Рікорі потиснув мою руку і відчинив двері палати. Там на нього чекало ще двоє охоронців, у супроводі яких він пішов геть. Дивлячись йому вслід, я бачив, як він швидко перехрестився.
Зачинивши двері, я зайшов назад до палати і глянув на Пітерса.
Якби я був віруючим, то також би перехрестився. Вираз його обличчя змінився. З лиця його зник вираз жаху і тривоги. Він усе ще ніби дивився крізь мене і в себе, але то був погляд, сповнений якогось злого очікування — настільки злого, що я мимоволі озирнувся, чи бува не підкрадається до мене ззаду якась почвара.
Але позаду мене нікого не було. В темному кутку біля вікна сидів один із охоронців Рікорі й уважно стежив за парапетом церковної крівлі навпроти. Інший тихо сидів біля дверей.
Брайл та медсестра Волтерс стояли з іншого боку ліжка. Вони не могли відвести погляду від Пітерса, чиє лице заціпеніло від жаху. А тоді я побачив, як Брайл повернув голову, намагаючись щось вгледіти, як оце я щойно.
Раптом очі Пітерса набули свідомого виразу. Здавалося, він бачив нас і все навколо. В його очах зблиснула якась диявольська радість. Не божевільна, а саме диявольська. То був погляд диявола, який довго скнів у засланні далеко від рідного пекла і неочікувано повернувся назад.
Чи, може, то був погляд диявола, якого зі свистом вигнали з пекла, щоб він нав’язував свою думку деінде?
Я чітко усвідомлюю, наскільки ненауковими й фантастичними є ці порівняння. Але я не в змозі по-іншому описати цю дивну зміну.
Тоді раптом цей вираз щез, немов клацнув затвор фотоапарата, а на зміну йому прийшов знайомий вираз жаху й тривоги. Я полегшено перевів подих, бо здавалося, ніби зло, яке щойно панувало тут, нарешті відступило. Медсестра тремтіла, Брайл напружено запитав:
— Може, ще дозу морфію?
— Не треба, — сказав я. — Хочу, щоб ви стежили за його станом без медикаментозного втручання. А я тим часом навідаюсь до лабораторії. Пильно стежте за ним до мого приходу.
Я спустився вниз до лабораторії. Госкінс звів на мене свій погляд.
— Поки що все в нормі. Я б сказав, відмінне здоров’я. Але я ще не закінчив. Я кивнув у відповідь, хоча й підозрював, що інші аналізи також нічого не покажуть. Та почергова зміна гніву, страшного очікування і моторошної радості в очах і на обличчі Пітерса мене лякала набагато більше, ніж я хотів у цьому зізнаватися. Вся ця ситуація мене неабияк гнітила. У мене було неприємне відчуття, ніби я стою за дверима, які вкрай важливо відчинити, але до яких не те що немає ключа, а навіть годі знайти замкову шпарину. Я знав, що робота за мікроскопом часом дозволяє мені ширше поглянути на ту чи іншу проблему. Тож я помістив під мікроскоп кілька мазків Пітерсової крові, зовсім не сподіваючись знайти там щось цікаве, а лиш для того, щоб трохи розвіятися й позбутися прикрих думок.
Вивчаючи четвертий мазок, я раптом усвідомив, що натрапив на щось надзвичайне. Коли я швиденько перевернув скельце з мазком, у поле мого зору потрапило біле тільце. Звичайнісіньке біле тільце, але з іскрою всередині, яке світилося, мов маленька лампочка!
Спершу я подумав, що то, можливо, якийсь світловий ефект, але жодні маніпуляції з освітленням ніяк не вплинули на цю іскорку. Я протер очі й глянув знову. А тоді погукав Госкінса.
— Скажіть, ви нічого дивного не помічаєте?
Глянувши у мікроскоп, він здригнувся, а тоді, так само
як я, почав експериментувати з освітленням.
— Що ви бачите, Госкінсе?
Усе ще вдивляючись в лінзу мікроскопа, він мовив:
— Лейкоцит із кулькою світла всередині. Його не пригнічує яскраве освітлення, але й приглушене світло теж не додає йому яскравості. Загалом, тільце як тільце, якби не ця жаринка всередині.
— Але ж це неможливо, — сказав я.
— Звісно, — погодився він, вставши з-за мікроскопа. — Але вона там є!
Я помістив мазок під мікроманіпулятор, сподіваючись відділити тільце від кульки світла. Як тільки я торкнувся його кінчиком маніпуляційної голки, воно немов вибухнуло, а світло розійшлося по поверхні скла, як спалах від блискавиці.
Від світла не залишилося й сліду.
Ми переглянули інші мазки. Ще двічі ми натрапляли на кульку світла, але тільце щоразу вибухало, залишаючи по собі дивне мерехтіння, а потім — і взагалі нічого.
У лабораторії задзвонив телефон. Госкінс підняв слухавку.
— Вас терміново хоче бачити Брайл.
— Не зупиняйтеся, Госкінсе, — сказав я і поспішив до Пітерса. Зайшовши всередину, я побачив білу як стіна медсестру Волтерс, що із заплющеними очима стояла спиною до ліжка, і Брайла, який схилився над пацієнтом, прикладаючи стетоскоп до його грудей. Я поглянув на Пітерса і став як укопаний. Моє серце закалатало в нападі незрозумілої паніки. На його обличчі застиг вираз злісного очікування, тільки ще страшнішого. А потім його змінила диявольська радість, але ще моторошніша. Та це тривало всього лиш кілька секунд. Його лице знову набуло звичного виразу очікування та страхітливої радості. А тоді знову все стрімко помінялося. Ці емоції то спалахували, то гасли на Пітерсовому обличчі, як ті крихітні світила в його кров’яних тільцях. Брайл мовив крізь зуби:
— Його серце зупинилося три хвилини тому! Він мав бути мертвим, але ось, послухайте.
Тіло Пітерса випросталося й напружилось. З його вуст долинав якийсь звук — його душив сміх — низький, але надзвичайно проникливий і жорстокий сміх диявола. Охоронець, що сидів біля вікна, зірвався на ноги, аж з гуркотом перекинулося крісло. Пітерс перестав сміятися, а його тіло знову обм’якло.
Хтось відчинив двері, і я почув голос Рікорі:
— Як він, докторе Ловелл? Я не міг заснути... — він побачив Пітерсове обличчя.
— Матір Божа! — прошепотів він, впавши на коліна.
Я бачив його лиш упівока, бо не міг відвести погляду від обличчя Пітерса. То було лице демона, що шкірив зуби і зловтішався, демона без краплі людяності, що втік із пекла якогось божевільного митця Середньовіччя. Блакитні очі тепер злісно й пильно дивилися на Рікорі.
А тоді руки мертвого ворухнулися, зігнувшись у ліктях, вони почали поволі підводитись, розчепіривши пальці, мов ті пазурі, раптом тіло під простирадлом заворушилося...
Нарешті я отямився від цього жахіття, вперше за стільки часу я розумів, що тут коїться: трупне задубіння після смерті, яке, на моє здивування, відбувалося надто стрімко.
Я підійшов до тіла і закрив повіки, сховавши від світу його злі очі, а тоді накрив простирадлом його страхітливе лице.
Я глянув на Рікорі. Він усе ще стояв навколішки і молився. Біля нього на колінах також молилася медсестра Волтерс, обіймаючи його однією рукою за плечі.
Годинник пробив п’яту ранку.
Розділ 2
Запит
Я запропонував Рікорі поїхати з ним додому, і, на моє здивування, він охоче згодився. Нещасного всього тіпало. Ми мовчки їхали в супроводі його охоронців. А я все ніяк не міг стерти з пам’яті Пітерсове лице.
Я дав Рікорі міцне снодійне, залишивши того під вартою охоронців, а сам поїхав на його авто у клініку на розтин.
Коли я прибув, тіло Пітерса вже забрали до моргу. За словами Брайла, тіло задубіло менш ніж за годину, а це дуже мало. Я підготував усе необхідне для розтину і разом із Брайлем поїхав додому кілька годин передрімати. Важко передати словами те особливо неприємне враження, яке на мене справила вся ця пригода. Можу лиш сказати, що я не менш радів товариству Брайла, ніж він — моєму.
Прокинувшись, я все ще почувався пригнічено, хоча вже трохи краще. Близько другої ми почали розтин. Трохи повагавшись, я зняв простирадло із Пітерсового тіла і був вражений. На його лиці не залишилося й сліду від того демонічного вишкіру. Спокійне, без жодної зморшки обличчя не могло належати людині, яка нещодавно билася в агонії фізичного та душевного болю. Я підняв його руку, таку ж в’ялу, як і все його тіло: задубіння минуло.