Я бачив, як стікала її краса по конячому обличчю й огрядному тілу мадам Менділіп... її очі, погаслі й сліпі... пошматоване горло стискали довгі руки, більше не білосніжні, а багряні від її власної крові.
Якусь мить вона стояла, а тоді звалилася додолу.
А щойно її тіло торкнулося підлоги, як чари розвіялися.
Рікорі схилився над зіщуленим тілом тієї, що колись було лялькаркою, й плюнув на неї, переможно вигукнувши:
— Гори, відьмо, гори!
Він потягнув мене до дверей, вказавши на ряди ляльок, які тепер — о диво! — виглядали зовсім неживими! Звичайні собі ляльки!
Їх охоплювало полум’я зі штор. Воно кидалося на них, мов мстивий дух очищення!
Ми побігли до дверей і вискочили в коридор, де нас наздоганяв потік полум’я, переслідуючи до самої крамниці, аж поки ми не опинилися на вулиці.
Рікорі крикнув:
— Мерщій в авто!
Раптом вулицю освітив червоний відблиск полум’я. Я чув, як відчинялися вікна, звідки долинали стривожені голоси.
Ми застрибнули в авто й помчали геть.
Розділ 18
Чорна мудрість
«Вони створили за моєю подобою опудала, що забрали моє дихання; вони вирвали моє волосся, розірвали мою одіж і позбавили можливості торкатися ногами землі; вони натирали мене соками згубних трав; вони привели мене до смерті — О, Вогненний Боже, торкнися їх вогнем і вбий!»
Єгипетська молитва
Минуло три тижні, відколи згинула лялькарка. Ми з Рікорі вечеряли у мене вдома. Між нами залягла мовчанка, і я порушив її молитвою, що починає завершальний розділ цієї оповідки, ледь свідомий того, що промовляю її вголос. Рікорі звів на мене свій погляд і здивовано запитав:
— Ви когось цитуєте? Кого?
— Це слова з глиняної таблички, що належать невідомому халдею[8], який жив ще за часів правління Ашшур-назір-апала три тисячі років тому, — відповів я.
— І в цих кількох словах уся наша пригода!
— Саме так, Рікорі. Тут є все: ляльки, мазь, тортури, смерть і очисне полум’я.
— Дивно, — задумався він. — Навіть три тисячі років тому люди знали, що таке зло і як з ним боротися... «створили за моєю подобою опудала... що забрали моє дихання... соки згубних трав... привели мене до смерті... О, Вогненний Боже, торкнися їх вогнем і вбий!» Це вся наша пригода, докторе Ловелл.
— Ляльки смерті набагато давніші за Уру Халдейського. Давніші за саму історію. Відколи помер Брайл, я зацікавився їхньою історією, що корінням сягає в глибоке минуле. Дуже глибоке, Рікорі. Ці ляльки покояться під кам’яними плитами кроманьйонців, чий вогонь погас двадцять тисяч років тому. Їх знаходили серед решток ще давніших народів. Ляльки з кремнію та каменю, ляльки, вирізьблені з бивнів мамонтів, кісток печерних ведмедів та іклів шаблезубих тигрів. Навіть тоді, Рікорі, люди володіли чорною мудрістю.
Він кивнув:
— Колись у мене працював один чоловік, який мені дуже подобався. Він був родом із Трансильванії. Якось я запитав у нього, що привело його в Америку, і він розказав мені дивовижну історію. В його селі жила дівчина, матір якої, за словами інших, знала те, чого не повинен відати жоден християнин. Розповідаючи, він часто хрестився. Та дівчина була миловидна і всім подобалася, але він її не кохав. А вона, схоже, його любила, чи то її так вабила його байдужість. Одного вечора, повертаючись із полювання, він проходив повз її домівку. Вона гукнула його і почастувала вином, яке він радо випив, тамуючи спрагу. Хороше було вино. Воно його звеселило, але не пробудило кохання до дівчини, хоч і пішов він за нею до хати, де випив ще трохи вина. Сміючись, дозволив їй зрізати кілька пасом зі своєї чуприни, зістригти нігті, виточити кілька крапель крові із зап’ястя та взяти трохи слини. Сміючись, він залишив її господу і подався до себе спати. Прокинувшись пополудні, все, що він міг пригадати, це як пив вино з тією дівчиною, і більше нічого.
Щось його спонукувало піти до церкви, так він і зробив. Клякнувши у молитві, він раптом згадав, як дівчина зрізала його волосся й нігті, взяла трохи його слини й пустила йому кров. Він відчув велику потребу піти до дівчини і довідатися, що вона надумала з усім цим робити. Казав, що так йому наче звелів святий, якому він молився.
Тож, нишком підкравшись до її хати, він заглянув до неї у вікно. Вона сиділа біля припічка й місила тісто, як на хліб. На мить йому стало соромно за свої думки, коли раптом він побачив, як вона кидає в тісто волосся, що зістригла з нього, і його нігті, заправляючи все це краплями його крові та слини. Вона перемішала їх з тістом, з якого взялася ліпити ляльку. Скропивши її маківку водою, вона нарекла її його іменем, промовляючи дивні слова, яких він не міг розібрати.
Він злякався, цей чолов’яга. І дуже розлютився. А тому залишився спостерігати, поки дівчина не скінчила свого ритуалу і вийшла з хати. Він пішов слідом за нею. Мисливець, він умів тихо ступати, тож дівчина не знала, що за нею стежать. Вона вийшла на роздоріжжя. На небі сяяв молодий місяць, до якого вона почала молитися, після чого вирила ямку і поклала туди ляльку з тіста, присипавши її землею. А тоді промовила:
— Зару! (Так звали того чоловіка.) Зару! Зару! Я кохаю тебе. Коли твоя подобизна зотліє, ти побіжиш за мною, як пес за сучкою. Ти мій, Зару, всім тілом і душею. Поки гниє твоя подобизна, ти стаєш усе ближчим до мене. А коли вона зотліє, я повністю заволодію тобою. Назавжди й навіки!
Щойно вона закопала ляльку, як він кинувся на неї й придушив. Ще хотів було викопати ляльку, але почув чиїсь голоси і, злякавшись, утік. Зару не повернувся до села, а натомість подався в Америку.
Він розповідав, що на другий день своєї подорожі відчув, як чиїсь руки наче схопили його за стегна й потягли до поручнів корабля, за борт. Назад у село, назад до дівчини. Так він зрозумів, що не вбив її. Він боровся з руками. День і ніч боровся з ними, боячись склепити очі. Бо коли засинав, йому снилося, як він стоїть на роздоріжжі поруч із дівчиною. Тричі він прокидався саме вчасно, щоб відійти від поручнів, через які готовий був стрибнути в море.
А тоді руки почали слабнути. І лише за кілька місяців він перестав їх відчувати, але все ще боявся, поки не отримав із села звістки. Так, він був правий, він не вбив її. Хтось інший це зробив трохи згодом. Ця дівчина володіла тим, що ви називаєте чорною мудрістю, яка в результаті обернулася проти неї, як обернулася проти нашої відьми.
На що я відповів:
— Дивно, що ви це кажете, Рікорі... дивно, що говорите про чорну мудрість як таку, що обертається проти свого ж владаря... Але про це згодом. Кохання, ненависть і сила — три пристрасті, які повсякчас були опорами триноги, де палахкотить темне полум’я, опорами помосту, звідки зістрибують ляльки смерті...
Чи ви знаєте, хто був першим відомим Лялькарем? Ні?
Бог, Рікорі. Бог на ім’я Хнум, що існував ще задовго до іудейського Ягве, який також ліпив ляльок. Пам’ятаєте, двох із них він сотворив у райському саду? Дав їм життя, наділивши лиш двома невід’ємними правами — правом страждати і правом померти. Хнум був куди милосерднішим богом. Він не позбавляв своїх ляльок права смерті, але й не вважав, що ті повинні страждати, йому подобалося бачити, як вони насолоджуються своїм швидкоплинним буттям у цьому світі. Хнум був настільки прадавнім, що правив у Єгипті ще в ті часи, коли про піраміди й Сфінкса ніхто й не чув. У нього був брат, бог на ім’я Кефер з головою жука. Саме він послав думку, що пронеслася над поверхнею Хаосу, мов легенький вітерець, запліднивши нею Хаос. Так народився світ...
Усього лиш легенький вітерець, Рікорі! А якби він прохромив оболонку Хаосу... а то й вразив глибше... в саме його серце... яким би людство було тепер? Однак, легенько повіваючи, ця думка набула людської подоби. Завданням Хнума було зліпити немовлят в утробах жінок. Вони називали його богом-гончарем. Саме він за вказівкою Амона, найвеличнішого з юних богів, зліпив тіло великої цариці Хатшепсут, яку породив Амон, з’явившись перед її матір’ю в подобі фараона, її чоловіка. Принаймні так писали жерці того часу.