— Ні, Рікорі.
І це була правда.
Повзи, тінь, повзи!
1. Чотири самогубства
У кепському гуморі я розпакував валізи в «Клубі дослідників». Напрочуд неприємне відчуття депресії, з яким я прокинувся у своїй каюті, не давало спокою. Здавалося, що мені наснився жах, який зачаївся десь за межами свідомості, деталей якого я вже не міг пригадати.
Роздратування робило ситуацію ще нестерпнішою.
Звичайно, я не розраховував на гостинний прийом удома, влаштований Комітетом міського голови. Але те, що ані Беннет, ані Ралтсон не зустріли мене, свідчило про те, що мною знехтували. Як на мене, це була справжня трагедія.
Я написав листа обом ще до того, як сісти на корабель, і очікував, що принаймні хтось із них мене зустріне.
Це були мої найближчі друзі, та дивна тінь ворожнечі, що іноді прослизала між ними, завжди мене тішила. Вони приязно ставилися одне до одного, та водночас не сприймали всерйоз. Мені здавалося, що між ними існував глибший і міцніший зв’язок, ніж зі мною. Ці хлопці могли б бути Дамоном та Фінтієм[11], якби змирилися з поглядами на життя одне одного. А можливо, такими вони й були.
Ще сторіччя тому Езоп влучно охарактеризував їхні розбіжності у своїй байці «Мурашки і цикада». Біля Беннет був мурашкою — серйозним та працьовитим сином доктора Лайнела Беннета, який донедавна у прогресивному та цивілізованому світі вважався одним з п’ятьох найвидатніших експертів у сфері патологій мозку. Я навмисно вжив поняття «прогресивний та цивілізований», адже маю докази, що у тій частині світу, яку нам подобається називати нерозвиненою, набагато більше таких фахівців. І я маю вагомі підстави вважати, що в давні часи людство знало набагато прогресивніших майстрів у цій царині за тих, яких сьогодні має сучасний світ — цивілізований чи нерозвинений.
Старший Беннет був одним із небагатьох фахівців, які працювали заради ідеї. Його не надто цікавили гроші. Він був видатною людиною, проте незаможною. Молодшому Беннетові було близько тридцяти п’яти років, як і мені. Я знав, що його батько неабияк на нього розраховував. Мав підозру, що в деяких речах, особливо в галузі підсвідомого, син перевершив свого батька. Його розум був гнучкішим та сприйнятливішим.
Торік Білл написав мені листа, у якому повідомив, що його батько помер, а сам він потоваришував з доктором Остіном Ловеллом, зайнявши місце Девіда Брайла, якого вбило люстрою, що впала зі стелі у приватній лікарні доктора Ловелла.
Дік Ралтсон же був цикадою. Він успадкував настільки великий статок, що навіть кістляві обійми депресії не завдали йому надто великих прикрощів. Можна сказати, що Ралтсон — традиційний нащадок заможного батечка, що обертався у вищих колах, який не вбачав у праці ані почестей, ані користі, ані інших чеснот. Типовий представник класу освічених, щедрих та необтяжених турботами гедоністів.
Я ж був чимось на кшталт посередника між цими двома — таким собі містком, на якому вони зустрічалися. Я мав медичну освіту, а крім цього, ще й достатньо коштів, аби віддалити момент, коли необхідно було ставати до рутинної практики. Моїх статків вистачало на те, щоб займатися справою, яка приносить задоволення — мандрувати світом з етнологічними дослідженнями. Особливо у тих галузях, які мої колеги, медики та науковці, називають забобонами: це місцеві чаклунські обряди, відьомство, вуду та інші подібні речі. Їх я досліджував з такою ж пристрастю, з якою Білл займався своєю роботу. І він про це знав.
Дік, з іншого боку, вважав, що до мандрів мене спонукає інстинкт, який я успадкував від одного зі своїх бретонських пращурів — пірата, що залишив французьке містечко Сен-Мало та заробив криваву славу у Новому Світі. Мою особливу схильність до речей, про які йшлося раніше, він також пояснював тим, що двох з моїх далеких родичок спалили у Бретані як відьом.
Тож для нього я був відкритою книгою.
З Біллом було складніше.
Я розпаковував валізи, а тим часом мене гризла невтішна думка: навіть якщо я не повертався додому протягом трьох років, цього часу було замало для того, аби забути мене. Та мені вдалося розвіяти свій похмурий настрій і навіть посміятися над собою. Можливо, вони просто не отримали моїх листів, чи були зайняті невідкладними справами, і кожен з них очікував, що зустріти мене прийде інший.
На ліжку лежала вечірня газета. Я зауважив, що це був вчорашній випуск. Мій погляд вихопив один із заголовків. І мені одразу стало не до сміху. У заголовку йшлося:
СПАДКОЄМЕЦЬ П’ЯТИ МІЛЬЙОНІВ ДОЛАРІВ І МІДНИХ РОДОВИЩ
Річард Дж. Ралтсон молодший
ПУСТИВ СОБІ КУЛЮ В ЛОБА
Причина самогубства невідома — у Нью-Йорку це вже четвертий випадок за останні три місяці, коли заможний чоловік вкорочує собі віку без очевидної причини. У поліції подейкують про клуб самогубців.
Я почав читати новину:
«Річарда Дж. Ралтсона, спадкоємця статку у п’ять мільйонів доларів, який він отримав два роки тому після смерті свого батька, заможного власника шахт, цього ранку знайшли мертвим у власному ліжку в будинку на 78-ій вулиці. Він пустив собі кулю в лоба. Смерть настала миттєво. Пістолет, з якого було здійснено постріл, лежав на підлозі, випавши з його руки. Детективне бюро встановило, що відбитки пальців на зброї належали його власникові.
Тіло загиблого знайшов Джон Сімпсон, його дворецький. Він каже, що зайшов до кімнати, як завжди, о восьмій годині ранку. Оглянувши тіло та оцінивши його стан, доктор Пібоді з бюро судово-медичної експертизи встановив, що Ралтсон, певно, застрелився близько третьої години ночі, або, іншими словами, за п’ять годин до того, як Сімпсон знайшов його тіло».
О третій годині? Мені немов хто жару за комір насипав. Враховуючи різницю в часі на лайнері та у Нью-Йорку, саме о цій годині я прокинувся від дивного відчуття депресії. Я продовжив читати:
«Якщо Сімпсон каже правду, а поліція не має жодних підстав сумніватися в цьому, тоді це самогубство було незапланованим і, напевно, стало результатом якогось раптового нагального імпульсу. Лист, знайдений поліцейськими, який Ралтсон почав писати, проте розірвав, не закінчивши, підтверджує цю версію. Клаптики листа лежали під письмовим столом. Ралтсон написав:
Любий Білле!
Пробач, та мені несила тут більше залишатися. Сподіваюся, ти зможеш поставитися до справи об’єктивно, навіть якщо тобі буде важко повірити у це. Якби лише Алан був тут! Він знає більше...
У цей момент Ралтсон, вочевидь, передумав писати та розірвав листа. Поліція планує з’ясувати, хто такий цей „Алан“, та запропонувати йому пояснити, про що він може „знати більше“. Правоохоронці також сподіваються на те, що „Білл“, якому було адресовано листа, дасть про себе знати. Немає жодного сумніву в тому, що було вчинено самогубство. Проте, можливо, фраза „зможеш поставитися до справи об’єктивно, навіть якщо тобі буде важко повірити у це“ допоможе пролити світло на його мотив.
Наразі немає ніяких підстав вважати, що у пана Ралтсона були причини звести порахунки з життям. Його адвокати з добре відомої фірми „Сміт та Байт“, що у Вінстоні, запевнили правоохоронців в тому, що його активи у цілковитому порядку, і їхній клієнт не мав ані найменших фінансових „проблем“. Достеменно відомо, що ім’я Ралтсона жодного разу не згадувалося у скандальних історіях, що є рідкістю для синів багатьох заможних представників нашого суспільства.
Це четверте самогубство, скоєне протягом останніх трьох місяців. Його зараховують до серії випадків, у яких фігурують заможні чоловіки приблизно віку Ралтсона, з відносно схожим стилем життя. Насправді, обставини кожного з чотирьох самогубств настільки подібні, що поліція всерйоз розглядає версію змови між самогубцями.
Перше самогубство сталося 15 липня, коли всесвітньо відомий гравець у поло Джон Мартсон вистрелив собі у голову у спальній кімнаті свого заміського будинку у Локуст Веллі, Лонг-Айленд. Причину цього вчинку так і не вдалося встановити. Він був неодружений, так само як і Ралтсон. 6 серпня було знайдено тіло Волтера Сен-Клер Калуна в його автомобілі-родстері[12] біля Ріверхеда, Лонг-Айленд. Калун звернув з траси, яку щільно оточували дерева на узбіччі, і виїхав у відкрите поле. Там він пустив собі кулю в лоба. Ніхто так і не дізнався, з якої причини. На той момент він три роки як був розлучений. 21 серпня яхтсмен-мільйонер та завзятий мандрівник Річард Стентон застрелився таким самим чином на палубі своєї океанської яхти „Трінкуло“. Це сталося напередодні того, як він мав вирушити у круїз до Південної Африки».
11
Дамон та Фінтій (Dämon і Phintias) — двоє піфагорійців із Сиракуз, які уособлюють справжню дружбу
12
Родстер (англ. roadster) — тип двомісного спортивного автомобіля з передньою компоновкою двигуна і заднім приводом