— А, так, звичайно, — перебив я Білла. — Здається, у своїй роботі він використовував експерименти Шарко з гіпнозом у лікарні «Сальпетрієр». Продовжив практикувати його методику, коли Шарко припинив цим займатися. Залишив «Сальпетрієр» зі скандалом. Його пацієнти померли. Тут можливі варіанти: або його методи були занадто нетрадиційними, або...
— Отож-бо.
— Я буду. Хочу з ним познайомитися, — відповів я.
— Добре, — сказав Білл. — Вечеря о сьомій тридцять. Вдягни для цього випадку костюм і прийди на годину раніше. З тобою хоче поспілкуватися одна дівчина, перш ніж прибудуть інші гості.
— Дівчина? — здивовано перепитав я.
— Її звати Хелен, — глузливо відповів Білл. — І тільки спробуй її розчарувати. Для неї ти — герой. — І він поклав слухавку.
Хелен — сестра Білла. Я був на десять років старший за неї. Ми не бачились років п’ятнадцять. Мені вона запам’яталася бешкетним дівчиськом з жовтаво-карими розкосими очима та рудуватим волоссям. Такою собі пухкенькою незграбою. Пригадую, як вона всюди ходила за мною, наче тінь, коли я приїздив до Білла під час канікул. Або могла мовчки сидіти, витріщившись на мене, аж доки я, почуваючись напружено і вельми незатишно, починав заїкатися. Власне, тоді я так і не зміг зрозуміти, що то було: вияв мовчазного захоплення чи підступна каверза. Тоді їй було дванадцять. Ніколи не забуду, як вона, з невинним виглядом, вмостила мене на замасковане бджолине гніздо. Або як одного вечора, лягаючи спати, я знайшов у своєму ліжку кубло вужів. Якщо перший випадок ще міг бути випадковістю, у чому я мав деякі сумніви, то до другого хтось таки доклав руку. Я викинув тих вужів у вікно і потім не згадував про цей випадок, не прохопився жодним словом, не видав себе ані поглядом, ані жестом, знайшовши втіху у її спантеличеності моїм мовчанням та жагучому інтересі до того, що ж сталося насправді. Я знав, що Хелен закінчила коледж Сміта та вивчала мистецтво у Флоренції. Мені було цікаво, якою вона стала.
Наступного дня я пішов до бібліотеки медичної академії почитати деякі з робіт де Керадела. Поза сумнівом, він був диваком. Та деякі з його теорій надзвичайно захоплювали. І для мене не було нічого несподіваного в тому, що його вижили із «Сальпетрієра». Якщо обійти без наукового словоблудства, можна сказати, що суть його головної ідеї була напрочуд схожа на ту, яку мені відкрив перероджений чернець ламаїстського монастиря у Гьянгдзе, що в Тибеті. Він був святою людиною і славетним чудотворцем, який шукав знань, торуючи незвідані стежки. Марновірні називали його чаклуном. Такої ж думки притримувався і грецький священик з міста Дельфи, чия християнська мантія прикривала пережитки язичництва. Він запропонував довести свою гіпотезу. І йому це вдалося. Він майже переконав мене. Зрештою, знову відтворюючи у своїй пам’яті картини того, що він змусив мене побачити, я думаю, що він таки переконав мене.
Цей доктор де Керадел викликав у мене неабиякий інтерес. Він мав бретонське ім’я, так само як і я, і таке ж незвичне. Тоді я пригадав одну цікаву деталь. У родинних хроніках де Каранаків мені траплялася згадка про рід де Кераделів. Я переглянув хроніки. Стосунки між родинами були далеко не з теплих, м’яко кажучи. Усе це, вкупі з тим, що я прочитав у бібліотеці, значно посилило моє бажання познайомитися з ним.
Я вже на півгодини спізнювався на вечерю до доктора Ловелла. Дворецький провів мене до бібліотеки. З великого крісла підвелася дівчина і, простягнувши руку, пішла мені назустріч.
— Вітаю, Алане, — промовила вона.
Я, здивовано кліпаючи очима, дивився на дівчину. Невисока, та її статура мала довершені форми, якими афінські скульптори золотої доби наділяли своїх танцівниць. Чорна сукня з провокативно-тоненької тканини лише підкреслювала ці лінії. Волосся кольору міді, що вигоріла на сонці, обрамляло її маленьку голівку. Зачіска — пишний вузол високо на потилиці — свідчила про те, що вона уникла захоплення стрижкою боб-каре. Її очі були золотаво-янтарними і дещо розкосими. Маленький носик прямий, підборіддя округле. Шкіра була не пастельно-блідою, що типово для рудих, а мала золотистий відтінок. Таке обличчя і така зачіска були гідні того, щоб їх закарбувати на найкращих золотих монетах Александра Македонського. Ледь старомодні, з відбитком античної краси. Я ще раз кліпнув очима і бовкув:
— Не може бути — Хелен!
Її очі засяяли, а на обличчі з’явився пустотливий вираз, що викарбувався у моїй пам’яті через ту історію з бджолиним гніздом. Вона взяла мої руки у свої, нахилилася до мого вуха і зітхнула:
— Хто ж іще, Алане! Хто ж іще! А ти — о, дай хоч роздивитися тебе! Так, ти і досі герой моїх дівочих мрій! Те саме смагляве, сповнене ентузіазму обличчя, наче... наче у Ланселота Озерного, як я тебе називала. Звісно, лиш про себе. Такий самий високий, та сама граційна, струнка постать — я також називала тебе Чорною Пантерою, Алане. А пам’ятаєш, як ти підскочив, наче пантера, коли тебе вжалили бджоли?
Хелен схилила голову, її округлі плечі затремтіли.
Я сказав:
— Ти просто маленьке бісеня! Я завжди знав, що ти це вчинила навмисно.
Вона стиха відповіла:
— Алане, я не сміюся. Я плачу.
Хелен підвела на мене очі. У них справді стояли сльози, та я був переконаний — не тому, що вона жалкувала про свій вчинок. Вона продовжувала:
— Алане, довгі роки я чекала на те, щоб дізнатися одну річ. Чекала, що ти мені скажеш ці слова. Ні, не про те, що ти кохаєш мене, любий. Зовсім ні! Я завжди знала, що рано чи пізно це трапиться. Йдеться про дещо інше!
Я засміявся, та її слова викликали у мене змішані почуття.
— Я ладен сказати тобі, що лишень забажаєш. Навіть те, що кохаю тебе, і, можливо, це не буде брехнею, — відповів я.
— Ти бачив тих вужів у ліжку? Чи вони розповзлися до того, як ти підняв ковдру? — спитала Хелен.
Я повторив:
— Ти — маленьке бісеня!
Але вона наполягала:
— То вони були в ліжку чи ні?
— Так, були.
Хелен вдоволено зітхнула:
— Що ж, принаймні одного комплексу вдалося позбутися. Тепер я все зрозуміла. Іноді ти поводився достобіса зверхньо, і я нічого не могла із цим вдіяти.
Її обличчя наблизилося до мого:
— Що ж, оскільки ти все одно мене покохаєш, Алане, то можеш мене поцілувати.
Наші вуста злилися в поцілунку. Вона могла дурити мене щодо того, що я був героєм її дівочих мрій, та мій поцілунок був справжнім, так само як і те, з яким почуттям Хелен відповіла на нього. Вона затремтіла і схилила голову мені на плече. З її вуст мрійливо прозвучало:
— Щойно розвіявся ще один комплекс. Коли ж я спинюся?
Я почув, як хтось кашлянув біля порога і пробурмотів вибачаючись:
— О, здається, ми завадили.
Хелен опустила руки, розімкнувши обійми, і ми обернулися. Я побачив, що біля дверей стоїть дворецький з якимось гостем. Та я не міг дивитися ні на що інше, окрім дівчини, чи жінки, що була поруч нього.
Знаєте, як іноді буває, коли у метро, або в театрі, чи на кінних перегонах раптом, з якоїсь невідомої причини, одне-єдине обличчя проступає з натовпу і полонить твою увагу. Тоді всі решта здаються невиразним тлом. Таке зі мною часто траплялося. Бувало, прикипаєш поглядом до лиця, що пробуджує у тобі якісь давні забуті спогади. Або оживляє пам’ять наших пращурів, душі яких завжди спостерігають за цим світом через наші очі. З цією дівчиною я відчув саме це, ба навіть більше. Не помічав нікого довкола, і Хелен теж.
Я ніколи у житті не зустрічав настільки глибокого кольору блакиті, якого були її очі. Я б навіть сказав, що то були допитливі очі насиченого фіалкового відтінку. Великі та незвично широко посаджені, із загнутими чорними віями під тонкими, немов намальованими, бровами, що майже зросталися над її орлиним, проте делікатним носом. Я радше відчув, ніж побачив той колір. На її широкий лоб спадало ніжно-золотаве волосся, кінчики якого завивалися на голові. Воно було настільки блискучим та шовковистим, що відблиски світла створювали немов сяючий ореол над її головою. Вона мала вишукані і чуттєві уста, хоча її рот і був дещо завеликим. Шкіра виглядала дивовижно — напрочуд біла, проте без жодних ознак хворобливості, вона світилася так, наче крізь неї пробивалося місячне світло.