— Дитя моє, вас тут ніхто не скривдить. Відпочиньте. Зручно влаштуйтеся в кріслі. Я лиш хочу вам допомогти. Поспіть, якщо бажаєте. Поспіть.
Та вона, здавалося, не чула, все ще дивлячись на мене своїми затуманеними очима. Я відпустив її руки й сів напроти неї. Увімкнув прилад, і маленькі дзеркала завертілися. Вона одразу ж повернулася, зачаровано втупивши в них свій погляд. Я хотів, щоб її тіло розслабилося. Вона відкинулась у кріслі. Її повіки почали опускатися.
— Спіть, — тихо говорив я. — Тут вам ніхто не заподіє зла. Поки ви спите, ніхто вам не нашкодить. Спіть... спіть...
Вона заплющила очі й зітхнула.
Я сказав:
— Ви спите. Ви не прокинетеся, поки я вам не звелю. Ви не можете прокинутися без мого дозволу.
Вона повторила за мною, бурмочучи, мов дитина:
— Я сплю. Я не можу прокинутися без вашого дозволу.
Я зупинив обертання дзеркал і мовив до неї:
— У мене є до вас кілька запитань, на які ви повинні чесно відповідати. Ви не можете збрехати. Ви це знаєте.
Так само по-дитячому вона повторила за мною:
— Я повинна вам чесно відповідати. Я це знаю.
Я не міг втриматися, щоб не кинути на Рікорі й МакКенна переможного погляду. Рікорі перехрестився, дивлячись на мене широко розплющеними очима, сповненими сумніву і страху. Я знаю, він думав, що я теж якийсь відьмак. МакКенн сидів, нервово закусивши губу, і дивився на дівчину.
Я почав з найменш тривожних запитань.
— Ви справді небога мадам Менділіп?
— Ні.
— Тоді хто ви?
— Не знаю.
— Коли і навіщо ви з нею познайомилися?
— Двадцять років тому. Я була ще зовсім маленькою, коли вона забрала мене з дитячого притулку у Відні. Вона навчила мене називати її тіткою. Але ми не рідні.
— Де ви жили, відколи вона вас звідти забрала?
— У Берліні, в Парижі. А тоді в Лондоні, Празі, Варшаві.
— Там мадам Менділіп також виготовляла своїх ляльок? Вона не відповіла; її тіло пройняв дрож, затріпотіли повіки.
— Спіть! Пам’ятайте, ви не можете прокинутися без мого дозволу! Спіть! І відповідайте.
Вона прошепотіла;
— Так.
— Там вони також вбивали?
— Так.
— Спіть. Розслабтеся. Вам ніщо не загрожує... — Вона знову занепокоїлась, і я на деякий час відійшов від теми ляльок. — Де народилася мадам Менділіп?
— Не знаю.
— Скільки їй років?
— Не знаю. Якось я запитала у неї, а вона розсміялася, мовляв, час для неї — ніщо. Мені було п’ять, коли вона забрала мене з притулку. Відтоді вона зовсім не змінилася.
— У неї є спільники? Ті, хто також виготовляє ляльок?
— Один. Вона його навчила. Він був її коханцем у Празі.
— Її коханець! — вигукнув я недовірливо. У мене перед очима постало видіння огрядного тіла, величезних грудей і масивного конячого обличчя лялькарки. Вона мовила:
— Я знаю, про що ви думаєте. Та в неї інше тіло, яке вона носить, коли їй заманеться. Красиве тіло, якому і належать її очі, руки, її голос. Вона прекрасна в ньому. Неймовірно вродлива. Я бачила, як вона не раз приміряла його на себе.
Інше тіло! Це, звісно ж, ілюзія... як і зачарована кімната, про яку писала Волтерс... і яку я також встиг мигцем побачити, вириваючись з павутини її гіпнозу, якою вона мене оплела... картинка, яку лялькарка вималювала в уяві дівчини. Але я відволікся, тож знову повернувся до суті справи.
— Вона вбиває двома способами, чи не так? Мазь і ляльки.
— Так, маззю і ляльками.
— Скількох вона вбила в Нью-Йорку за допомогою мазі?
Вона ухильно відповіла:
— Відколи ми сюди переїхали, вона виготовила чотирнадцять ляльок.
Тож були інші смерті, про які я нічого не знав! Я запитав у неї:
— І скількох ці ляльки вбили?
— Двадцятьох.
Я чув, як лайнувся Рікорі, і кинув на нього застережливий погляд. Він нахилився вперед, блідий і напружений; МакКенн перестав покусувати губи.
— Як саме вона виготовляє ляльок?
— Не знаю.
— Може знаєте, як вона готує мазь?
— Ні. Вона це робить таємно від мене.
— Що саме запускає ляльок?
— Маєте на увазі, що їх... оживляє?
— Так.
— Щось від мертвих!
Я знову почув, як Рікорі тихо лайнувся. А тоді звернувся до дівчини:
— Якщо ви не знаєте, з чого ці ляльки зроблені, то вам, мабуть, відомо, що їх оживляє? То що саме?
Вона промовчала.
— Ви повинні мені відповісти. Ви повинні мені коритися. Говоріть!
— Мені не до кінця зрозуміле ваше запитання. Я сказала вам, їх оживляє щось від мертвих. Що ви ще хочете від мене почути?
— Почніть з того, як людина, що позує для мадам Менділіп, уперше з нею знайомиться, і до останнього штриху, коли лялька, як ви кажете, оживає.
Вона повільно заговорила:
— Мадам каже, що людина має прийти до неї з доброї волі. Повинна без примусу, за власним бажанням дозволити їй зробити ляльку. А те, що людина й гадки не має, на що погоджується, — неважливо. Мадам відразу ж приступає до виготовлення першої моделі. А щоб завершити другу, живу ляльку, вона повинна знайти спосіб, як застосувати мазь. Вона каже, що мазь звільняє того, хто мешкає в голові людини, і саме ця істота приходить до неї й проникає в ляльку. Вона каже, що в голові людини мешкає безліч істот, але до інших їй нема діла. Вона також не обирає тих, хто до неї приходить. Як їй відомо, з ким вона може мати справу і чому обирає саме їх, я не знаю. Вона робить другу ляльку. А щойно завершує над нею роботу, той, хто позував для неї, починає потроху вмирати. А коли помирає, оживає лялька. Вона їй підкоряється, як і всі, зрештою...
Вона затнулася, а тоді задумливо мовила:
— Усі, крім однієї...
— Кого?
— Вашої медсестри. Вона її не слухає. Моя тітка мучить її, катує... але ніяк не може одержати над нею влади. Минулої ночі я взяла маленьку медсестру та іншу ляльку, щоб вони разом убили чоловіка, якого моя тітка прокляла. Але медсестра завадила іншій ляльці і врятувала чоловіка. Цього моя тітка не може збагнути... її це бентежить... а мені дає... надію!
Вона замовкла. А тоді раптом стривожено сказала:
— Вам треба поспішати. А я маю повернутися назад із ляльками. Незабаром вона кинеться шукати мене. Я повинна йти... інакше вона прийде по мене... і тоді... якщо вона знайде мене тут... уб’є...
Я запитав у неї:
— Ви принесли ляльок, щоб вони мене вбили?
— Так.
— І де вони зараз?
— Вони якраз поверталися до мене. Але ваші люди схопили мене. Вони підуть... додому. Коли є така потреба, вони дуже швидко пересуваються. Без мене це трохи складніше... але вони повернуться до неї.
— Чому ляльки вбивають?
— Щоб... догодити... їй.
— А мотузок? Яку він роль відіграє?
— Не знаю... але вона каже... — Тоді раптом, відчайдушно, як перелякана дитина, вона прошепотіла:
— Вона шукає мене! Її очі видивляються мене... вона простягає до мене свої руки — вона бачить мене! Заховайте мене! Благаю, мерщій сховайте мене від неї...
Я сказав:
— Ви впадаєте в глибокий сон! Усе глибше й глибше. Тепер вона не зможе вас знайти! Тепер вона вас не бачить!
Вона прошепотіла:
— Я міцно сплю. Вона мене загубила. Я схована. Але вона ширяє наді мною, все ще шукаючи...
Рікорі й МакКенн схопилися зі своїх крісел і стали поруч зі мною.
Рікорі запитав:
— Ви вірите в те, що відьма її шукає?
— Ні, — відповів я. — Але такої поведінки можна було очікувати. Дівчина так довго й цілковито була підвладна жінці, що така реакція — нормальна. Вона може бути результатом навіювання або продуктом її власної підсвідомості... вона не виконала вказівок... і тепер їй погрожують розправою, якщо вона не...