Завадили! Коли вона підвелася з-за столу? Скільки я проспав? Що вона зі мною зробила, поки я спав? У чому я їй перешкодив, вирвавшись з її тенет?
Я хотів заговорити, але не міг. Позбавлений дару мови, розлючений та принижений, я розумів, що потрапив у пастку, як останній телепень. Я ж мав бути постійно на сторожі, реагувати на кожен шерех. Та мене зачарував її голос, очі й руки, коли вона безперестанку повторювала, який я стомлений... і як тут спокійно... і спати... спати... Що вона зі мною зробила, поки я дрімав? Чому я не міг поворухнутися? Здавалося, наче вся енергія вихлюпнулася з мого тіла, аби одним могутнім ривком вирвати мене з жахливої павутини сну! Я стояв непорушно, мовчки, геть виснажений і знерухомлений. Ослаблені руки моєї волі потягнулися до моїх м’язів і безсило звісилися додолу.
Лялькарка засміялася. Вона пішла до шафок, що висіли на дальній стіні. Я безпорадно за нею спостерігав. Параліч, що скував мене, ніяк не відпускав. Вона натиснула на пружину, й стулка шафки опустилася.
Усередині була лялечка. Маленьке дівча з гарненьким личком і чарівною усмішкою. Я глянув на неї й відчув, як холод глибоко проникає у моє серце. Її тендітні рученята стискали кинджалоподібну шпильку, і я здогадався, що саме ця лялька лежала біля дитини Гілморів... вилізла з її люльки... підбігла до ліжка й загнала шпильку...
— Ця лялечка — одна з моїх найкращих, просто виняткова! — Лялькарка дивилася на мене очима, сповненими жорстокого знущання. — Чудова лялька! Щоправда, часом неуважна. Забуває принести додому книжки, коли десь гостює. Але така слухняна! Вашій онучці така сподобається?
І вона знову засміялася тим молодим, злим сміхом, що викликав трепет. Раптом я усвідомив, що Рікорі мав слушність — ця жінка має згинути. Зібравши всю свою волю в кулак, я хотів накинутися на неї, та не зміг і пальцем поворухнути.
Довгі білосніжні руки торкнулися прихованої пружинки іншої шафки. Моє заціпеніння переросло в напругу, що кригою скувала серце. Із шафки на мене дивилася Волтерс! Розіп’ята!
Такою досконалою, такою... живою була лялька, наче я дивився на саму дівчину крізь зменшувальне скло. Я не міг думати про неї як про ляльку, лише як про живу людину. Вона була вдягнена у форму медсестри. На ній не було шапочки, а її чорне розпатлане волосся розсипалося по обличчю. В неї були розпростерті руки, а з долонь стирчали цвяхи, якими вона була прип’ята до стінки шафки. В її босі, складені навхрест ноги, був увігнаний ще один цвях. А на доповнення цієї страхітливої й блюзнірської картини над головою в неї виднівся напис:
«Спалена мучениця».
Голос лялькарки лився як мед, зібраний з квітів пекла:
— Ця лялька поводилася дуже зле. Вона була неслухняна. А я завжди караю ляльок, які себе погано поводять. Та бачу, ви засмутилися. Що ж, я її добряче провчила... зачекайте хвильку.
Довгі білі руки потяглися до шафки й витягли цвяхи з рук і ніг ляльки. Вона посадила її, сперши до стінки. А тоді обернулася до мене.
— Можливо, ви цю хочете для своєї внучки? Шкодую, але вона не продається! Їй доведеться засвоїти ще кілька уроків, перш ніж вона знову зможе покинути цю кімнату.
Її голос перестав звучати демонічно солодко, і тепер в ньому вчувалася загроза.
— А тепер слухайте сюди, докторе Ловелл! Що, думали, я вас не знаю? Я знала, хто ви, із самого початку. Вас також треба провчити! — вона прикипіла до мене поглядом. — Вас, дурня, неодмінно треба провчити! Вам здається, що ви лікуєте розум, та насправді ви й гадки не маєте, що воно таке. Ви сприймаєте розум як частину механізму з крові й плоті, нервових волокон та кісток, але не знаєте, що там всередині відбувається. Ви не визнаєте нічого, що не здатні виміряти своїми клятими пробірками чи побачити під мікроскопом. Для вас життя — всього лиш хімічний фермент, а свідомість — набір клітин. Телепень! Я знаю, що рухає розумом, і тих, що мешкають в його закамарках і за його межами! Вони приходять за моїм велінням. І ви думаєте, що своїми нікчемними знаннями ви можете протистояти моїм? Ідіот! Затямили? Ну ж бо! Говоріть!
Вона звела руку до мого горла, і я відчув, як знову можу говорити.
— Бісова відьма! — захрипів я. — Проклята вбивця! Ти загинеш на електричному стільці, якщо я сам до тебе не доберуся!
Вона наблизилася до мене, заливаючись сміхом.
— Ви потягнете мене в суд? Та хто вам повірить? Ніхто! Невігластво, плекане вашою наукою, є моїм щитом. А ваш глухий скептицизм — моя неприступна фортеця. Йдіть грайтеся своїми машинками, йолопе! Ідіть-ідіть! А зі мною більше не заривайтеся!
Її голос звучав тихо й погрозливо.
— І ще одне. Якщо ви хочете жити і зберегти життя тим, хто вам дорогий, заберіть своїх шпигунів геть. Вам не врятувати Рікорі. Він — мій. А ви більше ніколи не згадуйте про мене. І не пхайте свого носа, куди не треба. Я не боюся ваших шпигунів, але вони мене дратують. Заберіть їх звідси. Зараз же. Якщо до вечора вони не зникнуть...
Вона боляче вхопила мене за плече і потягла до дверей.
— Ідіть!
Я хотів зібратися на силі, підняти руки. Якби мені це вдалося, я повалив би її, як хижого звіра. Та вони мене не слухалися. Мов якийсь робот, я попрямував до дверей. Лялькарка їх відчинила.
Я почув дивний шурхотливий звук, що долинув із шафок, і ледь спромігся повернути туди голову.
Лялька Вотерс впала, звисаючи з краю шафки. Її рученята гойдалися так, наче благали забрати її з собою. На її долонях виднілися сліди від цвяхів. Вона дивилася на мене...
— Ідіть! — крикнула лялькарка. — І пам’ятайте!
Насилу рухаючись, я вийшов через коридор у крамницю. Дівчина дивилася на мене затуманеними, сповненими страху очима. Гнаний в спину якоюсь невблаганною рукою, я вийшов з крамниці на вулицю.
Схоже, ні, я точно чув лихий, глузливий сміх лялькарки у себе за спиною!
Розділ 14
Лялькарка завдає удару
Коли я опинився за дверима крамниці, до мене повернулися сила волі й здатність рухатися. У пориві злості я хотів було зайти назад. Та біля дверей переді мною наче постала невидима стіна. Я не міг і кроку ступити чи навіть торкнутися дверей. Здавалося, ніби цієї хвилини моя воля відмовилася працювати, чи радше мої кінцівки не хотіли мене слухатися. Я зрозумів, у чому річ. То було надзвичайно потужне постгіпнотичне навіювання, що знерухомило мене перед лялькаркою і виштовхало, мов якогось робота, з її лігва. До мене наближався МакКенн, і якоїсь миті мені спала шалена думка наказати йому зайти в крамницю і вбити мадам Менділіп. Та здоровий глузд підказував, що в мене немає жодних вагомих причин для вбивства, і найпевніше ми приймемо за це кару, якою я ж сам їй і погрожував.
МакКенн підійшов до мене:
— Я вже почав переживати, док. Якраз хотів зайти всередину.
— Ходімо МакКенне. Мені потрібно якомога швидше дістатися додому, — відказав я.
Глянувши на мене, він присвиснув.
— У вас такий вид, ніби ви тільки що з поля бою, док.
— Так і є. Та цього разу переможцем вийшла мадам Менділіп, — відповів я.
— Але ви ще тихо вийшли. Не як шеф, коли та відьма харкала йому вслід отрутою. Що сталося?
— Розкажу пізніше. А поки що дайте мені спокій. Мені треба подумати.
Чого я насправді хотів, так це повернути свою витримку. Здавалося, мій розум напівосліпнув і продирався навпомацки, наче заплутався в тенетах чогось винятково лихого. І хоч йому вдалося з них вирватися, шматки павутиння все ще затуляли йому очі. Ми сіли в авто і деякий час їхали мовчки. Але МакКеннова цікавість взяла над ним гору.
— Ну то як вона вам? — запитав він.
На той час я дещо для себе твердо вирішив. Ні до кого в житті я не відчував такої відрази, холодної ненависті й лютого бажання вбити, як до цієї жінки. Не те, щоб постраждала моя гордість, але було неприємно. Ні, тепер я був переконаний, що в тій кімнаті за ляльковою крамницею оселилося справжнє зло. Зло, настільки нелюдське й нетутешнє, ніби лялькарка справді з’явилася прямісінько з пекла, в яке вірив Рікорі. Необхідно було здолати те зло, як і жінку, що стояла в самому його осерді.