлений коридор. Вона торкнулася моєї руки, і я знову відчув це дивне енергійне пощипування. Зупинившись біля інших
дверей, вона повернулася до мене.
— Тут зберігаються мої найкращі ляльки. Виняткові!
Вона знову засміялася і відчинила двері.
Ступивши на поріг, я на мить затримався, занепокоєно оглядаючи кімнату. Тому що то не була та чарівна кімната, про яку писала Волтерс. Щоправда, вона була більша, ніж можна було очікувати. Але де ж ті вишукані старовинні панелі, давні гобелени й магічне дзеркало, що скидалося на величезну «кришталево чисту краплю води», та інші дрібниці, через які вона почувалась, як у раю?
З вікна, що виходило на невеликий закритий порожній дворик, проникало трохи світла з-під напівопущених фіранок. Стіни та стеля буди з простого пофарбованого дерева. Одна стіна була повністю заставлена маленькими вбудованими шафками з дерев’яними дверцятами. На іншій висіло кругле дзеркало, але на тому схожість із описом Волтерс закінчувалася.
У кімнаті був камін — такий є в кожному старому помешканні Нью-Йорка. На стінах висіло кілька гравюр. Величезний «розкішний», а насправді цілком звичайний, стіл був завалений ляльковими одежинами, завершеними і ще недошитими.
Моє занепокоєння все наростало. Якщо Волтерс перебільшувала з величністю кімнати, то що ще в її щоденнику було вигадкою — чи, як я тоді вважав, витвором надто бурхливої уяви?
Утім, вона зовсім не перебільшувала, коли описувала очі та голос лялькарки, не перебільшувала також, змальовуючи зовнішність та специфічність її небоги. Жінка заговорила, відірвавши мене від моїх думок.
— Бачу, моя кімната вас зацікавила?
Вона говорила дуже м’яко. В її голосі вчувалося таємне задоволення.
Я відповів:
— Кімната, де творить справжній митець, не може залишати людину байдужою. А ви — справжня мисткиня, мадам Менділіп.
— А ви звідки знаєте? — запитала вона.
Дарма я це сказав, тому швидко промовив:
— Я кохаюся в мистецтві. І бачив кілька ваших ляльок. Не потрібно блукати галереєю картин Рафаеля, щоб зрозуміти, що то був істинний митець. Достатньо одного його творіння.
Вона якомога приязніше всміхнулася. Зачинивши за мною двері, вказала на крісло біля стола.
— Ви не проти трохи зачекати, перш ніж я покажу вам ляльок? Я маю закінчити одну сукенку. Я обіцяла її одній маленькій дівчинці, яка от-от повинна прийти. Це не займе багато часу.
— Звісно, не проти, — сказав я й сів у крісло.
Вона стиха промовила:
— Тут так спокійно. А я бачу, ви стомилися. Ви тяжко працюєте, еге ж? Тому ви такий стомлений.
Відкинувшись у кріслі, я раптом усвідомив, як сильно я насправді втомився. На мить послабив свою пильність і заплющив очі. А розплющивши їх, зауважив, що лялькарка вже сиділа за столом.
Нарешті я розгледів її руки. Довгі, тендітні, білосніжні руки, найпрекрасніші з тих, що я коли-небудь бачив. Як її очі, що, здавалося, жили окремим життям, її руки були, мов живі створіння, незалежні від тіла, якому належали. Вона поклала їх на стіл, а тоді знову лагідно мовила:
— Добре іноді навідуватися в тиху місцину, де панує спокій. Людина так втомлюється, так втомлюється.
Вона взяла зі столу сукенку і заходилася шити. Довгі білі пальці однієї руки орудували голкою, тимчасом як інша рука тримала маленьку одежинку. Як прекрасно рухалися ці довгі білі руки... як ритмічно... як мелодійно... заспокійливо!
Жінка тихим ніжним голосом сказала:
— Ах, у цій кімнаті ми повністю ізольовані від зовнішнього світу. Тут панує спокій, один лиш спокій...
Я неохоче відірвався від споглядання повільного танцю її рук, плетіння цих довгих тендітних пальців, що так ритмічно рухалися. Так заспокійливо. Лялькарка дивилася на мене лагідними очима... повними того спокою, про який вона говорила.
Нічого страшного не станеться, якщо я трохи відпочину й наберуся сил перед боротьбою, яка чекає на мене попереду. І я був стомлений. Навіть не усвідомлював, наскільки! Я знову глянув на її руки. Дивовижні руки, що зовсім не пасують цьому опасистому тілу, так само як очі й голос.
А що, коли вони їй і справді не належать! Можливо, ця огрядна туша всього лиш маскувала справжнє тіло, якому належали руки, голос та очі. Я міркував над цим, спостерігаючи за повільним рухом її рук. Цікаво, як виглядає тіло, якому вони належать? Таке ж прекрасне?
Вона наспівувала якусь дивну мелодію, сонливу, мов колисанка. Вона розтікалася по моїх стомлених нервах, моєму виснаженому розуму, наганяючи млість... Її руки напускали сну. Її очі виливали на мене дрімоту...
Дрімота!
Щось усередині мене страшенно лютувало, волаючи «Прокинься! Скинь із себе цю сонливість!» Страшенним зусиллям волі я виринув, задихаючись, на поверхню свідомості й зрозумів, що цей дивний сон тривав набагато довше, ніж я думав. На якусь мить, стоячи на порозі повного пробудження, я побачив кімнату очима Волтерс.
Простора, з м’яким освітленням, оздоблена давніми гобеленами, старовинними панелями й різьбленими ширмами, за якими, ховаючись, сміялися примари. Сміялися з мене. На стіні висіло дзеркало, немов кришталево чиста крапля води, де обриси різьблень гойдалися навколо його обрамлення, мов відображення дерев у лісовому озерці!
Величезна кімната ніби здригнулася й щезла.
Я стояв біля перекинутого крісла в кімнаті, куди мене завела лялькарка. Вона стояла зовсім поруч і загадково та, схоже, розчаровано мене розглядала. На мить мені здалося, наче їй несподівано завадили...
Завадили! Коли вона підвелася з-за столу? Скільки я проспав? Що вона зі мною зробила, поки я спав? У чому я їй перешкодив, вирвавшись з її тенет?
Я хотів заговорити, але не міг. Позбавлений дару мови, розлючений та принижений, я розумів, що потрапив у пастку, як останній телепень. Я ж мав бути постійно на сторожі, реагувати на кожен шерех. Та мене зачарував її голос, очі й руки, коли вона безперестанку повторювала, який я стомлений... і як тут спокійно... і спати... спати... Що вона зі мною зробила, поки я дрімав? Чому я не міг поворухнутися? Здавалося, наче вся енергія вихлюпнулася з мого тіла, аби одним могутнім ривком вирвати мене з жахливої павутини сну! Я стояв непорушно, мовчки, геть виснажений і знерухомлений. Ослаблені руки моєї волі потягнулися до моїх м’язів і безсило звісилися додолу.
Лялькарка засміялася. Вона пішла до шафок, що висіли на дальній стіні. Я безпорадно за нею спостерігав. Параліч, що скував мене, ніяк не відпускав. Вона натиснула на пружину, й стулка шафки опустилася.
Усередині була лялечка. Маленьке дівча з гарненьким личком і чарівною усмішкою. Я глянув на неї й відчув, як холод глибоко проникає у моє серце. Її тендітні рученята стискали кинджалоподібну шпильку, і я здогадався, що саме ця лялька лежала біля дитини Гілморів... вилізла з її люльки... підбігла до ліжка й загнала шпильку...
— Ця лялечка — одна з моїх найкращих, просто виняткова! — Лялькарка дивилася на мене очима, сповненими жорстокого знущання. — Чудова лялька! Щоправда, часом неуважна. Забуває принести додому книжки, коли десь гостює. Але така слухняна! Вашій онучці така сподобається?
І вона знову засміялася тим молодим, злим сміхом, що викликав трепет. Раптом я усвідомив, що Рікорі мав слушність — ця жінка має згинути. Зібравши всю свою волю в кулак, я хотів накинутися на неї, та не зміг і пальцем поворухнути.
Довгі білосніжні руки торкнулися прихованої пружинки іншої шафки. Моє заціпеніння переросло в напругу, що кригою скувала серце. Із шафки на мене дивилася Волтерс! Розіп’ята!
Такою досконалою, такою... живою була лялька, наче я дивився на саму дівчину крізь зменшувальне скло. Я не міг думати про неї як про ляльку, лише як про живу людину. Вона була вдягнена у форму медсестри. На ній не було шапочки, а її чорне розпатлане волосся розсипалося по обличчю. В неї були розпростерті руки, а з долонь стирчали цвяхи, якими вона була прип’ята до стінки шафки. В її босі, складені навхрест ноги, був увігнаний ще один цвях. А на доповнення цієї страхітливої й блюзнірської картини над головою в неї виднівся напис:
«Спалена мучениця».
Голос лялькарки лився як мед, зібраний з квітів пекла:
— Ця лялька поводилася дуже зле. Вона була неслухняна. А я завжди караю ляльок, які себе погано поводять. Та бачу, ви засмутилися. Що ж, я її добряче провчила... зачекайте хвильку.
Довгі білі руки потяглися до шафки й витягли цвяхи з рук і ніг ляльки. Вона посадила її, сперши до стінки. А тоді обернулася до мене.
— Можливо, ви цю хочете для своєї внучки? Шкодую, але вона не продається! Їй доведеться засвоїти ще кілька уроків, перш ніж вона знову зможе покинути цю кімнату.
Її голос перестав звучати демонічно солодко, і тепер в ньому вчувалася загроза.
— А тепер слухайте сюди, докторе Ловелл! Що, думали, я вас не знаю? Я знала, хто ви, із самого початку. Вас також треба провчити! — вона прикипіла до мене поглядом. — Вас, дурня, неодмінно треба провчити! Вам здається, що ви лікуєте розум, та насправді ви й гадки не маєте, що воно таке. Ви сприймаєте розум як частину механізму з крові й плоті, нервових волокон та кісток, але не знаєте, що там всередині відбувається. Ви не визнаєте нічого, що не здатні виміряти своїми клятими пробірками чи побачити під мікроскопом. Для вас життя — всього лиш хімічний фермент, а свідомість — набір клітин. Телепень! Я знаю, що рухає розумом, і тих, що мешкають в його закамарках і за його межами! Вони приходять за моїм велінням. І ви думаєте, що своїми нікчемними знаннями ви можете протистояти моїм? Ідіот! Затямили? Ну ж бо! Говоріть!
Вона звела руку до мого горла, і я відчув, як знову можу говорити.
— Бісова відьма! — захрипів я. — Проклята вбивця! Ти загинеш на електричному стільці, якщо я сам до тебе не доберуся!
Вона наблизилася до мене, заливаючись сміхом.
— Ви потягнете мене в суд? Та хто вам повірить? Ніхто! Невігластво, плекане вашою наукою, є моїм щитом. А ваш глухий скептицизм — моя неприступна фортеця. Йдіть грайтеся своїми машинками, йолопе! Ідіть-ідіть! А зі мною більше не заривайтеся!
Її голос звучав тихо й погрозливо.
— І ще одне. Якщо ви хочете жити і зберегти життя тим, хто вам дорогий, заберіть своїх шпигунів геть. Вам не врятувати Рікорі. Він — мій. А ви більше ніколи не згадуйте про мене. І не пхайте свого носа, куди не треба. Я не боюся ваших шпигунів, але вони мене дратують. Заберіть їх звідси. Зараз же. Якщо до вечора вони не зникнуть...
Вона боляче вхопила мене за плече і потягла до дверей.
— Ідіть!
Я хотів зібратися на силі, підняти руки. Якби мені це вдалося, я повалив би її, як хижого звіра. Та вони мене не слухалися. Мов якийсь робот, я попрямував до дверей. Лялькарка їх відчинила.
Я почув дивний шурхотливий звук, що долинув із шафок, і ледь спромігся повернути туди голову.
Лялька Вотерс впала, звисаючи з краю шафки. Її рученята гойдалися так, наче благали забрати її з собою. На її долонях виднілися сліди від цвяхів. Вона дивилася на мене...
— Ідіть! — крикнула лялькарка. — І пам’ятайте!
Насилу рухаючись, я вийшов через коридор у крамницю. Дівчина дивилася на мене затуманеними, сповненими страху очима. Гнаний в спину якоюсь невблаганною рукою, я вийшов з крамниці на вулицю.
Схоже, ні, я точно чув лихий, глузливий сміх лялькарки у себе за спиною!