— Що ви будете робити, докторе Ловелл?
Тоді мені хотілося плакати, але я сказав:
— Це справа поліції. Я їх негайно про все повідомлю.
— І що ви їм скажете?
— Що ви бачили у вікні, Рікорі?
— Ляльок!
— І я. Як гадаєте, я можу сказати поліції, що насправді вбило Брайла перед тим, як обірвалася люстра? Ви знаєте, що не можу. Ні, я скажу їм, що ми розмовляли, коли ні з того ні з сього кріплення обірвалося, і люстра впала на нього. А скалки з підвісок проштрикнули йому горло. А що ще я можу сказати? Цьому, на відміну від правди, вони охоче повірять...
Я загнувся, й мене раптом пройняв страшенний відчай; уперше за багато років я заплакав.
— Рікорі, ви були праві. Не МакКенна, а мене потрібно винити за це — гординю старого чоловіка. Якби я був з вами до кінця відвертий, він був би живий... але ж ні... якби я все розказав... я вбив його.
Він почав мене втішати, по-жіночому лагідно...
— Це не ваша вина. Ви не могли вчинити інакше... будучи тим, ким ви є... і думаючи так, як ви звикли думати. Якщо відьма змогла скористатися вашим скептицизмом, вашим цілком природним невір’ям... у цьому все одно не було вашої провини. Але більше їй цього не вдасться. Чаша наповнилась по вінця...
Він поклав мені руки на плече.
— Не звертайтеся до поліції, поки ми не отримаємо звістки від МакКенна. Зараз близько дванадцятої, тож навіть якщо він не прийде, то принаймні зателефонує. Я поки піду до себе в кімнату і перевдягнуся. Бо, як тільки МакКенн вийде на зв’язок, я буду змушений вас покинути.
— Що ви надумали, Рікорі?
— Убити відьму, — тихо відповів він. — Убити її та дівчину. Ще до світанку. Я надто довго чекав. Далі не можна зволікати, поки вона ще когось не занапастила.
Я відчув жахливу слабкість й опустився у крісло. В очах потемніло. Рікорі дав мені склянку води, яку я спрагло випив. Крізь шум у вухах я почув, як хтось постукав у двері, а потім голос одного з людей Рікорі:
— Прийшов МакКенн.
— Скажіть йому, нехай зайде, — звелів Рікорі.
Двері відчинилися, і до кімнати забіг МакКенн.
— Я схватив її...
Він замовк на півслові, дивлячись на нас. А тоді перевів погляд на накрите тіло, й обличчя його спохмурніло:
— Що сталося?
Рікорі відповів:
— Ляльки вбили доктора Брайла. Ти надто пізно схопив дівчину, МакКенне.
— Вбили Брайла? Ляльки? Господи! — голос МакКенна звучав так, наче йому стиснули горлянку.
— Де дівчина? — спитав Рікорі.
— В машині, зв’язана, — сказав він стиха.
— Коли ви її спіймали? І де?
Дивлячись на МакКенна, я раптом пройнявся до нього сильним жалем через власне каяття і сором і сказав йому:
— Сядьте, МакКенне. Це я у всьому винен. Вашої провини тут немає.
На що Рікорі холодно відказав:
— А це вже мені вирішувати. МакКенне, ви поставили автомобілі на початку і в кінці вулиці, як вам велів доктор Ловелл?
— Так.
— Отож, розказуйте з цього місця.
І МакКенн почав свою розповідь:
«Вона вийшла на вулицю біля одинадцятої. Я ждав на східному кінці вулиці, а Поль — на західному. Я сказав Тоні: „От та дівка і попалася!“ В руках у неї було дві сумки. Вона роздивилася навколо і швидко пішла до своєї машини. Відкрила двері, сіла і поїхала в бік Поля. Я сказав йому, що док велів не загрібати її дуже близько від магазину, і бачив, як він поїхав за нею, і сам кинувся за ними услід.
Машина повернула на Вест-Бродвей. Їй повезло, бо якраз причалив паром зі Стейтен-Айленда і вулиця була просто забита машинами. Якийсь „форд“ повернув наліво, щоб обігнати іншу машину, і Поль врізався в нього, а потім відскочив в один зі стовпів. Кругом був справжній хаос. Деякий час я пробував звернути з вулиці, а коли нарешті виїхав, машина зникла.
Я вискочив з машини, щоб подзвонити Роду й сказати йому, аби хапав дівку, як тільки вона появиться, навіть якщо прийдеться хватати її прямо на порозі лялькового магазину. А як тільки схватить, щоб одразу віз її до вас.
Я приїхав сюди, бо думав, що вона, може, поїхала в цьому напрямку. Трохи потинявшись, я заглянув у парк. Досі їй аж надто везло, і тепер була моя черга. Я таки схопив удачу за хвоста. Там, у парку, в тіні дерев, стояла її машина. І ми її схватили. Вона зовсім не дьоргалася, але ми все одно запхали їй в рота кляп і посадили в машину. Тоні обшукав її машину, але там не було нічого, крім двох пустих сумок. І от ми привезли дівку до вас».
Я запитав у нього:
— Скільки часу минуло між тим, як ви спіймали дівчину і прибули сюди?
— Хвилин десять-п’ятнадцять, думаю. Тоні розібрав її машину практично до гвинтиків. А це зайняло трохи часу.
Я глянув на Рікорі. Схоже, МакКенн натрапив на дівчину одразу після того, як помер Брайл. Він кивнув:
— Вона, звісно ж, чекала на ляльок.
— Що накажете робити з нею? — спитав МакКенн.
Він звертався до Рікорі, не до мене. Але Рікорі нічого не відповів, лиш зацікавлено дивився на МакКенна. Але я бачив, як він стиснув руку в кулак, а тоді розтиснув, різко розпрямивши пальці. МакКенн сказав:
— Гаразд, шеф.
Він пішов до дверей. Не треба бути надто кмітливим, щоб здогадатися, що він отримав наказ, який міг означати лиш одне.
— Зупиніться! — я заступив йому шлях, загородивши спиною двері. — Послухайте, Рікорі. Я маю вам дещо сказати. Доктор Брайл був мені так само дорогий, як вам Пітерс. Але попри злодіяння Мадам Менділіп, ця дівчина всього лиш виконує її накази. Її розумом цілком і повністю управляє лялькарка, і я впевнений, що дівчина чи не постійно перебуває у стані гіпнозу. Я пам’ятаю, як вона хотіла врятувати Волтерс. Тож я не дозволю вам її вбити.
Рікорі сказав:
— Якщо все так, як ви кажете, то у нас ще більше причин якомога швидше її знищити. Без її допомоги та відьма сама загине.
— Я цього не дозволю, Рікорі. Хоча б тому, що хочу її допитати. Так я зможу вивідати у неї, як мадам Менділіп усім цим заправляє — як створює ляльок, що додає в мазь, і чи є ще хтось, хто володіє тими ж знаннями, що й вона. Дівчина може знати про все це і навіть більше. І я змушу її про все розповісти.
— Невже? — цинічно запитав МакКенн.
— Як? — поцікавився Рікорі.
— Скориставшись тою ж пасткою, в яку мене загнала лялькарка, — відповів я похмуро.
Цілу хвилину Рікорі розглядав мене із серйозним виразом обличчя.
— Докторе Ловелл, — сказав він, — я востаннє йду вам на поступки у цій справі. Але гадаю, ви помиляєтеся. Знаю, що сам припустився помилки, коли не вбив її в той день, коли вперше зустрів. Вважаю, що кожна секунда життя цієї дівчини небезпечна для нас самих. А однак, я поступлюся вам — востаннє.
— МакКенне, — звернувся я до охоронця, — приведіть дівчину до мене в кабінет. Але зачекайте, поки я не розжену всіх, хто внизу.
Я спустився вниз, а слідом за мною МакКенн та Рікорі. Там нікого не було. Я поставив у себе на столі дзеркало Льюїса — прилад, яким уперше скористалися в госпіталі Сальпетрієр в Парижі для введення в стан гіпнотичного сну. Дзеркало складається з двох паралельно розташованих відбивачів, що крутяться у різних напрямках. Світло падає на них таким чином, що їхні поверхні почергово то загоряються, то згасають. Чудовий пристрій, перед яким дівчина, що так довго піддавалася гіпнотичному навіюванню, не змогла б устояти. Я поставив зручне крісло під правильним кутом і приглушив світло, щоб не заважало гіпнотичному дзеркалу.
Щойно я закінчив усі приготування, як МакКенн разом з іншим охоронцем Рікорі привели дівчину. Вони посадили її в крісло, і я витягнув у неї з рота кляп.
Рікорі сказав:
— Тоні, повертайся назад до авто. А ти, МакКенне, залишся тут.
Розділ 16
Кінець відьомської дівчини
Дівчина зовсім не опиралася. Вона, схоже, була цілком заглиблена в себе й дивилася тим самим туманним поглядом, який я спостеріг, коли вперше завітав до лялькової крамниці. Я взяв її руки. Страшенно холодні, вони покірно лежали в моїх. Я мовив до неї лагідно й підбадьорливо: