Я продовжував читати і не міг спинитися... Спекуляції на тему змови між самогубцями, напевно, з’явилися через хворобливе бажання репортерів викликати гострі відчуття та створити сенсацію... історії Мартсона, Калуна та Стентона... некролог, присвячений Діку...
Я все читав і читав, так до кінця і не усвідомлюючи суті того, що було написано. Мені не вірилося, що все це відбувається насправді.
Дік не мав жодних причин для самогубства. У всьому світі не було людини, менш схильної до такого вчинку. Версія щодо змови між самогубцями була просто абсурдною, принаймні судячи з того, що було відомо на цей момент. Звичайно, «Аланом», про якого йшлося у листі, був я. А Беннет був «Біллом». Та про що таке мені могло бути відомо, чого так конче потребував Дік?
Задзвонив телефон, і голос оператора промовив:
— Прийшов доктор Беннет. Він хоче вас бачити.
Я сказав:
— Пропустіть його. — І зітхнув з полегшенням: «Слава Богу!»
До кімнати зайшов Білл. Він виглядав блідим та змарнілим і справляв враження людини, яка й досі переживала якусь трагедію. Мені здалося, що він так і не змирився з тим, що трапилось. В його очах застиг незрозумілий жах, а погляд ніби був спрямований не на мене, а всередину себе у спробі роздивитися, що могло бути джерелом цього жаху. Він доволі мляво потиснув мені руку і промовив одну-єдину фразу:
— Я радий, що ти повернувся, Алане.
У другій руці я тримав газету. Він взяв її, щоб подивитися на дату, і сказав:
— Вчорашня. Втім, там усе сказано. Принаймні все, що відомо поліції.
Інтонація, з якою він це промовив, була досить дивною, тож я запитав:
— Ти хочеш сказати, що тобі відомо більше, ніж поліції?
Мені здалося, що він спробував ухилитися від прямої
відповіді:
— Та вони просто викладають факти. Дік прострелив собі мізки. Вони мають рацію, пов’язуючи цей випадок з рештою смертей...
Я повторив своє запитання:
— Білле, що тобі відомо з того, про що не знає поліція?
Він відповів:
— А те, що Діка вбили!
Я був спантеличений його відповіддю.
— Та якщо він сам вистрелив собі у голову...
— Я розумію твоє здивування. Проте знаю, що Дік Ралтсон вчинив самогубство, і попри це, я так само переконаний в тому, що його вбили.
Білл сів на ліжко і сказав:
— Треба випити.
Я дістав пляшку скотчу, яку на знак гостинності стюард клубу завбачливо залишив у моїй кімнаті. Білл щедро налив собі і повторив:
— Радий, що ти повернувся! На нас чекає нелегка робота, Алане.
Я й собі налив у склянку і запитав:
— Яка робота? Знайти вбивцю Діка?
Білл відповів:
— І це також, та навіть більше. Запобігти наступним вбивствам.
Доливши нам обом скотчу, я сказав:
— Годі ходити манівцями. Кажи вже, у чому річ.
Він кинув на мене замислений погляд і тихо відповів:
— Ні, Алане. Не зараз.
Відставивши склянку убік, продовжив:
— Уяви, що ти відкрив нового збудника хвороби або штам бактерій, чи принаймні тобі так здається. Ти його досліджував протягом якогось часу і помітив певні особливості. А тепер уяви, що тобі необхідна порада фахівця. Що б ти спершу зробив? Виклав би цій людині всі свої спостереження, а потім попросив би зазирнути у мікроскоп, аби підтвердити свої здогадки? Або ж описав би ситуацію кількома словами і попросив поглянути у мікроскоп і зробити власні висновки?
— Звичайно ж, змалював би загальну картину і дав можливість зробити висновки самостійно.
— Отож-бо й воно. Що ж, здається, я відкрив той самий новий вид, а можливо, він зовсім і не новий, хоча це аж ніяк не стосується бактерій. Та я не скажу більше жодного слова, доки ти не побачиш все на власні очі. Не хочу, щоб моя думка вплинула на твою. Зроби ласку — попроси принести газету.
Я зв’язався з офісом, аби вони дістали найсвіжіший номер. Як тільки нам його принесли, Білл взявся читати. Пробігся поглядом по першій шпальті, перегорнув кілька сторінок і нарешті знайшов те, що шукав. Схвально кивнув і передав газету мені.
— Популярність Діка впала з першої сторінки до п’ятої, — зауважив він. — Ось. Прочитай кілька перших абзаців, решта — просто переказ старих новин іншими словами та пусті балачки. Абсолютно пусті.
Я почав читати:
«Доктор Вільям Беннет, видатний спеціаліст у галузі лікування захворювань мозку та помічник доктора Остіна Ловелла, талановитий психіатр, з’явився цього ранку в центральному офісі поліції та заявив, що він і є той самий „Білл“, про якого йдеться у недописаному листі, який знайшли у спальній кімнаті Річарда Дж. Ралтсона після того, як той вчора вранці вчинив самогубство.
За словами доктора Беннета, листа, поза всяким сумнівом, було адресовано саме йому, адже пан Ралтсон був одним з його найдавніших друзів і нещодавно запитував його поради стосовно того, як здолати симптоми, що їх він описував як безсоння та нічні жахи. Окрім цього, пан Ралтсон вечеряв у доктора Беннета напередодні. Пан Беннет хотів, щоб той залишився у нього на ніч. Спочатку пан Ралтсон погодився, а потім раптом змінив своє рішення і поїхав додому. Саме про це йшлося у першому реченні його листа. Та професіоналізм доктора Беннета не дозволив йому вдаватися у подробиці симптомів недуги пана Ралтсона. У відповідь на запитання, чи можна психічним станом пана Ралтсона пояснити причину його самогубства, доктор Беннет стримано зазначив, що самогубство завжди свідчить про певні психічні розлади».
Попри те, що я був спантеличений та відчував глибоку тугу, ці рядки викликали усмішку на моєму обличчі.
«За словами доктора Беннета, „Алан“, про якого згадується у листі, — це доктор Алан Каранак, який також був давнім товаришем пана Ралтсона. Сьогодні на лайнері „Август“ він має повернутися до Нью-Йорка після трьох років, проведених у Північній Африці. Доктор Каранак — добре відомий у наукових колах своїми дослідженнями у сфері етнології. Доктор Беннет заявив, що пан Ралтсон вірив у те, що той зможе пояснити природу деяких з його симптомів, з огляду на його досвід у вивченні загадкових психічних відхилень, що були поширені у первісних суспільствах».
— А тепер головне, — сказав Білл, вказавши на наступний абзац:
«Доктор Беннет вільно спілкувався з пресою після того, як дав свідчення поліції. Проте жодних нових фактів він не розкрив. Щоправда, повідомив, що за два тижні до смерті пан Ралтсон зняв зі своїх банківських рахунків чималі суми готівки. Але на що він їх витратив — невідомо. Багатьом присутнім здалося, що доктор Беннет відразу ж пожалкував про те, що оприлюднив цю інформацію. Він тут же додав, що ця обставина може бути не пов’язаною із самогубством пана Ралтсона. Однак необачно зауважив, що сума грошей могла перевищити сто тисяч доларів. Поліція взялася за розслідування цього питання».
Я сказав:
— Схоже на шантаж, якщо це правда.
Білл відповів:
— У мене немає жодних доказів. Та про все, що знав, я повідомив поліції та пресі.
Ще раз перечитавши абзац, він підвівся.
— Незабаром тут будуть репортери, Алане, — сказав Білл. — А також поліція. Я маю йти. Якщо будуть запитувати, ти мене не бачив. І не маєш уявлення, про що йдеться. Понад рік ти не отримував жодних звісток від Ралтсона. Скажи їм, що, можливо, зможеш розповісти більше, коли зв’яжешся зі мною. Та наразі тобі нічого невідомо. Власне, це так і є — ти насправді нічого не знаєш. Це твоя легенда, притримуйся її.