Дівчина була майже мого зросту, висока, пишногруда, з довершеними формами. Її груди по-зрадницькому підкреслювали лінію губ. Голова, шия і плечі нагадували лілію, що увінчувала чашечку блискучого вбрання барви морської хвилі.
Це був справжній витвір мистецтва, та я швидко усвідомив, що в блакиті її очей немає нічого небесного. Так само, як і немає нічого святого в ореолі над її головою.
Вона була досконалою, і це чомусь викликало у мене почуття ненависті. І я раптом уявив, як легко можна спаплюжити картину, що є витвором мистецтва, або ковадлом розтрощити таку ж довершену скульптуру, якби вони пробудили почуття, подібне до того, яке мене пройняло тієї миті.
Тоді я замислився: ненавиджу я її чи остерігаюся?
Від цієї думки мені перехопило подих.
Хелен відійшла від мене. Вона не здавалася збентеженою, ніби ми просто тиснули одне одному руки, а не обіймалися. Наблизившись до чоловіка, що стояв на порозі, вона з усмішкою простягнула йому руку і привіталася:
— Мене звати Хелен Беннет. Доктор Ловелл попросив мене зустріти вас. Адже ви, напевно, доктор де Керадел?
Я подивився на чоловіка, який нахилився поцілувати її руку. А коли він випростався, я відчув неабияке збентеження. За словами Білла, я мав зустрітися з доктором де Керадел ом та його донькою. Та цей чоловік зовсім не виглядав старшим за дівчину, якщо це і була його донька. Щоправда, його золотаве волосся було дещо тьмянішим, і в ньому сріблилися нитки-павутинки, а в блакиті очей не було і натяку на фіалковий відтінок її очей...
Раптом мені спало на думку, що я взагалі не можу визначити їхнього віку! І я розлютився сам на себе: та що це в біса зі мною коїться?
Чоловік привітався:
— Я — доктор де Керадел. А це моя донька.
Дівчина, чи жінка, дивилася на нас з Хелен з іронічним здивуванням.
— Мадемуазель Дагут д’Іс, — промовив доктор де Керадел і, трохи провагавшись, додав: — де Керадел.
Підкреслена точність його слів не могла не потішити мене.
— А це доктор Алан Каранак, — відрекомендувала мене Хелен.
Я роздивлявся цю дівчину. Ім’я Дагут д’Іс зачепило якісь забуті струни моєї пам’яті. А варто було Хелен назвати моє ім’я, як фіалкові очі дівчини розширилися, а прямі брови звелися догори і з’єдналися на переніссі у витонченій лінії. Її погляд немов пронизав мене. Я відчував його шкірою. Здавалося, вона вперше побачила мене. В її очах спалахнуло щось лиховісне, владне. Тіло напружилося.
— Алан де Карнак... — промовила вона ніби до себе.
Тоді вона перевела свій погляд на Хелен — ніби щось вираховувала, оцінювала. Можливо, в цьому погляді були також зневага і байдужість, якщо я правильно його потрактував. Таким поглядом королева могла нагородити свою покоївку, яка насмілилася поглянути у бік її коханця.
Правильно я зрозумів той погляд чи ні, у Хелен, вочевидь, були схожі думки з цього приводу. Вона обернулася до мене і промовила солодким голосом, нишком тицьнувши мою ногу носком свого черевичка на високому підборі:
— Любий, мені за тебе соромно. Прокинься!
У той самий момент до кімнати зайшов Білл, а разом з ним і статечний сивочолий джентльмен, який, напевно, був доктором Ловеллом.
Не можу згадати, коли раніше я так радів зустрічі з Біллом.
3. Теорії доктора де Керадела
Таємним жестом, про який знали лише я та Білл, я дав йому зрозуміти, що настав час мене рятувати. Відрекомендувавши решті гостей, він забрав мене, залишивши мадемуазель Дагут з Хелен, а доктора де Керадела з доктором Ловеллом. Мені конче треба було випити. Я сказав про це Біллові, і він мовчки передав мені бренді та содову. Від содової я відмовився.
Слова і вчинки Хелен вибили мене з колії, але не скажу, що вони були мені неприємними. І не через них мені потрібен був алкоголь, аби прийти до тями. А от з мадемуазель Дагут була зовсім інша справа. Вона мене страшенно збентежила. Мимоволі мені спало на думку порівняння з кораблем, що під напнутими вітрилами розтинає морські хвилі у добре знаних водах, за штурвалом якого стоїть досвідчений капітан. У цьому разі Хелен можна було б порівняти зі шквалом попутного вітру. Натомість мадемуазель Дагут була б ураганом, що дме у геть новому напрямку і відносить судно у таємничі води. Тоді всі знання про навігацію не були б вартими і ламаного гроша.
— Хелен може привести у порт під назвою «Рай», а от мадемуазель Дагут — закинути у порт, що називається «Пекло», — сказав я.
Білл ніяк не відреагував на мої слова, продовжуючи мовчки спостерігати за мною. Я долив собі віскі. Тоді він м’яко промовив:
— За вечерею пропонуватимуть вино і коктейлі.
— От і добре, — відповів я, допиваючи свій напій.
Мадемуазель Дагут не йшли мені з голови. Я думав про те, що мене зачепила не її пекельна врода. Чому ж я так її зненавидів, щойно побачив?
Тепер я вже не відчував ненависті. Мою душу ятрив жагучий інтерес. Та чому у мене було таке відчуття, ніби ми давно знайомі? І чому мені здається, що вона знає мене набагато ліпше, ніж я її?
— Бо вона змушує згадувати про море, — пробуркотів я.
— Хто? — поцікавився Білл.
— Мадемуазель д’Іс, — відповів я.
Він ступив крок назад і перепитав. Здалося, щось стиснуло його горло.
— Хто така мадемуазель д’Іс?
Поглянувши на нього з підозрою, я іронічно сказав:
— Ти що, не знаєш, як звуть твоїх гостей? Дівчина, що стоїть он там, — це мадемуазель Дагут д’Іс де Керадел.
— Ні, я не знав, як її звати. Ловелл назвав лише другу частину її імені — де Керадел.
Помовчавши хвильку, він продовжив:
— Гадаю, ще одна склянка бренді тобі не завадить. І я вип’ю з тобою за компанію.
Зробивши ковток, він почав розповідати:
— Ніколи раніше не зустрічав їх. Учора вранці де Керадел зателефонував Ловеллу в якійсь справі, що пов’язана з роботою. Ця справа викликала у нього професійний інтерес, тож він запросив де Керадела разом з донькою на вечерю. Старий обожнює Хелен. Відтоді як вона повернулася в місто, вона завжди виконує роль хазяйки і приймає гостей на його вечірках. Вона теж його любить.
Білл допив бренді та поставив склянку на стіл.
— Наскільки я знаю, де Керадел тут уже більше року. Та скидається на те, що він ніколи раніше не виявляв бажання зустрітися з нами, доки про нас не написали у газетах, — сказав він ніби між іншим.
Я аж підскочив. Слова Білла, скоріше навіть, підтекст, який він вкладав у них, вразили мене.
— Стривай-но, ти хочеш сказати... — почав було я.
— Та нічого я не хочу сказати. Просто вказав тобі на збіг.
— Невже ти вважаєш, що вони б ризикнули з’явитися тут, якби були причетні до смерті Діка?
— Так, бодай для того, аби дізнатися, що саме нам відомо, — він на мить замовк, а потім продовжив: — Можливо, це ще ні про що не говорить. Та саме на це я і розраховував, коли казав тобі, що будемо ловити на живця. А де Керадел разом зі своєю донькою могли б вписатися у цю картину, особливо тепер, коли я знаю другу частину імені дівчини. Так, особливо зараз.
Обійшовши довкола столу, Білл підійшов до мене. Його руки лягли на мої плечі.
— Алане, можливо, мої здогадки не здадуться тобі такою нісенітницею, як мені самому. Йдеться не про Алісу в Країні Чудес, а про Алісу з Країни Диявола. Я хочу, щоб сьогодні ти казав усе, що спаде тобі на думку. Тільки й діла. Не стримуй себе ввічливістю, люб’язністю, правилами пристойності чи бозна-чим іще. Якщо захочеться образити когось — зроби це! Не переймайся щодо того, як до цього поставиться Хелен. Говори все, що завгодно. Якщо де Керадел стверджуватиме те, з чим ти не згоден, не мовчи з ввічливості, сперечайся. Якщо це розлютить його, тим ліпше. Кількості бренді, що ти випив, має бути достатньо, аби тебе не зупиняли міркування про етику і мораль. Ти говоритимеш, а я слухатиму. Затямив?
Я усміхнувся і відповів: