— Чом би вам тут не переночувати? Хіба так не буде безпечніше?
Мене затопила хвиля роздратування. Моя гордість і так чимало постраждала від того, як я вів себе поруч із мадам Менділіп, і від того, як вона обвела мене навколо пальця. А пропозиція сховатися від неї за спинами його охоронців була як сіль на рану.
— Я не мала дитина, — відповів я сердито. — І цілком у змозі про себе подбати. Тому не бачу потреби жити під прикриттям ваших охоронців.
Я затнувся, пошкодувавши про сказане. Але Рікорі не образився. Він кивнув, відкинувшись на подушки.
— Ви сказали все, що я хотів знати. У вас була складна розмова з відьмою, докторе Ловелл. Але ви не все нам розказали.
— Мені жаль, Рікорі! — вибачився я.
— Пусте, — вперше за весь час він усміхнувся. — Я все чудово розумію. Я теж трохи психолог. Але ось що я вам скажу: немає значення, приведе МакКенн сьогодні цю дівчину чи ні. Завтра відьма загине, і дівчина — разом з нею.
Я нічого на це не відповів. Натомість покликав до кімнати медсестру й охоронців. Попри свою впевненість я не міг ризикувати безпекою Рікорі. Я не розказав йому про погрози лялькарки в його бік, та це не означало, що я про них забув.
Брайл провів мене до мого кабінету і примирливо мовив:
— Я знаю, що ви добряче втомилися, докторе Ловелл, і не хочу вам надокучати. Але можна я залишуся тут, поки ви спатимете?
Я роздратовано відповів:
— Заради Бога, Брайле, хіба ви не чули, що я тільки-но сказав Рікорі? Я вам дуже вдячний і все таке, але вас це також стосується.
Він тихо сказав:
— Я все одно залишуся тут, в кабінеті, й не склеплю очей аж до світанку, або поки не прийде МакКенн. Якщо з вашої кімнати долинатимуть якісь звуки, я зайду всередину. І якщо мені захочеться перевірити, чи з вами все гаразд, я також зайду. Не зачиняйте дверей на ключ, інакше я їх виб’ю. Ви мене зрозуміли?
Я все більше наливався злістю. Він сказав:
— Я не жартую.
— Гаразд. Робіть, як вам заманеться, — відказав я.
І пішов до себе в спальню, грюкнувши дверима. Але на ключ їх не замкнув.
Я, поза всяким сумнівом, був дуже стомлений. Навіть година сну збадьорила б мене. Тож я вирішив не приймати ванни і почав перевдягатися. Знімаючи сорочку, я помітив з лівого її боку крихітну шпильку, прямо навпроти серця. Розстібнувши її повністю, я глянув на виворіт, де побачив... прикріплений мотузок!
Я ступив крок до дверей і вже хотів гукати Брайла. Але раптом зупинився. Я не міг показати його Брайлу, бо він би обов’язково засипав мене запитаннями. А я хотів спати.
Господи! Як же я хотів спати!
Ліпше спалити цей мотузок. Шукаючи сірника, я почув за дверима кроки Брайла й швидко засунув його до кишені штанів.
— Що вам потрібно? — гукнув я.
— Просто хотів пересвідчитися, чи ви вже в ліжку.
Він трохи прочинив двері. Насправді Брайл хотів перевірити, чи я не зачинив їх на ключ. Я нічого не сказав і продовжував перевдягатися.
Спальня — простора, з високою стелею кімната — розташована на другому поверсі з тильного боку будинку і прилягає до мого кабінету. Два обвиті плющем вікна виходять на невеличкий сад. У кімнаті висить велика старовинна люстра зі скляними призмами — довгими кришталевими підвісками, що звисають з шести кругів, з яких здіймаються підсвічники. Це маленька копія одної з чудових колоніальних люстр, що висять в Індепенденс-холі у Філадельфії. Придбавши цей будинок, я не дозволив зняти її чи бодай замінити свічки на лампочки. Моє ліжко стоїть у кінці кімнати, і, коли я перевертаюся на лівий бік, то бачу вікна, окреслені слабким відблиском, що витанцьовує у кришталевих призмах, від чого люстра скидається на крихітну мерехтливу хмаринку. Це дуже заспокоює і навіває сон. У саду росте стара груша, останнє вціліле дерево, яке щовесни, за щасливих днів Нью-Йорка, простягало до сонця свої заквітчані віття. Люстра висить за фут від мого ліжка, а вимикач, який регулює освітлення, розташований прямо біля узголів’я. В кімнаті стоїть старовинний камін з різьбленого мармуру та широкою полицею зверху. Щоб добре уявити, що відбувалося далі, важливо запам’ятати це розташування предметів у кімнаті.
Поки я роздягався, Брайл, переконавшись у моїй слухняності, зачинив за собою двері й повернувся назад до кабінету. Я взяв мотузок, відьомський вузол, і зневажливо пожбурив його на стіл. У цьому жесті була якась показна хоробрість; можливо, якби я не був настільки впевнений в МакКенні, то не відмовився б від свого наміру спалити мотузок. Прийнявши заспокійливе, я вимкнув світло і ліг спати. Ліки швидко подіяли.
Я провалювався все глибше й глибше в океан сну... глибше... і глибше...
А тоді прокинувся і озирнувся навколо... Що за дивне місце, і як я тут опинився? Я стояв посеред неглибокої круглої ями, обрамленої травою, край якої сягав моїх колін. Яма була в центрі округлого, рівнинного лугу діаметром близько чверті милі, також порослого травою; дивною травою, всіяною пурпуровими квітами. Довкруж трав’янистого кола схилялися незвичні дерева... дерева, оздоблені зеленими й багряними смарагдами... дерева з обвислим гіллям, вкритим листям, схожим на папороть, і обвитим тонкими лозами-зміями. Дерева оточили луг, насторожені, пильні... вони наглядали за мною... в очікуванні, коли я поворухнуся...
Ні, за мною не дерева спостерігали! А якісь істоти, що ховалися поміж них, зачаєні... злісні істоти... лихі створіння... саме вони спостерігали за мною й чекали мого поруху!
Але як же я тут опинився? Я глянув на свої ноги, витягнув руки... На мені була блакитна піжама, в якій я лягав спати... на своєму ліжку, у своєму будинку в Нью-Йорку... То як мене сюди занесло? Не схоже, що я спав...
Тоді я помітив три стежки, що вели з ями. Вони проходили через її край, розповзаючись у різні боки в напрямку лісу. Раптом мені здалося, що я повинен піти одною зі стежин, і дуже важливо обрати правильну... бо лише одна з них безпечна... а інші дві припровадять мене прямісінько в руки цих лихих створінь.
Яма почала звужуватися. Я відчував, як її дно підіймається в мене під ногами. Вона виштовхувала мене! Я вискочив на стежку правобіч від мене й повільно рушив нею. А тоді почав бігти, все швидше й швидше в напрямку лісу. Наблизившись, я побачив, що стежка пронизувала ліс мов стріла. Завширшки близько трьох футів, затиснута деревами, вона зникала десь у темній глибині лісу. Я все набирав швидкості. А коли забіг до лісу, невидимі створіння почали никати поміж дерев, що межували зі стежкою, тихо насуваючись на мене зусібіч. Що то були за створіння і що б могло статися, якби вони мене схопили, я не знав... Лиш знав, що ніякі муки не зрівняються з тим, що я міг пережити, якби опинився в їхніх тенетах.
Я біг по лісу, як у страшному сні. Відчував, як з-поміж дерев до мене простягаються руки, щоб вхопити мене... чув гучний шепіт... Обливаючись потом і тремтячи від страху, я вирвався з лісу і помчав по безмежній голій рівнині, що простягалася аж ген до виднокола. Ніде не видно жодної стежки, скрізь лише пожухла трава. Ця рівнина нагадала мені поросле вересом пустище трьох макбетівських відьом. А проте... там було краще, ніж у зачарованому лісі. Я зупинився й озирнувся на дерева, звідки на мене дивилися міріади злих очей.
Я повернувся до них спиною і пішов по висохлій рівнині. Підняв очі до неба. Воно було туманно-зеленого кольору. Там, нагорі, світилися дві хмарні кулі... чорні сонця... ні... то були очі... Очі лялькарки! Вони дивилися на мене з туманно-зеленого неба... Над овидом цього дивного світу дві велетенські руки почали здійматися... й тягнутися до мене... щоб спіймати й вкинути назад до лісу... білі руки з довгими пальцями... що були мов живі істоти. Руки лялькарки!
Очі дивилися на мене майже впритул, все ближче сягали руки. З неба долинув гуркіт сміху... Сміху лялькарки!
Він усе ще відлунював у мене в вухах, коли я прокинувся, чи так мені принаймні здалося. Я виструнчений сидів у себе на ліжку. З мене котився піт, а серце калатало так, що здригалося все тіло. Я бачив, як легка хмаринка люстри виблискувала від вуличного світла. Бачив ледь освітлені вікна. Було дуже тихо...