— Заходьте, панове. Як люб’язно було з вашого боку привезти мою любу небогу! Я б зустріла вас на порозі, але я дуже стара і налякана!
МакКенн прошепотів:
— Відійдіть, шеф!
Тримаючи, мов щит, тіло дівчини у лівій руці, а пістолет — у правій, він почав заступати Рікорі. Але той відштовхнув його, переступивши поріг з револьвером у руках. Я увійшов за МакКенном, а за мною двоє охоронців.
Я швидко окинув поглядом кімнату. Лялькарка сиділа за столом і шила. Спокійна і вочевидь зовсім не стривожена. Її білі пальці витанцьовували в такт її стібкам. Вона навіть не глянула на нас. У каміні палахкотів вогонь. Кімната була огорнута теплом, у повітрі витав гострий незнайомий мені її аромат. Я кинув погляд на шафки з ляльками.
Усі вони були відчинені. Всередині них стояли ляльки, які дивилися на нас своїми зеленими й блакитними, сірими й карими і такими живими очима, наче карлики на якійсь гротескній виставці. Сотні ляльок. Деякі одягнені за американською модою, деякі — за німецькою, деякі виглядали як і іспанці, французи та англійці, інші були вбрані в костюми невідомих мені народів. Там були балерина і коваль з піднятим молотом... французький шевальє та німецький студент з мечем у руці та багряними шрамами на обличчі... апач із ножем у руках і божевільним поглядом на жовтому обличчі, а поруч із ним жінка із хтивими вустами повії, біля неї —жокей...
Здобуток лялькарки з десятка країн!
Здавалося, ляльки були готові стрибнути. Вихлюпнутися на нас. Затопити нас.
Я втихомирив свої думки і змусив себе дивитися в очі ляльок, ніби це всього лиш неживі істоти. Але в одній шафці було порожньо... і ще в одній... і ще... П’ять порожніх шафок, в яких не було ляльок, що крокували до мене, паралізованого, в зеленому світінні, а також Волтерс.
Я відвів погляд від вервечки ляльок, що спостерігали за мною, і знову глянув на лялькарку, яка так само спокійно шила... наче була сама в кімнаті... наче не усвідомлювала нашої присутності... наче Рікорі не цілився їй прямо в серце... шила, тихенько наспівуючи...
Лялька Волтерс лежала біля неї на столі!
Лежала розпростерта на спині. Її тендітні ручки були зв’язані джгутами попелястого волосся, обмотаними кілька разів навколо її зап’ясть. Її зв’язані руки стискали голівку шпильки!
Одна-єдина картина, про яку можна розказувати вічно.
Те, наскільки лялькарка була поглинута своїм шиттям, її цілковита байдужість до нас і тиша вибудували між нами невидимий бар’єр, який ставав усе щільнішими. Ядучий запах посилювався.
МакКенн кинув додолу тіло мертвої дівчини.
Двічі він безрезультатно намагався заговорити, з третьої спроби йому пощастило. Він сказав Рікорі дивним хриплим голосом:
— Убийте її... інакше я це зроблю за вас... — Рікорі не поворухнувся. Він стояв, немов застиглий, цілячись лялькарці в серце, не відводячи погляду від танцю її рук. Схоже, він не чув МакКенна або ж просто не звертав на нього уваги. Пісенька лилася з вуст лялькарки... як гудіння бджіл... солодке гудіння... що збирало сон, як бджоли збирають мед... сон...
Рікорі стиснув у руках зброю і кинувся вперед, вдаривши револьвером по зап’ястку лялькарки.
Рука впала. Її пальці почали звиватися... страшенно довгі білі пальці звивалися й скручувалися... мов поранені змії...
Рікорі підняв револьвера, аби вистрілити. Та не встигнув він натиснути на спусковий гачок, як лялькарка скочила на ноги, перекинувши крісло. З шафок долинув шепіт, немов приглушений тонкою вуаллю. Здавалося, ляльки нахилилися вперед...
Тепер лялькарка дивилася на нас, одночасно захопивши усіх своїм поглядом. Її очі скидалися на чорні сонця, в яких витанцьовували крихітні багряні язики полум’я.
Її енергія вихлюпнулася зсередини і затопила нас, мов хвиля. Я відчув, як вона вразила мене, наче щось матеріальне. Моє тіло охопило заціпеніння. Я бачив, як смикнулася й побіліла рука Рікорі, в якій він стискав револьвер. Я знав, що він також заціпенів, як і всі інші...
І знову та лялькарка загнала нас у пастку!
Я прошепотів Рікорі:
— Не дивіться на неї... не дивіться їй в очі...
Я сам ледве відвів погляд від її палаючих чорних очей, зупинивши його на ляльці Волтерс. Я понад силу потягнувся до неї рукою, чому — і сам не знаю. Та лялькарка виявилася прудкішою за мене. Вона вхопила ляльку здоровою рукою, притиснувши її до грудей, і закричала голосом, що солодко просочував кожну клітину, навіваючи все більшої дрімоти:
— Ви не хочете на мене дивитися? Не хочете?! Дурні, що вам іще залишається робити?
А тоді трапилося щось неймовірно дивне, що стало початком кінця.
Здавалося, аромат у кімнаті все більше пульсував і міцнів. Щось схоже на іскристу імлу вихопилось із небуття й осіло на лялькарці, огорнувши її коняче лице й огрядне тіло. Лиш очі її яскраво мерехтіли крізь цю імлу... що враз розсіялася.
І перед нами постала неймовірної вроди жінка — висока, струнка, витончена. Зовсім гола. Її вкривало чорне й блискуче, мов шовк, волосся, крізь яке сяяло золотисте тіло. Лише очі та руки, які все ще стискали ляльку, пригортаючи її до пружних грудей, видавали її.
Рікорі впустив з рук револьвера. Я чув, як у всіх інших зброя попадала додолу. Я знав, що вони стоять непорушно, як і я, вражені цим неймовірним перевтіленням, і безпорадні перед силою, яку випромінювала лялькарка.
Вона вказала на Рікорі, засміявшись:
— І ти вб’єш мене? Мене? Ну ж бо, підніми свого револьвера, Рікорі, і спробуй!
Рікорі повільно нахилився... Я бачив його лиш краєчком ока, бо не міг відвести погляду від тієї жінки... і знав, що він теж не може... Прикуті до її очей, його очі все більше й більше закочувалися під лоба, поки він нахилявся. Я радше відчув, ніж побачив, як він навпомацки знайшов свій револьвер і намагався його підняти. Я почув його стогін. Лялькарка знову зайшлася сміхом.
— Та годі тобі, Рікорі, ти не можеш цього зробити!
Враз тіло Рікорі випросталося, наче якась рука схопила його за підборіддя й поставила на рівні ноги...
Позаду я почув тупіт маленьких ніжок і побачив, як метушливо пробігали повз маленькі тільця.
Біля ніг жінки копошилися чотири карлики... ті самі, що насувалися на мене в зеленому сяйві... ляльки банкіра, старої діви, акробата і гімнаста на трапеції.
Вони стали попереду неї й свердлили нас своїм поглядом. В руках у кожного була шпилька, якою вони погрожували нам, мов мініатюрними шпагами. Лялькарка знову наповнила кімнату своїм сміхом, а тоді ласкаво мовила:
— Ні, ні, мої маленькі. Мені не потрібна ваша допомога!
Вона вказала на мене.
— Ви ж знаєте, що моє тіло — всього лиш ілюзія, правда? Говоріть.
— Так.
— І ці створіння біля моїх ніг, і всі решта — теж обман?
— Цього я не знаю, — відказав я.
— Ви знаєте надто багато і надто мало. А проте, ви повинні померти, мій надто мудрий і надто нетямущий докторе, — її великі очі дивилися на мене з глузливою жалістю, на її прекрасному обличчі з’явився вираз злості й співчуття водночас. — Рікорі теж повинен згинути, бо знає надто багато. І ви всі теж помрете. Але не від рук моїх маленьких воїнів. Ні! Не тут. А у вас вдома, мій любий докторе, куди ви мовчки підете, і словом не перекинувшись між собою та іншими, кого зустрінете на своєму шляху. А дійшовши додому, ви накинетеся одне на одного, як зграя голодних вовків, як...
Вона похитнулася, ступивши крок назад.
Я бачив, чи принаймні думав, що бачив, як звивалася лялька Волтерс. Тоді блискавично, мов змія, вона підняла свої зв’язані руки й проткнула шпилькою горло лялькарки... різко нею крутнула... а тоді ще раз встромила, проколовши золоте горло жінки приблизно в тому ж місці, де інша лялька загнала шпильку Брайлу!
Як колись кричав Брайл, так тепер кричала лялькарка... страхітливо, розпачливо...
Вона відірвала ляльку від своїх грудей, пожбуривши її подалі від себе. Лялька полетіла в камін на розжарене вугілля.
Затим — спалах сліпучого полум’я, і потужна теплова хвиля накрила всю кімнату, як тоді, коли МакКенн підпалив ляльку Пітерса. Тієї ж миті ляльки, що були біля ніг лялькарки, зникли, залишивши по собі струмінь яскравого полум’я, що огорнуло лялькарку з ніг до голови.