Дівчина розпачливо скрикнула:
— Вона бачить мене! Вона знайшла мене! Її руки от-от мене схоплять!
— Спіть! Спіть міцніше! Вона не може вас скривдити. Вона вас знову загубила!
Дівчина не відповіла, але я чув її слабкий стогін.
МакКенн хрипло промовив:
— Чорт забирай! Ви що, не можете їй допомогти?
— Нехай помирає! Так ми уникнемо зайвих неприємностей! — сказав Рікорі.
Його очі неприродно виблискували на білому як полотно лиці.
Я строго наказав дівчині:
— Слухайте мене і підкоряйтеся. Я порахую до п’яти. На рахунок п’ять ви прокинетеся! Одразу ж! Ви настільки швидко виринете зі сну, що вона не зможе вас схопити! Коріться мені!
Я рахував повільно, інакше миттєве пробудження могло призвести до смерті дівчини через її викривлене сприйняття і віру в те, що лялькарка накликала на неї смерть.
— Один... два... три...
Раптом дівчина скрикнула — так, що аж страх пройняв, а тоді...
— Вона спіймала мене! Стиснула руками моє серце... Ох...
Її всю скорчило, а тіло пронизала судома. Вона ослабло й безсило відкинулася в кріслі. Її очі розплющилися, порожні, щелепа відвисла.
Я рвонув на ній корсет, приклавши до серця стетоскоп. Воно не билося.
А тоді з її горла долинув прекрасний, мов органна мелодія, сповнений погрози й зневаги голос...
— Дурні!
Голос мадам Менділіп.
Розділ 17
Гори, відьмо, гори!
Дивно, але найспокійніший з нас трьох був Рікорі. Я здригнувся. МакКенн, хоч ніколи і не чув голосу лялькарки, помітно тремтів. Саме Рікорі порушив мовчанку.
— Дівчина точно померла?
— У цьому не може бути жодних сумнівів, Рікорі.
Він кивнув МакКенну:
— Віднеси її в авто.
— Що ви надумали робити? — запитав я.
— Убити відьму, — відповів Рікорі і саркастично додав: — І в смерті своїй нерозлучні, — випаливши: — Вони вічно горітимуть в пеклі!
Він твердо глянув на мене:
— Вам щось не подобається, докторе Ловелл?
— Правду кажучи, навіть не знаю, Рікорі. Сьогодні я ладен був задушити її власними руками, але лють вичерпалася. Те, що ви хочете зробити, суперечить усім моїм інстинктам, мисленню та уявленню про справедливість. Це вбивство!
— Ви чули, що сказала дівчина. Лише в цьому місті лялька вбила двадцятьох. Чотирнадцять людей перетворено на ляльок. А отже, чотирнадцять людей померли смертю Пітерса!
— Але ж, Рікорі, жоден суд не прийме показань, отриманих під гіпнозом, за правосильний доказ. Можливо, це правда, а може, й ні. Дівчина була несповна розуму. Все, що вона нам розповіла, могло бути лише витвором її уяви — без доказів, жоден суд на землі не візьметься до розгляду справи на основі таких свідчень, як ці.
— Не про земний суд йдеться, — сказав він, ухопивши мене за плечі. А тоді запитав: — Ви вірите її словам?
Я не міг відповісти на це запитання, тому що глибоко в душі знав, що дівчина не брехала. Він сказав:
— Отож-бо, докторе Ловелл! Ви дали відповідь на моє запитання. Ми з вами добре знаємо, що дівчина казала правду. Ми знаємо, що наші закони не в змозі покарати відьму. Саме тому я повинен її вбити. Мене, Рікорі, це не зробить вбивцею. Ні, я всього лиш посланий Богом кат!
Він глянув на мене, та я не мав що відповісти.
— МакКенне, — він вказав на дівчину, — роби, як я тобі звелів. І повертайся назад.
Коли МакКенн вийшов із тілом дівчини на руках, Рікорі мовив:
— Докторе Ловелл, ви повинні піти зі мною, щоб стати свідком розправи.
Мені така пропозиція була не до вподоби, тому я сказав йому:
— Не можу, Рікорі. Я виснажений фізично й морально, бо надто багато пережив за сьогодні. Я геть розбитий горем...
— Ви повинні, — перебив він мене, — навіть якщо нам доведеться вставити вам у рота кляп і зв’язати, як ту дівчину. І я скажу чому. Тому що ви воюєте сам із собою. Ваші наукові сумніви можуть взяти гору, і тоді ви спробуєте завадити мені у справі, яку я заприсягся Ісусом, Дівою Марією та всіма святими довести до кінця. Ви можете піддатися слабкості й викласти всю справу поліції. Але я не можу ризикувати. Я відчуваю до вас симпатію, докторе Ловелл, щиру симпатію. Та клянусь, якби моя власна матінка хотіла мене зупинити, я б відштовхнув її з тою ж брутальною силою, що й вас, якщо ви станете мені на заваді.
— Гаразд, я піду з вами.
— Тоді скажіть доглядальниці, нехай принесе мій одяг. Ми триматимемось купи, доки все не закінчиться. Більше я не хочу ризикувати.
Я зняв слухавку, щоб віддати доглядальниці розпорядження. Повернувся МакКенн, і Рікорі сказав йому:
— Щойно я одягнуся, ми рушимо до лялькової крамниці. Хто там в авто із Тоні?
— Ларсон і Картелло.
— Добре. Лялькарка може знати про наші плани. Вона, схоже, чула нас через покійну дівчину, промовляючи до нас її мертвими устами. Та байдуже. Будемо вважати, що вона нас не почула. Там є замок на дверях?
— Не знаю, шеф. Я не був у магазині. Але там є скляні двері. Тому якщо на них висять замки, ми з ними впораємося. Ви поки вдягайтеся, а Тоні тим часом збігає по інструменти.
— Докторе Ловелл, — Рікорі повернувся до мене. — Ви присягаєтеся, що не передумаєте йти разом зі мною? І не будете відмовляти від того, що я маю намір зробити?
— Присягаюся, Рікорі.
— МакКенне, можеш іти. Чекай на нас в авто.
Рікорі вдягнувся. Коли ми виходили з дому, годинник пробив першу ночі. Саме о цій порі кілька тижнів тому й почалася ця дивна пригода...
Ми їхали на задньому сидінні: я, Рікорі та мертва дівчина посередині. Перед нами сиділи Ларсон і Картелло, перед, другий — маленький дужий італієць. Чоловік на ім’я Тоні кермував, а поруч з ним умостився МакКенн. Ми звернули на проспект і вже за півгодини їхали по нижньому Бродвею. Наблизившись до вулиці, де стояла лялькова крамниця, ми збавили швидкість. Небо затягнули хмари, з набережної дув холодний вітер. Я тремтів, але не від холоду.
Ми під’їхали до рогу вулиці.
У радіусі кількох кварталів не було ні душі. Складалося враження, наче ми проїжджали місто мертвих. Так само порожньо було на вулиці лялькарки.
Рікорі сказав Тоні:
— Зупинишся напроти лялькової крамниці. Ми вийдемо, а ти поїдеш вниз і станеш за рогом. Чекай на нас там.
Моє серце тривожно стугоніло в грудях. Ніч була настільки чорною, що, здавалося, от-от проковтне світло вуличних ліхтарів. У крамниці темно, а біля старовинного входу, що був урівні з вулицею, згущувалися тіні. Жалібно завивав вітер, і я чув, як хвилі вдаряються об стіну Беттері. Я запитував себе, чи зможу переступити поріг крамниці, чи заборона, яку наклала на мене лялькарка, все ще мала силу.
МакКенн тихенько вислизнув з авто з тілом дівчини на руках, притуливши її до стіни в тіні біля входу. За ним вийшли я, Рікорі, Ларсон та Картелло. Авто від’їхало. Мене знову охопило відчуття містики, яке заледве покидало мене, відколи я вперше ступив на дивну стежку, що вела до лялькарки...
Маленький італієць змастив скло дверей чимось клейким. У центрі він помістив невеличку гумову присоску, витягнув з кишені інструмент і вирізав на склі коло завширшки з фут. Інструмент ішов по склу, як по воску. Тримаючи присоску однією рукою, він легенько вибив скло молоточком з гумовою головкою. Пропхавши руку через прорізаний отвір, він безшумно почав копирсатися в замку. Затим ми почули слабке клацання. Двері відчинилися.
МакКенн узяв на руки мертву дівчину, і ми тихо, мов примари, зайшли у крамницю. Маленький італієць вставив скло назад. Я бачив невиразні обриси дверей, що виходили в коридор, який вів до кімнати зла. Маленький італієць смикнув за клямку. Двері були зачинені. Пововтузившись трохи, він їх відчинив. Слідом за Рікорі та МакКенном з І дівчиною на руках ми йшли коридором, мов тіні, зупинившись перед останніми дверима.
Італієць не встиг навіть торкнутися їх, як вони самі розчахнулися перед нами.
Ми почули голос лялькарки!