За одним із вікон щось промайнуло. Я хотів підвестися й глянути, що то було, та не міг навіть поворухнутися!
У кімнаті з’явилося слабке зеленаве світло. Мерехтливе світіння, як над зогнилою колодою. Воно наростало й згасало, наростало й згасало, але розгорялося все яскравіше. У моїй кімнаті стало дуже світло. Люстра замерехтіла, мов згасаючий смарагд.
У вікні я вгледів маленьке личко! Личко ляльки! Моє серце затріпотіло, стиснувшись з відчаю. Я подумав: «У МакКенна нічого не вийшло! Це кінець!»
Лялька дивилася на мене і вишкірялася. В неї було чисто поголене обличчя сорокалітнього чоловіка. Довгий ніс і великий рот з тонкими вустами. Близько посаджені очі під густими бровами. Вони блищали, мов червоні рубіни.
Лялька видерлася на підвіконня і заповзла в кімнату головою вперед. Якусь мить вона стояла на голові, розмахуючи ніжками, а тоді зробила подвійне сальто. Приземлившись на ноги, вона притулила до вуст і широким жестом відвела маленьку ручку, дивлячись на мене червоними очима й затамувавши подих. Так, ніби очікувала аплодисментів! На ній було трико й жакет циркового акробата. Вона вклонилася мені. А тоді широким жестом вказала на вікно.
Звідти визирало ще одне личко. Суворе, непривітне обличчя чоловіка років шістдесяти. В нього були акуратні бакенбарди, і він дивився на мене так, як дивиться банкір, коли хтось, кого він ненавидить, просить в нього позику — мене така думка дещо звеселила. Та враз мені стало не до сміху.
Лялька-банкір і лялька-акробат!
Маленькі копії тих двох, кого спіткала невідома смерть!
Лялька-банкір з гідністю спустилася з вікна. На ній був фрак і накрохмалена сорочка — просто довершений вигляд. Вона обернулася і так само з гідністю простягнула руку до підвіконня, де стояла ще одна лялька — лялька жінки, що була приблизно одного віку з лялькою-банкіром і так само ошатно вдягнена.
Стара діва!
Вона елегантно подала руку ляльці-банкіру і легенько скочила на підлогу.
Четверта лялька, вбрана з голови до ніг у блискуче трико, видерлася на підвіконня. Вона зробила сальто, приземлившись поруч із лялькою-акробатом. Глянула на мене, вишкірившись, а тоді вклонилася.
Чотири ляльки крокували до мене. Попереду йшли акробати, а позаду них повільно й велично ступали під руку ляльки старої діви та банкіра.
Вони виглядали гротескно й фантастично, але точно не кумедно, о ні! Хіба що сам диявол посміявся б із них.
Я відчайдушно подумав: «Брайл сидить потойбіч дверей! Якби ж я тільки міг видати бодай якийсь звук!»
Чотири ляльки зупинилися і, схоже, про щось радилися. Акробати зробили пірует і потяглися до своїх спин, звідки з прихованих піхов витягнули кинджалоподібні шпильки. Ляльки банкіра і старої діви тримали в руках такі самі шпильки, націливши їх на мене, мов справжні шпаги.
Четвірка знову попрямувала до мого ліжка...
Червоні очі другої ляльки-акробата, в якій я упізнав гімнаста на трапеції, прикипіли до люстри. Вона зупинилася, і розглядаючи її. А тоді засунула назад кинджалоподібну шпильку, вказала на люстру і, зігнувши коліна, склала долоні ківшиком. Перша лялька кивнула, а потім закинула голову назад, оцінюючи відстань від люстри до підлоги. Друга лялька тицьнула пальчиком у камін, і вдвох вони видерлися по ньому на широку поличку. Старша пара спостерігала за ними з очевидним зацікавленням. Але своїх шпильок вони не сховали.
Лялька-акробат нагнулася, підставивши руки другій І ляльці, а коли випрямилася, лялька-гімнаст перелетіла з І полички на люстру і, схопившись за одне з кришталевих кілець, почала розгойдуватися. Інша лялька тут же стрибнула за нею і, вчепившись у люстру, теж почала гойдатися І поруч із товаришем у блискучому трико.
Я спостерігав за тим, як важке старе кріплення тряслося й хиталося. На підлогу попадало й розбилося вщент з десяток кришталиків — у мертвій тиші цей звук нагадував вибух.
Я почув, як Брайл підбіг до дверей. Розчахнувши їх навстіж, він став на порозі. Я чітко бачив його в зеленому світлі, але знав, що йому нічого не видно, бо для нього кімната потопала в цілковитій темряві. Він закричав:
— Ловелле! З вами все гаразд? Увімкніть світло!
Я намагався відгукнутись. Попередити його. Але марно! Він ішов навпомацки, всього за фут від мого ліжка, щоб увімкнути світло. Гадаю, саме тоді він побачив ляльок. Враз він зупинився, прямо під люстрою, звівши догори очі.
І поки він отак дивився, лялька, що розгойдувалася над ним на одній руці, витягнула з піхов кинджалоподібну шпильку і стрибнула на плечі Брайла, завдавши жорстокого удару в шию!
Брайл пронизливо закричав, крик переріс у хриплий стогін...
Я побачив, як перехнябилася люстра. Зірвавшись зі старих кріплень, вона з гуркотом упала на підлогу, струснувши весь дім, прямо на Брайла і ляльку-диявола, що пронизала йому горло.
Раптом зеленкувате світіння зникло. В кімнаті здійнялася метушня, як від великих щурів, що кудись втікали.
Мій параліч минув. Я різко потягнувся до вимикача, увімкнув світло й скочив з ліжка.
Маленькі фігурки видиралися на підвіконня й зіскакували вниз. У кімнаті пролунали чотири приглушені постріли. Біля дверей стояв Рікорі у супроводі двох охоронців, що стріляли з пістолетів з глушниками у вікно.
Я схилився над Брайлем. Він був мертвий. Люстра впала йому на голову, розтрощивши череп. Але він помирав ще до того... з порізу на горлі виднілася розтята сонна артерія.
Лялька, що вбила його, зникла!
Розділ 15
Відьомська дівчина
Я підвівся і гірко промовив:
— Ви були праві, Рікорі, її слуги кращі за ваших.
Він нічого на це не відповів, лиш дивився на Брайла сповненими жалю очима.
Я сказав йому:
— Якщо всі ваші люди дотримуються своїх обіцянок так само, як МакКенн, то це справжнє диво, що ви ще й досі живий.
— Стосовно МакКенна, — він похмуро глянув на мене, — він розумний і відданий. Я не буду його осуджувати, спершу його не вислухавши. А якби ви, докторе Ловелл, цього вечора були трохи відвертіші з нами, доктор Брайл був би живий.
Я здригнувся від його слів — у них було надто багато правди. Моє серце краялося від жалю, горя й люті, і цьому не було ради. Якби я не пішов на поводі своєї проклятущої пихи, якби розказав їм усе, що міг, про своє зіткнення з лялькаркою, пояснив, чому не можу передати всіх деталей цієї зустрічі, довірив Брайлу розвіяти гіпноз, ні, якби я прийняв пропозицію Рікорі охороняти мене чи дозволив Брайлу оберігати мій сон, цього б нізащо не сталося.
Я подивився у бік кабінету, де побачив доглядальницю Рікорі. Чув, як там, за дверима, перешіптується прислуга, що збіглася на гуркіт, викликаний падінням люстри. І доволі спокійним тоном сказав медсестрі:
— Коли доктор Брайл стояв всього за фут від мого ліжка й розмовляв зі мною, люстра впала й убила його. Але іншим про це ні слова. Лише скажіть, що, зірвавшись, люстра поранила доктора Брайла. Звеліть усім повертатися до своїх ліжок і передайте їм, що ми забираємо доктора Брайла в клініку. А ви тим часом постарайтеся разом із Портер відмити підлогу від крові. Але люстру не чіпайте, залиште все як є.
Коли вона пішла, я звернувся до охоронців Рікорі.
— Що ви бачили, коли стріляли?
— Щось схоже на мавп, — відповів один.
— Карликів, — сказав інший.
Я глянув на Рікорі й прочитав на його обличчі те, що бачив він. Я стягнув легке покривало з ліжка.
— Рікорі, — сказав я, — попросіть ваших людей загорнути в це покривало тіло Брайла. Нехай занесуть його до маленької кімнати біля кабінету й покладуть на ліжко.
Він кивнув їм, і вони підняли Брайла з уламків розбитого скла й погнутого металу. Його лице та шия були вкриті порізами від розбитих призм, і за якимось збігом обставин одна з ран була дуже близько від того місця, де лялька загнала йому шпильку. Рана була глибока й, можливо, також спричинила до розриву сонної артерії. Разом із Рікорі ми вийшли за охоронцями до маленької кімнати. Вони поклали тіло на ліжко, і Рікорі наказав їм повернутися назад до спальні й пильнувати, поки там залишаються медсестри. Зачинивши за ними двері, він повернувся до мене.