Я сказав:
— МакКенне, світ не бачив нічого лиховіснішого за цю жінку. Не допустіть, щоб дівчина знову вислизнула з ваших рук. Як гадаєте, вона знала, що за нею стежили минулої ночі?
— Не знаю. Навряд.
— Посильте охорону навколо крамниці. Але робіть це відкрито, щоб та відьма вас побачила. Вони подумають, що ми не знаємо про їхню лазівку, якщо дівчина не зауважила, що за нею стежили. Вони вважатимуть, нібито ми досі впевнені, що вона непомітно вислизнула через парадний або чорний хід. Хай у вас напоготові будуть автомобілі на початку і в кінці вулиці, де вона тримає своє авто. Але дійте обережно, щоб не викликати жодних підозр. Коли з’явиться дівчина, простежте за нею... — Я завагався. МакКенн запитав:
— А тоді що?
— Я хочу, щоб ви її схопили, викрали — називайте це як вам заманеться. Але потрібно все зробити якомога тихіше. Це я залишаю на вас. Вам краще знати, як усе це робиться. Проте дійте швидко й без зайвого шуму. Тільки не надто близько від крамниці, а якнайдалі. Засуньте їй у рота кляп і, якщо треба буде, зв’яжіть. Тільки зловіть її. А тоді ретельно обшукайте авто. Привезіть її до мене додому разом з усім, що вам вдасться знайти. Вам усе зрозуміло?
— Якщо вона з’явиться, ми її схопимо. Ви збираєтеся її допитувати?
— І це теж. Цікаво подивитися на дії лялькарки. Її це зможе спонукати до певних вчинків, що дадуть нам змогу законно її схопити. Притягти до відповідальності. У неї можуть бути й інші, невидимі слуги, але я маю намір позбавити її саме цієї. Можливо, тоді й решта вийдуть з тіні. Принаймні, це точно сколихне ґрунт під її ногами.
Він зацікавлено на мене зиркнув.
— Вона вас, певно, добряче дістала, док.
— Так, — відрізав я.
Він завагався.
— Ви розкажете про це шефу? — він врешті запитав.
— Можливо, сьогодні ввечері. Все залежить від його стану. А що?
— Просто, коли вже дійшло до викрадення, йому, певно, краще про це знати.
Я різко відказав:
— МакКенне, я ж вам передав слова Рікорі, ви повинні виконувати мої вказівки, як його власні. Отож, я віддав вам наказ. І беру всю відповідальність на себе.
— Добре, — сказав він.
Але я бачив, що сумнів усе ще жеврів в його очах.
Тепер, коли Рікорі достатньо оклигав, у мене не було жодних причин не розказати йому про те, що трапилося зі мною в мадам Менділіп. Втім, з Брайлем все було по-іншому. Знаючи про його прихильність до Волтерс, я не міг розповісти йому про розіп’яту ляльку, хоч у мене й досі стояла перед очима прохромлена гвіздками Волтерс. Якби я все йому розповів, він би зажадав негайно поквитатися з лялькаркою. А я цього не хотів.
Усе ж я вперто не бажав розкривати деталі мого візиту Рікорі так само, як і Брайлу, і річ не лише в ляльці Волтерс. Та чому я не хотів ділитися з МакКенном? Можливо боявся, що це вразить мою гордість.
Ми зупинилися перед моїм домом. Було близько шостої. Перш ніж вийти з авто, я ще раз повторив МакКенну свої вказівки. Він кивнув.
— Добре, док. Якщо вона вийде, ми її схопимо.
Я зайшов до будинку, де на мене чекала записка від Брайла. Він писав, що зайде до мене після вечері. Мене це втішило. Я боявся запитань. Рікорі спав. Мені доповіли, що стан його стрімко поліпшується. Я попросив медсестру, як тільки він прокинеться, переказати йому, що я навідаюся до нього після вечері, а сам приліг, сподіваючись трохи подрімати.
Але мене ніяк не брав сон. Щоразу, як тільки я впадав у дрімоту, в мене перед очима поставало обличчя лялькарки, і я прокидався.
О сьомій я встав. Ситно та смачно повечерявши, я випив удвічі більше вина, ніж зазвичай можу собі дозволити, насамкінець посмакувавши чашкою міцної кави. Підвівшись з-за стола, я почувався набагато краще. До мене повернувся ясний розум, і я знову опанував себе — принаймні, я так гадав. Я вирішив розказати Рікорі про те, що наказав МакКенну викрасти дівчину. Я знав, що на мене посиплеться купа запитань стосовно мого візиту до лялькарки, але я вже вигадав історію, яку мав намір йому подати.
Яким же було моє здивування, коли я збагнув, що це і все, що я здатен переповісти! Я усвідомлював, що не можу розказати більше, навіть якби дуже хотів. І все це за велінням тієї лялькарки — постгіпнотичне навіювання, яке було частиною інших заборон, що вона на мене наклала; ті самі заборони, через які я був безсилий перед нею, які виштовхали мене з крамниці, мов якогось робота, та відкинули від дверей, коли я хотів туди знов увійти!
Під час цього гіпнотичного сну вона сказала мені: «Про те і се вам говорити зась. А про це — будь ласка».
Я не міг розказати про ляльку з янгольським личком та кинджалоподібною шпилькою, якою вона проколола мозочок Гілмора. Я не міг нічого розказати про розіп’яту ляльку Волтерс. Також не міг і словом обмовитися про те, що лялькарка мовчки визнала свою причетність до всіх тих смертей, які привели нас до неї.
Утім, так навіть було краще. Хоча б щось я розумів — реальність, яку навпомацки шукав, щось, без краплі чаклунства і чорної магії, щось цілковито із царини моєї науки. Те саме, й не раз, я практикував зі своїми пацієнтами, коли намагався повернути їх до нормального життя, вдаючись до того самого постгіпнотичного навіювання. Я також міг очистити свій розум від навіювань відьми, якби хотів. Та чи варто? Я вперто вирішив залишити все як є. Інакше я б визнав свій страх перед мадам Менділіп. Я її ненавидів, так, але не боявся. Тепер, знаючи її методи, я, її піддослідний кролик, був би справжнісіньким дурнем, якби не простежив за тим, до чого вони призведуть. Я подумав, що вже відчув на собі весь спектр її навіювань, а все інше, що вона хотіла мені нав’язати, не закріпилося в моїй свідомості через моє передчасне пробудження.
Усе ж таки лялькарка мала слушність, обізвавши мене ідіотом!
Коли прийшов Брайл, я спокійно вийшов йому назустріч. Не встиг я з ним привітатися, як зателефонувала доглядальниця Рікорі й повідомила, що він уже прокинувся і дуже хоче мене бачити.
Я сказав Брайлу:
— Мені пощастило. Не доведеться переказувати ту саму історію двічі. Ходімо зі мною.
Він запитав:
— Яку історію?
— Про мою зустріч з мадам Менділіп.
На що він недовірливо сказав:
— То ви її бачили!
— Я провів із нею цілий вечір. Дуже цікава жінка. Ходімо, я вам усе розкажу.
І швидко попрямував до кімнати Рікорі, ігноруючи запитання Брайла. Рікорі сидів на ліжку. Я його швиденько оглянув. Незважаючи на деяку слабкість, він був цілком здоровий. Я привітав його з дивовижним одужанням і прошепотів:
— Я бачився і говорив з вашою відьмою. І маю вам багато що розказати. Попросіть ваших охоронців вийти за двері. А я відпущу медсестру.
Коли вони пішли, я з ентузіазмом взявся описувати події дня, почавши з того моменту, як МакКенн викликав мене до помешкання Гілморів. Рікорі із сумним обличчям вислухав історію Моллі. А тоді сказав:
— Її брат, а тепер ще й чоловік! Сердешна, безталанна Моллі! Ми повинні за неї помститися! Si! Неодмінно повинні! Так!
Тоді я виклав йому неймовірно коротку версію моєї зустрічі з мадам Менділіп і розказав про свої вказівки МакКенну. А тоді мовив:
— Тож принаймні сьогодні ввечері ми зможемо спати спокійно. Бо якщо дівчина вийде з ляльками, МакКенн її схопить. Якщо ні, то нічого й не трапиться. Я переконаний, що без неї лялькарка не здатна атакувати. Сподіваюся, такий план вам до вподоби, Рікорі.
Якийсь час він уважно мене розглядав.
— Звісно, до вподоби, докторе Ловелл. Ще б пак! Я вчинив би так само. Але мені здається, ви недоговорюєте, що трапилося між вами й відьмою.
— І мені так здається, — сказав Брайл.
Я підвівся.
— Я розказав вам основне. І я дуже стомлений, тому збираюся прийняти ванну і вкластися спати. На годиннику о пів на десяту. Якщо дівчина вийде з крамниці, то не раніше одинадцятої, можливо, навіть пізніше. Я спатиму доти, поки МакКенн не приведе її сюди. Якщо він так і не прийде, я просплю всю ніч. Усе, годі. Потерпіть із своїми запитаннями до ранку.
Рікорі, що не зводив з мене свого допитливого погляду, сказав: