Він підійшов до дверей.
Я вигукнув:
— Зачекай, Білле. У чому сенс всього того, що я щойно прочитав?
— У тому, щоб ловити на живця, — відповів він.
— Але кого ти хочеш ловити на живця? — спитав я.
— Убивцю Діка, — сказав Білл.
Уже переступаючи поріг кімнати, він додав:
— І ще декого. Це те, на чому ти знаєшся. Відьму.
Промовивши це, він вийшов з кімнати.
2. Мадемуазель Дагут
У детективному бюро не забарилися. Не встиг Білл піти, як до мене навідався один з детективів. Було помітно, що справа його не надто цікавила, та цей візит був необхідною частиною його рутинної роботи. Запитання ставив задля годиться, ба навіть не спробував вивідати, чи бачився я з Беннетом. Але варто було запропонувати йому скотч, як він пожвавішав:
— Хай йому біс! Коли не одне, так інше. Якщо ти бідний, то пнешся зі шкіри, аби заробити грошей. Якщо ж вони в тебе є, тоді хтось постійно намагається їх поцупити. Або ж у тебе їде дах, як у цього бідолахи, і тоді яка користь з цих грошей? Чув, той Ралтсон був непоганим хлопцем.
Я погодився. Він перехилив ще одну склянку і пішов.
Після нього прийшло троє репортерів: один із «Сіті Ньюз», а решта з вечірніх газет. Вони ставили чимало запитань стосовно Діка, але також цікавилися моїми подорожами. Мені це лестило. Було настільки приємно, що я попросив принести ще одну пляшку скотчу та поділився з ними кількома історіями про магічні дзеркала жінок племені Риф. Там вірили в те, що у певний момент часу та за певних умов у дзеркалі можна побачити відображення своїх друзів та ворогів і зрештою заволодіти їхніми душами.
Репортер із «Сіті Ньюз» пожартував, що якби жінки того племені могли поділитися з ним своїм умінням, він вивів би з кризи всіх виробників дзеркал Америки, ще й заробив би на цьому статок. Інші двоє пробуркотіли, що знають кількох редакторів, відображення яких вони б охоче вполювали в тому дзеркалі. У відповідь на це я розсміявся, сказавши, що простіше привезти сюди досвідченого і тямущого болгарського масона. Або навіть двох. Тоді потрібно було б лише заманити редактора у відповідне місце та дати їм можливість зміряти його тінь мотузкою. Після цього масони б поклали мотузку у скриньку і замурувати її у стіні. Редактор попрощався б з життям через сорок днів, а його душа, зв’язана мотузкою, залишилася б у скриньці.
Один із репортерів розчаровано сказав, що сорок днів — це надто довго для чоловіка, якого він має на прикметі. Інший зі щирою наївністю поцікавився, чи справді я вірю у те, що такі речі можливі. Я сказав, що міг би померти у заздалегідь визначений день, якби беззастережно вірив у те, що саме цього дня маю померти. Не через те, що зміряли мою тінь і десь замурували мотузку, а тому, що був би переконаний в тому, що це повинно мене вбити. Вся справа у самогіпнозі. Подібні обряди практикує плем’я кагуна — чаклунів Південного моря. Вони читають молитви за смерть. І це завжди діяло, але обов’язковою умовою було те, що жертва мала про це знати, зокрема про точний час її відходу з життя.
Я мав би це передбачити. У ранкових газетах було лише кілька рядків про те, що я спілкувався з поліцією та не повідомив нічого нового про самогубство Ралтсона. Але у вранішньому номері видання, в якому працював той самий наївний репортер, я прочитав таке:
Бажаєте позбутися своїх ворогів?
Відшукайте магічне дзеркало племені Риф
ЧИ ЗАПРОСІТЬ БОЛГАРСЬКОГО МАСОНА.
Доктор Алан Каранак, відомий мандрівник, розповідає,
ЯК ГАРАНТОВАНО ПОЗБУТИСЯ ТИХ, КОГО ВИ ТЕРПІТИ НЕ МОЖЕТЕ.
Питання лише в тому, щоб змусити їх повірити у те,
ЩО ВИ НА ЦЕ ЗДАТНІ.
Зрештою, це була не така вже й погана стаття, навіть попри те, що часом мені хотілося лайнутися. Я ще раз її перечитав і розсміявся. Що ж, не варто було казати все це репортерові.
Задзвонив телефон, я почув голос Білла. Він різко запитав:
— Про що ти тільки думав, коли почав говорити з тим репортером про тіні?
Білл здавався знервованим. Я здивовано відповів:
— Ні про що. А чому, власне, я не мав би з ним цього обговорювати?
На секунду він замовк. Тоді поставив друге запитання:
— Ніщо не змусило тебе порушити цієї теми? Можливо, хтось запропонував її обговорити?
— Що далі, то дивніше і дивніше, сказала б Аліса. Але, ні, Білле, я сам почав цю розмову. Не було ніякої тіні, яка б нашіптувала мені на вухо...
Він різко перебив мене:
— Не кажи так!
Тепер я справді здивувався. У голосі Білла вчувалася паніка, і він говорив, наче зовсім інша людина.
— На це таки не було жодної причини. Просто так сталося, — повторив я. — У чому річ, Білле?
— Пусте. — Полегшення в його голосі лише підігріло мій інтерес. Він хутко змінив тему: — Завтра ховатимуть Діка. Побачимося на церемонії.
Та до чого мене неможливо було присилувати, так це до того, щоб спостерігати за тим, як ховатимуть мого друга. Хіба що церемонія супроводжувалася б якимись обрядами. В іншому випадку у моїй присутності там немає жодного сенсу. Це лише шматок холодного м’яса, гротескно розфарбованого власником бюро ритуальних послуг, який з часом знищать хробаки. Запалі очі ніколи більше не побачать краси неба, моря і лісу. Вуха ніколи більше не почують жодних звуків, а всі життєві спогади зогниють у рештках мозку. Загримований та напудрений символ марнотності буття. Хочу, щоб друзі залишалися у моїй пам’яті живими, жвавими, готовими до дії та охочими до життя. Вигляд же домовини затуляє все це, і так я їх втрачаю. Як на мене, тварини в цьому разі чинять мудріше. Перед смертю вони ховаються. Білл знав, що я відчуваю, тож я відповів:
— Я не прийду. — І щоб уникнути будь-яких дискусій з цього приводу, запитав:
— Упіймав когось на свій відьомський гачок?
— Важко сказати. Це не те, на що я розраховував, але мною зацікавилися в зовсім неочікуваних місцях. Після того, як я пішов від тебе, телефонували адвокати Діка. Хотіли знати, що він мені казав про ту готівку. Повідомили, що намагалися з’ясувати, куди ділися ці гроші, але їм це не вдалося. Звичайно ж, вони мені не повірили, коли я відповів, що нічого певного не знаю, а маю лишень невиразні підозри, які не можу нічим підтвердити. Та я їх не звинувачую. Сьогодні вранці мені телефонував судовий розпорядник Стентона. Ставив ті самі запитання. Сказав, що незадовго до смерті Стентон знімав з рахунків значні суми готівки, і вони не могли їх відстежити.
— Дивно. А як щодо Калуна та Мартсона? Якщо виявиться, що вони робили те саме, запахне смаженим, — сказав я.
— Намагаюся це з’ясувати, — відповів він. — Прощавай...
— Зачекай, Білле, — перебив його я. — Я терпляча людина і вмію чекати. Та мене діймає цікавість. Коли ми побачимося та що мені робити зараз?
Голос Білла прозвучав серйозно, як ніколи.
— Алане, сиди тихенько, доки я не викладу перед тобою всі карти. Наразі не хочу нічого тобі пояснювати, та повір, у мене є на це вагомі причини. Можу сказати тобі лише одне. Те твоє інтерв’ю — ще одна принада, і не виключено, що на неї здобич клюне швидше, ніж на мою.
Ця розмова відбулась у вівторок. Певна річ, я був дуже заінтригований та спантеличений. І якби хтось інший, а не Білл, наказав мені тихенько сидіти в куточку і не сіпатися, я б страшенно розлютився. Та Білл знав, що робить, тож я спокійно чекав.
У середу поховали Діка. Я переглянув свої нотатки і взявся за перший розділ книжки про марокканські чаклунські обряди. У четвер ввечері зателефонував Білл.
— Завтра у доктора Ловелла влаштовують невелику вечірку, — сказав він. — Доктор де Керадел та його донька. Я б хотів, щоб ти прийшов. Обіцяю, тобі не буде нудно.
Де Керадел? Ім’я здалося мені знайомим.
— Хто це? — поцікавився я.
— Рене де Керадел — французький психіатр. Напевно, ти читав деякі з його...