«Рай та Пекло, Інкорпорейтед» — так я назвав свою ідею. «Забезпеч себе нескінченною радістю!», «Подбай про те, щоб твій ворог страждав у вічних муках!» Цим мали б займатися фахівці з гіпнозу та майстри навіювання, сидячи біля ліжка людини, що помирає, та нашіптуючи такі слова їй на вухо. Мозок би посилював ефект почутого після того, як всі чуття перестануть функціонувати...
У мадемуазель, здається, перехопило подих. Де Керадел не відривав від мене пильного погляду.
— Саме у цьому і полягала моя ідея, — продовжив я. — За пристойну суму ви могли б пообіцяти, та, власне, наділити вашого клієнта безсмертям у такому вигляді, в якому йому забажалося б. Втілити у життя будь-які його забаганки — від раю Магомета з прекрасними гуріями до небесних хорів янголів. А якщо сума грошей буде достатньою, то його ворогу ви б могли навіяти думки про пекло, на яке він був би приречений назавжди. Не маю жодних сумнівів, що люди радо пристали б на це. Ось такі мої «Рай та Пекло, Інкорпорейтед».
— Непогана ідея, любий, — прошептала Хелен.
— Еге ж, непогана, — приречено відповів я. — Але дозвольте розповісти, до яких висновків вона мене привела. Виявляється, її цілком можливо втілити в життя. Візьмемо для прикладу мене, автора ідеї. Якщо після смерті на нас чекає прекрасне життя, то чи зможу я ним насолодитися? Дідька лисого! Я вважатиму, що це лише видіння відмираючих клітин мозку, які не мають ніякісінького стосунку до об’єктивної реальності. Жодна з тих речей, що могли б статися зі мною у наступному житті, за умови, що вони реальні, не були б реальними для мене. Натомість я б постійно думав про те, яким генієм треба бути, щоб створити ідею, яка, зрештою, може жити лише у відмираючих клітинах мого мозку. Звичайно ж, — похмуро зауважив я, — певна компенсація існує. Якби я опинився у пеклі, у традиційному розумінні цього поняття, я б не зміг сприймати його всерйоз. Для мене були б реальними лише видіння відмираючих клітин. І не зарадив би ніякий обряд магії та чаклунства, які мені доводилося бачити.
Мадемуазель тихенько прошепотіла, щоб її слова почув лише я:
— Для вас, Алане де Карнак, я б могла зробити реальністю і рай і пекло.
— За життя чи після смерті ваші теорії неможливо довести, докторе де Керадел. Принаймні для мене, — сказав я.
Він і далі мовчки дивився на мене, постукуючи пальцями по столу.
Я продовжив:
— Припустімо, наприклад, що ви захотіли дізнатися, кому саме поклонялися серед мегалітів Карнаку. Ви змогли б відтворити кожен елемент ритуалу. У цьому вам допоміг би нащадок жерця, в якому прокинувся б давній дух. Та як би ви могли переконатися в тому, що дух, який з’явився з великої кам’яної піраміди — Володар Карну, Гість Алькар-Азу, — справжній?
— Та що ви можете знати про Алькар-Аз чи Володаря Карну? — запитав де Керадел. У його напрочуд спокійному голосі вчувався скепсис. Здавалося, що він намагався стримувати себе.
Його слова змусили мене замислитися. Ніколи раніше я не чув цих імен. Та вони злетіли з моїх вуст так швидко, наче давно були мені знайомі.
Я перевів погляд на мадемуазель. Вона опустила очі, та я встиг помітити у них той самий вираз ледь вловимого тріумфу, що з’явився на її обличчі, коли дотиком її долоні я перенісся до давнього Карнаку.
— Запитайте свою доньку, — відповів я.
Його блакитні очі вмить змінили колір. Тепер вони скидалися на два маленькі тьмяні вогнища. Він не промовив жодного слова, та ті його очі вимагали відповіді. Мадемуазель спокійно подивилася на нього. Знизавши білими плечима, вона відповіла:
— Я нічого йому не казала. — І з погрозою додала: — Можливо, батьку, він пам’ятає.
— Пам’ятаю, пам’ятаю, — сказав я, доторкнувшись своїм келихом до її та нахилившись до неї. Мені знову було добре.
— Любий, якщо ти продовжиш пити це вино, то у пам’яті відкладається ще й головний біль, — роздратовано зауважила Хелен.
— То що ви пам’ятаєте, Алане де Карнак? — прошепотіла мадемуазель Дагут.
Я почав наспівувати стару бретонську пісню, англійською:
Запала дивна тиша. Тоді я помітив, як напружено тримається де Керадел, дивлячись на мене з тим самим виразом, що з’явився на його обличчі, варто було мені заговорити про Алькар-Аз та Володаря Карну. Обличчя Білла зблідло. В очах мадемуазель запалахкотіли ясно-фіалкові іскринки. Я й гадки не мав, чому старовинна пісня справила на всіх таке враження.
— Досить дивна пісенька, Алане. А хто така Білява Дагут? — порушила тишу Хелен.
— Відьма, янголе мій, — відповів я. — Зла, але вродлива відьма. Не з полум’яним волоссям, як у тебе, а білявка. Вона жила понад дві тисячі років тому у місті Іс. Ніхто достеменно не знає, де було те місто, та, ймовірніше за все, його мури здіймалися там, де зараз хлюпоче море, між Кібероном та Бель-Іль. Колись там був суходіл. Іс був злим містом, осередком відьом і чаклунів, та всіх перевершувала Білява Дагут, донька короля. Щоразу вона вибирала собі нового коханця. Він залишався для її втіхи на ніч, на дві, часом на три. Потім вона позбувалася його, кидаючи у море. За іншими переказами, Дагут згодовувала коханців своїм тіням...
— Що ти маєш на увазі? — перебив мене Біля.
Його обличчя стало ще білішим. Де Керадел не зводив з нього очей. Я відповів:
— Тіней і маю на увазі. У пісні ж йдеться про те, що вона звалася Королевою Тіней. Дагут була відьмою і могла змушувати їх виконувати свої накази. Всі тіні були їй підвладні: тіні коханців, яких вона вбила, тіні демонів, інкубів та сукубів з нічних жахіть. За легендою, Білява Дагут зналася на них.
Зрештою, боги вирішили втрутитися. Не запитуйте, які саме боги. Язичницькі, якщо все це відбувалося до запровадження християнства. Якщо ж після — бог християнський. Хай би якими були ті боги, вони, напевно, вважали, що той, хто живе за законами зброї, від неї має і померти. Тож вони відправили до Іса молодого героя, у якого закохалася Дагут. До безтями.
Він став першим чоловіком, якого вона покохала, попри всі її попередні інтриги. Та поводився герой скромно і стримано. Він міг заплющити очі на її колишні походеньки, та перш ніж віддатися її любові, мав переконатися у тому, що вона його щиро кохає. Як же Дагут могла це довести, запитаєте ви? Дуже просто. Місто було споруджене нижче рівня моря і оточене високими мурами, що захищали його від хвиль. В Ici була єдина брама, крізь яку вода могла прорватися всередину. Для чого їх збудували, мені невідомо. Певно, на випадок навали, революції чи чогось подібного. Хай там як, але, за легендою, така брама існувала. Ключ від неї завжди висів на шиї короля міста, батька Дагут.
«Принеси мені ключ. І я повірю, що ти мене кохаєш», — сказав герой. Дагут прокралася у спальню до батька і зняла з його шиї ключ, віддавши своєму коханому. Він відчинив морську браму. Хвилі затопили місто. Злому Ісу настав кінець. Разом з ним і відьмі, Білявій Дагут.
— Вона потонула? — запитала Хелен.
— А це цікавий момент. За легендою, у сердечному пориві любові до батька, Дагут кинулася його рятувати. Розбудивши короля, вона посадила його на свого коня позаду себе і спробувала дістатися узвишшя, куди б не докотилися хвилі. Зрештою, було в ній і щось хороше. Є й інша цікава деталь. Її тіні збунтувалися та почали підганяти хвилі до міських вершин. Усе швидше і сильніше. Врешті-решт, вони наздогнали коня Дагут разом з вершницею та її батьком. Це і був кінець. Та вона і досі мандрує узбережжям Кіберону верхи на своєму чорному коні, розвіюючи за собою тіні... — вимовивши це, я раптом замовк.